Діви ночі - Винничук Юрій Павлович (книги регистрация онлайн бесплатно .txt) 📗
— Справи.
— Що за справи?
— Колійові.
— З тебе важко щось витягти.
— Ти ж знаєш — великі знання створюють великі клопоти.
Незабаром з’явився Франьо.
— Ну що? — спитав я нетерпляче.
— Все нормально. Надю, залиш нас на хвильку. — Він провів її допитливим поглядом і продовжив: — Операцію призначено на одинадцяту годину вечора. Одним словом, так, старий. Коли все щасливо завершиться, шеф обіцяв для тебе гонорар і роботу.
— Ні вже. Дякую. Досить із мене таких робіт. З цієї ще не звільнився.
Решту дня я провалявся у Франя. Увечері заїхав до лікарні, але лікарка сказала, що Дзвінка й досі не очуняла.
— Вона отримала надто велику дозу. Але усе буде нормально. Можете не турбуватися. Приходьте завтра вранці. Я нині чергую цілу ніч. Вранці вже її випишемо.
— Чи я можу хоча б зазирнути в палату?
— Будь ласка. Але не підходьте до неї.
Дзвінка мирно спала, розметавши волосся на подушці. Обличчя її було бліде, але спокійне.
Франьо збирався на операцію. Надя лежала на канапі перед телевізором і випускала клуби диму.
— Може, й мені з тобою поїхати? — спитав я.
Франьо кивнув головою у бік кухні, і ми вийшли.
— У жодному разі, — сказав упівголоса. — Там будуть високі міліцейські чини. Акція на всю потужність. Їдуть лише свої люди. — І знову тицьнув пальцем під носа: — До Наді не приставати.
— Ти мене знаєш. Все, що я зараз потребую, це побільше алкоголю, аби заспокоїти нерви.
— Пий, що бачиш. Чао.
Я поліз в бар і витяг пляшку сухого шампанського та Мартіні.
— Ти все це збираєшся вдути? — поцікавилась Надя, солодко потягуючись.
— Я думаю, ти мені складеш компанію.
Я підсунув журнальний столик і розставив на ньому пляшки та келишки.
— Ну-ну, і що це буде за коктейль?
— Називається «Зимна Мері».
— Чому «зимна»?
— Фригідна тому що. Для гарячої бракує коньяку.
— Не хочу. Суміші з коньяком надто підступні. Коли я п’яна, я собою не керую.
— Відколи це? За моєї пам’яті ти ще керувала собою.
— А тепер ні.
— І чим це небезпечно для мене?
— Невідомо.
— Так між нами, я пообіцяв Франьові до тебе не доторкатися.
— Брешеш!
— Він мене попередив, щоб я до тебе не пхався.
— Брешеш!
— А як ти гадаєш, чому він вивів мене на кухню?
— Дебіл!
За це ми і випили. Після двох келихів, я відчув суттєву полегкість, мої нерви заспокоїлися, і в милому патяканні з Надею проминув весь вечір. Але навіть тоді, коли вона нарешті пішла спати, я не склепив повік.
Франьо повернувся пізно вночі. З його щасливого обличчя можна було здогадатися, що облава вдалася.
— Ну, все! — вигукнув він. — Фірмі пана Ромця настав капець! Що ти там міряєш? Налий і мені.
— Розказуй, не трави душу.
Він упав на канапу з келихом, жадібно відпив і сказав:
— Ми зупинили авта на сусідній вулиці, далі пішли пішки. Міліція оточила всі три будинки, а тоді висадила двері. Ті жлоби навіть не боронилися, їх раз-два скрутили, речові докази — дві касети — знайшли там, де вказав. І шлюс!
— Ну, і кого ви загребли?
— Пана Ромця, пана Зенця, його жінку, ще того бурмила Макса… Ну, там ще була служниця, але ми її відпустили… Стара баба. Ще якась дівчинка спала. Ми її не рухали.
— Стривай, а фрау Ольга?
— Фрау Ольга? — перепитав Франьо, і мені відразу стало кисло на душі. — Яка фрау?
— Там була ще одна жінка. Вона серед них, може, найнебезпечніша.
— Ніякої жінки ми не бачили. В першому будинку був Роман, Макс і служниця. В другому тільки якась дівчинка. А в третьому Зеньо і його жінка.
— І ви всюди дивилися?
— По всіх кімнатах, по всіх закамарках.
— А там, де спала дівчинка?
— Але там нікого не було!
— Під ліжком дивилися?
Франьо наморщив чоло і здвигнув плечима…
— Чорт його знає… Повинні були дивитися.
— Зрозуміло. Вона випорснула.
