Діви ночі - Винничук Юрій Павлович (книги регистрация онлайн бесплатно .txt) 📗
Тільки ліниве поцокування дзиґаря в холі на стіні і більше нічого.
Та щойно я попрямував до сходів, як у мене за спиною пролунав знайомий голос фрау Ольги:
— Привіт, кохасику. Заскучив за мною? Я знала, що ти прийдеш, і чекала на тебе.
Я рвучко повернувся.
— Ну-ну, не так різко, — сказала вона. — У мене в руці пістолет.
І на підтвердження своїх слів засвітила нічну лампу. Тьмяне сяйво висвітлило постать фрау з пістолетом в руці.
Не знаю, чи у вас коли-небудь цілився хтось із пістолета. Якщо ні, то скажу вам, що відчуття це не є з тих ліпших. У тій частині тіла, куди спрямована цівка, відразу починається скрут м’язів. Це так, якби вже куля туди полетіла. Думати в такій ситуації дуже важко. Натомість з’являється інстинктивне бажання заговорювати зуби.
— Ти вбила Дзвінку? Навіщо? — спитав я.
— Чому вбила? Дала укол. Хтозна, чи після стількох доз морфію не стала б вона наркоманкою? Навіщо зайві муки?
— Як ти її знайшла?
— Макс їхав за пані Аліною, а я їхала за Максом. Коли Макс вдав, ніби загубив її, і відстав, пані Аліна заспокоїлася і більше не звертала уваги, хто за нею їде. Я бачила, як вона підібрала тебе на вулиці, далі ви поїхали в лікарню. Все дуже просто.
— А коли була облава, де ти поділася?
— Тут. Сховалася в кімнаті малої.
— Під ліжком?
— Який ти здогадливий!
— А що з дівчинкою? Ти ще їй уколу не зробила?
— О, то ти повернувся через неї? А я думала, що тебе привела сюди жага до мене. Як гірко я помилилася. Ти мені завше подобався.
— Я спитав, що з дівчинкою?
— Я ще не встигла зайнятися нею. У мене доволі часу. А тепер, мій любий, піднімайся по сходах.
— Куди?
— Побачиш. І не пробуй робити ґеци. Якщо не хочеш, аби сталося з тобою те саме, що з Ярком. Я стріляю цілком добре.
Я слухняно рушив нагору.
— Але з Ярком тобі не все вийшло добре.
— Ти це теж повинен врахувати. Це означає лише одне — на кулях економити не варто… А скажи мені, що Ярко шукав у книжковій шафі?
— Книжку. Він тримав її в руках, коли я його знайшов. Книжка мені підказала, де знаходиться касета.
— Отже, я не помилилася. Коли ми від’їхали, я подумала, подумала і теж дійшла того ж висновку. Навіщо він повз до тих книг? Щоб вийняти книжку, яка може тобі підказати, де знаходиться касета, правда? А яким чином книжка може слугувати підказкою? Можливо, своєю назвою. Щось на зразок «Смерть виповзає з підвалу» або «Духи на стриху». Але усі місця в будинку, де можна було щось заховати, я дбайливо обшукала. Проте, якщо книжка була кимось подарована і підписана, то підказка мусила причаїтися в підписі. А хто з Яркових знайомих міг йому дарувати книжки? Довкола крутилися самі кретини. І тут я згадала його дружину. Вона справляла враження. Виглядала якраз на таку, що читає книжки.
Нагорі я спинився.
— Не зупиняйся, іди просто в мою улюблену кімнату.
— В кімнату тортур? Що ти задумала?
— Нічого страшного. Вирішила трішки порозважатися. Життя таке нудне й нецікаве. Ну-ну, заходь. І не думай затраснути двері, бо куля долетить швидше, аніж ти дриґнешся.
У кімнаті фрау ввімкнула світло. Я побачив перед собою ліжко і всі причандалля для забави.
— Роздягайся, — звеліла фрау.
— Ти що, здуріла? Що ти хочеш?
— Роздягайся, — повторила вона крижаним тоном.
Я почав повільно роздягатися під її пильним поглядом. Моя світла голова не здатна була випродукувати жодного нормального пояснення для її затії.
— Не тягни час. Все, все скидай.
Врешті я постав перед нею у всій своїй небуденній красі Фрау з задоволенням оглянула мене.
— Тепер лягай в ліжко, і защіпни ремінцями ступні.
Я ліг, защіпнув ступні і подумав собі, що, напевно, не варт аж так у всьому слухати жінок. Однак це була особлива жінка. Скількох вона закатрупила, Бог святий знає.
— Тепер защіпни зап’ястя.
Я защіпнув ліву руку, а вона вже мені защіпнула праву. Таким чином я лежав у позі розіп’ятого.
