Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович (книга регистрации TXT) 📗
Тому Його королівська величність щиро порадив Дмитрові Івановичу поквапитися з оголошенням заручин, доки мати нареченої не прийняла іншого рішення. А тому настійно рекомендував викликати Гальшку на термінове побачення запискою, яку можна відправити невідкладно з одним з королівських придворних.
Дмитро необережно погодився на настільки люб’язну пропозицію Його королівської величності, накидав і передав королеві записку. Кому монарх доручив доставити сповнене любові послання, князь не бачив. Втім, він і не подумав би запідозрити Сигізмунда ІІ Августа в нечистій грі чи обмані...
Далі були обід і спішний від’їзд до Острога. На прощання король порадив Дмитрові відправитися на побачення не голіруч. Затримавшись ще на деякий час, князь одержав з рук особистого лікаря самої королеви Бони витончений флакончик із незвичайним фіалковим ароматом, призначений у подарунок чарівній Гальшці Острозькій.
На місце побачення Дмитро, згоряючи від нетерпіння, примчав, тримаючи в руках заповітний флакончик — воістину королівський подарунок! На темній садовій алеї, на їхньому заповітному місці поблизу фонтана дійсно сиділа Гальшка... але не одна, а поруч з блискучим парубком. Вона про щось емоційно розповідала співрозмовникові, він тримав дівчину за руку.
Обімлілий від такого зрадництва Дмитро не став прислухатися до розмови парочки. У серцях жбурнувши на землю флакончика, князь пішов геть. Знайшовши біля воріт Острозького замку сплячого Охріма, розштовхав його й процідив крізь зуби, що вони негайно відправляються у Вишнівець або на Хортицю — загалом, куди завгодно, аби тільки подалі від клятого Острога!
— Недобре їхати проти ночі, — спробував урезонити його козак.
— Якщо я залишуся тут ще хоч на хвилинку, то вчиню злочин!!! Я не маю наміру дихати одним повітрям зі зрадниками!!! — гримнув князь у відповідь.
Окраїнні землі Дикого поля,
1551 рік
Скажена їзда нагадувала втечу від самого себе, даремну по своїй суті. Гнали коней полем всю ніч, доки до ранку на обрії не виникла стіна заповітного лісу. Тут Дмитро Вишневецький полишив вірного Охріма й сам–один пірнув у густі хащі. Довго блукав у пошуках джерела, але ніяк не міг відшукати.
Коли остання надія зникла і розчарований вершник відпустив вуздечку, кінь зненацька голосно заіржав і рвонув з місця настільки жваво, що князь ледь встиг пригнутися до його шиї, щоб ненароком не вилетіти із сідла через навислу над стежкою розкидисту гілку. І буквально за кілька хвилин вороний виніс його просто до заповітної мети!
Низько схиливши голову, тварина заходилася з жадібністю пити холодну джерельну воду. Вишневецький спішився, поплескуванням долоні відігнав коня, тихо мовив: «Іди поки що, я тебе покличу, коли знадобишся», — після чого впав на коліна, випив рівно сім пригорщей крижаної води, обмив у ній обличчя, сів просто на посилану торішнім прілим листям землю й, не мигаючи, уп’явся в непроглядно–чорну глибину джерела.
Скільки минуло часу, він не знав, — але явно чимало. Нарешті десь збоку почувся шерех, потім тамтешні кущі розсунулися, і в їхньому просвіті виник сивоволосий старець, що статечно мовив:
— Вітаю тебе, князю!
— І тобі здраствувати, — відгукнувся Дмитро, повільно піднімаючись із землі й обтрушуючи одяг від налиплого прілого листя.
— Що привело тебе сюди?
— Я прийшов за порадою... — почав князь.
Однак старець досить безцеремонно перервав його:
— Навіщо тобі порада, князю? Для себе ти вже все вирішив...
— Помиляєшся! Я не знаю, як діяти, мене гризуть і мучать сумніви!..
Старий чи то посміхнувся, чи то зітхнув. Від цього Вишневецький, який зібрався викласти нову порцію заперечень, осікся й сказав щось зовсім інше:
— Тоді, можливо, поясниш, що ж зі мною сталося?
— Ну, що, що... Звичайна людська заздрість і жадібність!
— Але я так кохаю Олену!..
— Пам’ятай, князю, про одне: якщо одружишся — втратиш дану тобі незвичайну силу. Невже ти хочеш цього?
