Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович (книга регистрации TXT) 📗
— Подаруй мені цей кинджал, — зненацька попросила Роксолана.
— Але, велика володарко!..
Було очевидно, що князь не просто ошелешений несподіваним проханням, але й неприємно здивований. Що ж, його можна зрозуміти: дарувати султанші предмети, ніяк особисто з ним не пов’язані, — це одне, а от віддати в руки чужої жінки речове нагадування про батьків — зовсім інше!..
— А ти, князю, не поспішай обурюватися, а краще подумай от над чим: не дарма ж ти віз за тридев’ять земель цей кинджал, еге ж?! Може, ти зробив це саме для того, щоб піднести його мені в дарунок? Може, це доля?.. — вкрадливо мовила пані.
— Як знати, о велика володарко, як знати...
Вишневецький подумав трохи, але зрештою погодився:
— Либонь, ти права: це й справді кісмет[44]!
— Дякую тобі, князю, за настільки щедрий дарунок, — мовила султанша й додала ледь помітним шепітком: — Цей кинджал мені особливо дорогий...
Коли гості полишили палац, правителька викликала начальника особистої охорони й довго розмовляла з ним про щось, віддаючи чіткі розпорядження.
Князь же вирішив відзначити доволі вдалий, на його думку, прийом веселою хвацькою гульнею. А чого б не веселитися — адже Вишневецький досяг усіх поставлених перед собою цілей: з одного боку, віддав належну повагу султанові Сулейману Пишному і його дорогоцінній дружині за дієву участь у долі його родини, з іншого ж — відкрито й чесно заявив про свій намір дати гідну відсіч татарським загарбникам! Тому щиро радіти він мав повне право...
Смажене м’ясо, різноманітна риба, сири, рис, м’який запашний хліб і навіть відмінне вино (хоча й заборонене
Кораном, але завдяки зусиллям султанші його подавали на палацовому гостиному дворі спеціально для гостей–християн) — усе це люди князя знайшли удосталь у невеликому кабачку на гостиному дворі. Свято було в самому розпалі, коли з’явилися яничари. Втім, вони всього лише уважно подивилися на гуляк, одразу коротко вибачилися, відкланялися і зникли настільки ж раптово.
А на третій день, коли молодецька гульня почала потроху вщухати, Охрім доповів князеві, що зникли Прохор–Копил, Євтихій і Захар...
— Казав же я, що не треба було їх брати...
— Мабуть, Охріме, ти мав рацію, — заклопотано мовив Дмитро.
* * *
У підземних казематах Топ–Капи було все необхідне для найвитонченіших катувань: диба, кліщі й найрізноманітніші інструменти, призначення яких знали лише вмілі кати. Всі троє зниклих челядників князя Вишневецького зараз були підвішені за руки над розпеченими жаровнями. Шкіра на ногах кожного з них приблизно до середини гомілок почервоніла, покрилася пухирями й виразками, а п’яти, кінчики ступень і пальці вже обвуглилися. Однак старі висіли зовсім нерухомо, знепритомнівши від нестерпного болю.
Широкоплечий кат витягнув з окремої жаровні розпечений прут і чиркнув ним по натягнутій шкірі на ребрах Євтихія. Той зойкнув, сіпнувся й отямився.
— Відповідай, мерзотнику: хто наказав убити попівну Олександру з Рогатина? — спокійно запитав яничар, що сидів позаду Євтихія таким чином, що падаюча від виступу стіни тінь приховувала його фігуру, згорблену на невеликій лавочці.
— Він!.. Він наказав!.. — простогнав Євтихій, кивнувши на Прохора й миттю спробувавши піджати вище ноги. Не дозволивши старому такого полегшення, кат ударив його ціпком по обвуглених п’ятах. Від нестерпного болю Євтихій знову мляво обвис. Довелося повторно приводити його до тями погладжуванням «котячої лапки» — пристосування, найбільше схожого на мініатюрні граблі з гостро заточеними «пальцями».
— То що, товариш твій наказав зробити це? — перепитав яничар для впевненості.
— Так–так, Копил наказав!.. — підтвердив Євтихій і, тужливо застогнавши, попросив: — Жаровню заберіть, дуже палить ноги! Я все скажу...
Не звертаючи ніякої уваги на його прохання, яничар кивком голови вказав на Прохора. Підручні ката послабили мотузку, на якій висів старий, зняли його із шибениці, перемістили на дибу й прив’язали до неї за руки й за ноги.