Фрау Ольга поклала пістолет на столик і скинула сукню. Під сукнею мала ту саму чорну білизну. Виглядала вона настільки спокусливо, що я відразу забув про пістолет, який щойно цілився мені в живіт. Фантастична жінка!
Фрау сіла мені на ноги, і руки її почали гладити мене. Навіть не вірилося, що ці тоненькі рухливі пальчики вміють гратися ще й з пістолетиком.
Тепер я переконався, що натура мужчини не має жодною зв’язку з його розумом. Якою б великою не була моя ненависть до цієї жінки, а все ж таки інстинкти брали гору. Мені гірко признатися в цьому, і я розумію, що кожна читачка лише скрушно похитає головою: всі вони, хлопи, однакові! Одначе я не думаю, що всі вже аж такі однакові, бо, може, котрийсь і не піддався б на жодні пестощі, а плюнув би тій хвойді в писок.
Але я так не зробив. І коли вона вмостилася зверху й почала гойдатися назад і вперед, а перса її визволилися з чорного бюстгальтера і торкалися мого обличчя, я подумав, якщо вже маю загинути, то чому б не зазнати ще цієї останньої в моєму житті насолоди?
— Ну, скажи, тобі приємно, коли я тебе ґвалтую? — питала вона. — Скажи!
Я мовчав. У справах ґвалту я досвіду не мав, але мислив собі, що той, кого ґвалтують, повинен почуватися ображеним. Таким чином, я вдав ображеного, аби не виглядати на зовсім уже безпринципову особу. Шкода лише, що на той момент це мені нічим не допомогло.
— Скажи! — ляснула вона мене по щоці. — Скажи! — ляснула вдруге.
На вустах я відчув кров.
Але тут я побачив, як двері за її спиною помаленьку прохиляються. Я не знав, чи за ними з’явиться мій порятунок, чи ще щось гірше, але вирішив будь-що відвернути її увагу.
— О-о, як мені приємно! — сказав я. — Ґвалтуй мене! Ти — богиня!
Богині сподобалися мої слова, і вона солодко потяглася. А з-за дверей уже з’являлася моя знайома дівчинка Мартуся. Мала круглі налякані очі, але видно, що прослизала вона до покою не просто так, а з якимсь наміром.
— Тобі справді приємно? — спитала фрау.
— Ти розкішна! Це ні з чим не зрівняти!
— А тепер скажи: ти завинив переді мною?
— Так.
— І що за це тобі належиться?
— Не знаю.
— Я повинна тебе відлупцювати, так?
Я чекав гіршого, а тому відразу кивнув:
— Так, відлупцюй мене.
— А тобі подобається, коли я тебе б’ю? — питала вона великими вологими вустами.
— Дуже подобається.
Лясь! Лясь! І ось уже з кутика вуст моїх стікає тоненька цівочка крові.
Тим часом Мартуся зайшла вже до покою. Погляд її зупинився на масивному мідному свічникові. Свічки вже там не було.
— Ти зруйнував моє життя, — сказала фрау. — Я мала все. Тепер я все втратила. І мушу тікати з цього міста. Хочеш просити у мене вибачення?
— Так.
— Проси!
— Вибач мені.
— Мені цього мало. Я хочу забрати тебе зі собою. Ти будеш моїм. Будеш?
— Буду.
— Ти справді так хочеш?
— Так, ти найкраща жінка в світі.
Дівчинка простягла руки до свічника. Я намагався не зводити очей з фрау.
— Ти брешеш! — ляснула мене знову. — Брешеш! Скажи, що ти про мене думаєш! Обізви мене!
Здуріла баба, подумалося мені.
— Чого я маю тебе обзивати?
— Бо мені так хочеться! — застогнала вона від розкоші. — Вилай мене! Ну!
— Ти стерва!
— Ще!
— Скотина!
— О-о, ще, ще!
— Курва! Хвойда!
— Так, так… ще… — шепотіла вона, заплющивши очі й обхопивши перса долонями.
Дівчинка підступила ближче і підняла свічника над головою.
— Тепер ти мене вдар! — попросила фрау. — Вдар мене!
Вона відщіпнула мою ліву руку і нахилила своє обличчя до мене, аби мені було зручніше. Очі мала заплющені.
— Я прошу тебе — вдар!
Я ляснув.
— Сильніше! Покажи мені, як ти мене ненавидиш!
Я ляснув ще сильніше. Тепер і на її вустах з’явилася кров. Вона облизала її гарячим язиком і сказала:
— Вдар мене ще!
Я знову ляснув. Вона відповіла тим самим. Ми обмінялися ще кількома ляпасами. Фрау перебувала на верховині насолоди. Вона стогнала, вигойдуючись і викручуючись, доводячи себе до шалу.