Неясна тривога раптом охопила мене.
— Франю, поїхали!
— Куди? Я спати хочу.
— Я кажу: поїхали! То не є жарти. Чи ти хочеш прокинутися з перерізаним горлом?
Він витріщив очі, але я зблефував якраз влучно. Він миттєво зібрався, прихопив пістолет і ми тихенько, щоб не розбудити Наді, вийшли з хати.
— Куди їхати? — спитав у машині.
Я назвав лікарню.
— Заберемо звідти одну дівчину.
Франьо важко зітхнув.
Я потермосив вхідні двері, звідкись виповзла заспана чергова, і я їй показав десять карбованців.
— Розумієте, їду вранці у відрядження. Мушу з жінкою побачитись.
— Хоч би цукерки купив, — буркнула вона. — 3 порожніми руками до жінки йде.
Я помчав нагору, перестрибуючи через дві сходинки. За столом куняла знайома лікарка. Коли я торкнувся її рукою, вона здригнулася і закліпала очима.
— Чого ви серед ночі?
— Мушу її забрати.
— Вона спить.
— Нічого.
— Добре, тільки без шуму.
Я зайшов у палату. У нічній тиші чути було рівномірний подих. Але то був лише один подих. І Дзвінці він не належав.
Коли я торкнувся її, то не стримався від розпачливого зойку. Дзвінка була холодна. Я не вірив самому собі і приклав пальці до шиї. Шия теж була холодна і пульсу під пальцями я не почув.
Жінка, що лежала поруч, прокинулася:
— Що сталося?… А-а, це ви?… Вона спить. Їй зробила медсестра укол.
— Коли?
— Н-не знаю… Давно… Я тільки-тільки засинала…
Я вибіг в коридор і покликав лікарку.
— Гляньте на неї… Мені здається, вона не дихає.
Лікарка увімкнула світло, помацала руками тіло і кивнула.
— Вона померла.
— Ви їй зробили укол? — спитав я.
— Я не робила ніяких уколів.
— Це не вона, — сказала жінка. — Та була з чорним волоссям. З двору падало світло, я її роздивилася. Вона зробила укол і відразу вийшла.
— Ви ніде не відлучались? — спитав я лікарку.
— Ні, я сиділа тут безперервно… Хіба що… Стривайте, мене покликали вниз.
— Хто покликав?
— Вона сказала, що… одним словом, що вона в нас лікувалася і попросила, щоб я спустилася і зачекала… А вона хоче мені віддячити… Але так, щоб ніхто не бачив…
— Коли то було?
— Ну, десь по дванадцятій. Я спустилася, почекала хвилин десять і вернулася назад.
Тепер все зрозуміло. Я посунув до виходу.
— Тіло можете забрати завтра ввечері, — сказала навздогін лікарка. — Я оформлю всі папери. Але… одну хвилинку…
Я спинився.
— Може, не будемо робити шуму? А то вийде, що я винна? Я б хотіла обійтися без міліції.
— А та жінка?
— З її палати? Вона мені багато чим завдячує.
— Добре.
— Тоді напишіть, що відмовляєтесь від розтину.
Я написав. Рука в мене тремтіла, і хотілося чимдуж вискочити з лікарні на свіже повітря.
Лікарка дякувала і ще щось лопотіла, дрібочучи за мною до самого виходу, але я її не слухав. Я мав зараз щось вирішити, а жахлива туга переплутала всі мої думки. Ледве себе опанував, коли сів у машину.
— Що, ти сам вернувся? — спитав Франьо.
— Сам. Вона померла.
— Від чого?
— Від уколу.
— Я завше казав, що всі лікарі — то дроворуби.
— Лікарка не винна. Це зробила фрау Ольга. Ви її не догледіли. Тепер буде мстити.
— Вона справді така небезпечна?
— Вже двох людей забила. Це те, що я знаю. Скільки ще заб’є, невідомо… їдемо туди.
— Куди? — перепитав Франьо.
— До хати пана Ромка.
— А то нащо? Думаєш, та фрау там?
— Ні, не думаю. Не така ж вона вже дурна. Але там є одна дівчинка. Я хочу її звідти забрати. Бо, хтозна, може, і її чекатиме укол.
— О, Господи! Та я тобі що — приватний шофер?
— Франю, мені здається, ти мені чимось зобов’язаний. Поїхали.
Надворі вже сіріло, а в будинку фрау Ольги панували глухі сутінки. Франя з автом я лишив на розі вулиці, а сам почимчикував на подвір’я. Легенько натиснув на клямку, двері подалися, і я зайшов усередину. Про всяк випадок рухався навшпиньки, але довкола була суцільна тиша.