— Зробіть так, щоб це м’ясо отямилося, — наказав яничар. Повітря зі свистом розірвав батіг, кінчики шкіряних хвостів якого прикрашали шипасті «зірочки». Копил застогнав і відкрив очі. За знаком ката його підручні одразу заходилися повільно повертати велике колесо; підкоряючись їхнім рухам, зі столу диби почала висуватися дошка, що впиралася в спину прив’язаного бранця.
— М–м–м... Помилуйте! — простогнав Прохор.
— Відповідай, негіднику: хто наказав убити попівну Олександру з Рогатина? — продовжував у такому самому тоні яничар.
— А–а–а!.. Який біль!!! Припиніть!..
— Не мовчи. Твої товариші вказали на тебе; але не сам же ти зважився на таке?..
— Звісно, не сам! Господар мій!.. Князь наказав!.. У–у–у!!!
— Який князь?
— Та наш же, наш!.. Я розповім, розповім, перестаньте!!!
За знаком ката підручні зафіксували колесо — втім, не послабляючи натиску впертої у спину Копила дошки. Яничар спокійно мовив:
— Розповідай, бо продовжимо.
— Князь наказав убити попівну разом з приплодом її. А я придумав, щоб ми татарами перевдягнулися, налетіли на Рогатин, підпалили будинки, щоб людисьок звідти на вулицю викурити, знайти серед них і вбити попівну з дитям. Та мало того, що ця руда відьма разом зі своєю клятою тіткою якимсь незрозумілим чином повз наших людей проскочила, до церкви рятуватися кинулась...
Тут старий раптом замовк. Кат кивнув одному з підручних, той упився кліщами в шкіру, що натягнулася на грудях Прохора, відірвав невеликий шматок і кинув на відкриту рану дрібку солі. Копил протяжно завив.
— Ти не мовчи, старий, розповідай, бо зараз із тебе ремені різати почнуть, — підбадьорив яничар.
— Та зніміть же мене з диби, сил немає терпіти!..
— Розповідай, негіднику. От розповіси, тоді й знімемо. Отже?..
— Відьма клята билася, немов кішка! Окаянна на смерть убила трьох наших — і всіх одним своїм кинджальчиком... Чортиха, а не баба була! Вона онде і Захара пригостила, дотепер шрам між ребрами видно.
Не очікуючи вказівок яничара, підручний ката розвернув непритомного Захара таким чином, що стало видно старий білястий шрам у нижній частині його грудей.
— Захар живим тільки тому й залишився, що я відьму дрючком по голові уперіщив, — подав голос Євтихій. — Після такого удару й міцний мужик помер би... а от проклятуща бестія вижила! Хто б розповів — не повірив би, якби на власні очі того не бачив...
— А далі? — обернувся до Євтихія яничар.
— Нам було наказано позбутися попівни, щоб ні від неї самої, ні від вилупка її й духу не залишилося. Але ми прибиту дрючком чортиху, не подумавши, до лісу потягнули.
— Бовдури, було ж вам наказано!.. — простогнав Копил, але одразу якось дивно зітхнув, сіпнувся всім тілом і завмер.
Кат кинувся до нього, уважно оглянув, помацав шию й з погано приховуваним розчаруванням мовив:
— Помер.
— Добре, двоє інших іще живі, — холодно мовив яничар і звернувся до Євтихія:
— Отже, ви потягнули попівну в ліс... Без немовляти?
— Ясна річ, без нього!
— Куди ж немовля поділося?
— По всьому виходить, згоріло: ми ж будинки підпалили, щоб людисьок звідти викурити. Загалом, зникло дитятко, тож до лісу ми лише попівну потягнули. А як побачили, що жива клята чортиха, так і поскупилися, й відправили двох наших продати її татарам, які тоді саме безчинствували довкола Рогатина. Щоправда, тих двох опісля не дочекалися...
— Тобто як це?!
— А отак! Не знаю я, продали вони відьму татарам чи щось інше з нею зробили... І куди потім поділися, теж не знаю! Та й ніхто з наших не знає.
— А князь що ж?
— Який князь? — перепитав Євтихій.
— Іван Вишневецький, — уперше за весь час допиту поцікавився жіночий голос через високу ширму.
— А що Вишневецький?.. Приїхав у Рогатин, потужив, поплакав трохи за попівною своєю та й одружився з Анастасією — дочкою Семена Олізара.