— А якщо це моя доля?! — скрикнув зневірений Дмитро. — Я за стільки років зустрів людину... дівчину, настільки близьку мені за духом... хоча вона всього лише слабке юне створіння!..
— Це омана, князю, жорстока мара. Будь–яка жінка здається чоловікові слабкою й безпомічною, але ж подолати її...
— Її образ змушує мене ніяковіти! — продовжував Вишневецький, немовби не чуючи старця. — Олена настільки чиста й безневинна... Що штовхнуло її на зрадництво?
— Гальшка тут взагалі ні при чому. Вона те чисте джерело, що ти покликаний був оберігати, — от що необхідно було робити, а не затівати сватання! Тим паче, за участю короля. Я не хотів би втручатися, князю... але згадай ще раз останні події! Перебери їх у пам’яті уважно, відкинувши емоції, тоді зрозумієш, що ж відбулося насправді.
— Не я винен у тому, що сталося, а от вони!..
— Князю!..
— Та нехай будуть вони...
— Зупинися, безумцю!!!
Волхв різко викинув уперед ліву руку, і князь миттєво замовк.
— Зупинися, безумцю, й язику волі не давай, — мовив старий трохи м’якше й додав: — Не роздавай прокльони настільки необачно, бо якщо станеш використовувати дану тобі силу на шкоду безневинним, а не на благо, твої прокльони до тебе ж повернуться сторицею.
— Але ж не я став причиною!..
— Ти винуватий у всьому, князю. Ти один і ніхто більше. Ти сам усе розвалюєш своєю запальністю й нестриманістю, на що й розраховували твої вороги. Погано те, що розрахунки їхні цілком виправдалися, — от цього допускати не можна в жодному разі. Так що звинувачуй себе, князю, одного лише себе...
Із цими словами старець поклонився й... як стояв, так і станув у повітрі! Вишневецький ще якийсь час стояв, здивований почутим. Він хотів запитати волхва ще багато про що, але не міг: той з’являвся і зникав, коли хотів — на власний розсуд.
Гірше за все те, що князь дотепер не знав напевно, як же йому вчинити?!
«Мерщій у Краків до короля!» — командував внутрішній голос.
«Ні, не треба у Краків, прожогом на Хортицю!» — одразу заперечував інший.
«У Краків!!!» — велів перший.
«До козаків!!!» — ричав другий.
«У Краків: там тобі відкриється істина! Старець саме на це натякав!..»
«На Хортицю: час розставить усе по місцях!..»
Внутрішня роздвоєність тривала доти, поки Дмитро зусиллям волі не зібрався з думками й не скомандував собі:
«Мовчати!!! Я їду до Кракова, щоб з’ясувати все і зрозуміти, як жити далі! Нехай буде так...»
Набравши флягу джерельної води, князь голосно свиснув. Удалині почулося заливисте іржання, незабаром з хащів вилетів вороний. Вишневецький підхопився у сідло й відправився назад. Кінь одразу знайшов зворотну дорогу, і вже за півгодини Дмитро під’їхав до місця, де ранком распрощався з Охрімом.
Краків, столиця королівства Польського,
1551 рік
Столиця зустріла стомлених подорожан сумним заливним дощем. Вони зупинилися на гостиному дворі неподалік Вавельського замку. Вишневецький настільки втомився, що не роздягаючись звалився на застелену постіль і одразу провалився в непроглядну чорноту без жодних сновидінь.
Проспавши добу, прокинувся від голоду і спраги. Спустившись з кімнати донизу, ледь не знепритомнів від смачнючих ароматів, що долинали з кухні. Обрав столик у кутку, підкликав корчмаря, замовив і м’ясо, і смажених порібрин, і галушок, і солоних грибочків, і квашеної капусти... На щастя, чекати довелося недовго. Незабаром принесли замовлену їжу й невеликий глечик вина на додачу. Князь накинувся на все з жадібністю дикого звіра.
Дещо вгамувавши голод, Дмитро озирнувся довкола. Був полудень, корчма поступово наповнювалася відвідувачами. Відсунувши напівпорожні тарілки, декілька купців із сумним виглядом розмірковували про податки, які під час правління Сигізмунда II Августа зросли неймовірно. Двоє шляхтичів голосно глузували із чергових палацових пліток. Вишневецький уже збирався повернутися у свою кімнату, як раптом почув знайоме прізвище: «Сангушко». Негайно змінивши первісний намір, він втиснувся в куток і уважно прислухався до бесіди розчепурених панів.
