Кола на воді - Печорна Олена (читать книги онлайн бесплатно серию книг .TXT) 📗
Глянула на доню:
– А початок спить. Все більш чи менш важливе у житті починається в дитинстві. Ось чому я молю Бога, щоб Оксанка не потрапила до Горицвітів, бо вони… Це важко пояснити… Це – не люди. Амбіції, от все, що вони є.
– Я помітив.
– Розумієте? Тому Вітя… Він майже ніколи не розповідав про дитинство. Все одно, що я, але у мене все набагато простіше. Батька я не знала, мати… Мати… Про неї я не хочу говорити, бо вже покійна. Ну, а Вітя? Здавалось, мав би пишатися своїм походженням, а ним пересмикувало від однієї згадки свого прізвища. Уявляєте? Хоча я довго не підозрювала, хто він.
Раптом посміхнулась, немов перегорнула сторінку фотоальбому:
– Ми ж познайомились на вулиці, ну майже… На воді. Я з подругами відпочивала на пляжі, а він прийшов зі своїми хлопцями поплавати – проти течії, і зіштовхнулись у річці. Хоча чому тут дивуватись? Я завжди така… замріяна… не помітила і наштовхнулась, вдарилася боляче, ще й облаяла, а він подивився так, немов вже знав мене – завжди. Пізніше жартував, що дочекався: кохання ледь не утопило! Він… він був… Уперше за моє життя з’явилася людина, котрій я по-справжньому була важлива – з усіма тарганами в голові, така, як є. То що я могла до нього відчувати? Та якби весь світ зникнув тоді, ми, мабуть, не помітили. Нікого і ніде. Навіщо інші? Може, тому мене й не дивувала відсутність друзів? До того ж, Віктор завжди стільки часу приділяв плаванню, марив ним, водою – то було його життя. Родина?…
Здригнулась.
– Вона з’явилася сама. Вже зараз розумію, що рано чи пізніше його батьки все одно утрутилися б, по-іншому і бути не могло, тоді ж… тоді була весна, красивий день, весь розмальований сонячними зайчиками, навіть небо спустилось до землі, і ми гуляли в ньому, їли морозиво, а заразом танцювали, мов божевільні, а потім…
Я й злякатися не встигла, як ми вже сиділи на задньому сидінні дорогого авто, а Вітя до болю стискав мою долоню у своїй. Його батько… він навіть не озирнувся до нас, сидів попереду й розстрілював словами. Я… я… вперше відчула себе настільки непотрібною, нікчемною, нулем. Хіба ж такі, як я, є люди? Нуль. І Віті заборонили наближатись до об’єкта Нуль. Не варта, щоб до неї й озирнулись. Хоча… того самого дня я удостоїлась такої честі з боку його матері. Очевидно, вирішили діяти так, щоб стовідсотково. Після її очей я милася годину, ридала й терла шкіру до синців, й ніяк не могла збагнути, що ж такого учинила, аби мене так люто ненавиділи.
– А він?
Схилила голову й зітхнула:
– Заходився воювати зі своїми вітряками. Тоді вперше я по-справжньому його злякалась… Його лють… її неможливо було контролювати. Тепер вже розумію, що мала би піти… але я не змогла, бо він… загинув би. Знаю, дико. Але… то було так. Вже назавтра нас потай обвінчали в церкві, ми переховувались, як підлітки, часто переїздили. А Вітя… він по-справжньому боявся за моє життя. А я сміялася… просто… немає двох смертей. З дитинства знала про свій діагноз. Звикла. Важко повірити, але навіть до думки про можливу смерть звикають. Йому ж не зізнавалась, просто жила, а через рік, тобто цього червня, народилася Оксанка. Двадцятого числа.
– Два… дцятого?
Здивовано підняла брови:
– Так. Вже… після того, як… – замовкла.
Тиша згортала у сувої дим. Не може бути стільки збігів. Не буває.
– Ви пробачте… Я досі не змогла… прийняти те, що він… убивця.
– Він.
Заховала обличчя у долонях, захиталась, а дихала так часто, що легені не встигали приймати й випускати з себе кисень.
– Знаю… знаю. А вірити не можу, бо якщо повірю, то…
– Чому він це зробив?
Її очі… тужили, зовсім, як вода у озері, у тому самому, де не стало його дівчинки. Потім заговорила – швидко-швидко, немов боялась, що зупиниться:
– Це сталося давно… років тридцять тому. Вітя був дитиною. Зрозумійте, лише дитиною. Одинадцять років. Він тоді… О Господи! Як важко пояснити. Розумієте, діти обов’язково мають відчувати, що їх люблять. Якщо ні, то хоча б здогадуватись, що любов взагалі існує, інакше вони не розуміють, що це. Й він… не знав.
Хлопчик з башти. Це так себе він називав. Його замкнули у безкінечних ТРЕБА, ПОВИНЕН, МАЄШ, оточили найдорожчими речами, які малому видавалися живими й теж диктували правила, а от відчувати – не могли, не вміли. Речі, гроші, статки – позбавлені емоцій. Правда ж, просто? Що може бути простіше? Почуття – то почуття, вони не черговий пунктик у розкладі батьків чи угоді вчителів та хатньої прислуги. Проте дитині все це невідомо. Вона живе там, де живе. Вітя… він був для них як річ, проект, сукупність визначених характеристик та набір потрібних вмінь. Його шліфували. Навіть до початкової школи не віддали, бо вдома підготовка була в десятки раз змістовнішою. Ось чому хлопчик з башти. Башта була скрізь… до одного літа. Воно було спекотне до шаленства. Сонце, сонце, сонце. Температура – вище тридцяти й дивовижна дівчинка з блакитними очима…
Жінка змовкла, шукаючи в собі сховане знання, й мовчала, доки не зібрала до купи фрагменти видимої лише їй картинки:
– Він розповів про цей випадок тільки раз… вночі… Й все сказане здалося сном, нічним жахіттям. Але пізніше я розшукала вирізки з газет, підняла необхідні архіви і навіть з’їздила до міста, де він жив у дитинстві, звісно, потай. І я прошу вас, заклинаю, не піднімайте цю історію із дна. Вам розповім, бо вам ПОТРІБНО. А Оксанка… вона ніколи… чуєте? Ніколи не повинна знати, ким був її батько.
– Звісно.
– Та дівчинка… Вона була дочкою посудомийки й влітку лишилась біля мами. Не знаю, як на це дали згоду Горицвіти, однак сталося, як сталося. Хлопчик з башти… він… закохався… вперше. Уявляєте? Кохання підірвало його світ, рознесло на шматки, лишило хаос, в якому розібратись ніхто не допоміг. Ви ж були дитиною? Ви ж були… Пам’ятаєте? Емоції, емоції, емоції. Вони засмоктують. А він? Що знав про них? Боявся сам себе, мучився, носив вогонь й не знав, як дати йому вихід. А дівчинка його не помічала. Зовсім. І одного дня він знайшов спосіб, як привернути увагу. Наївний і фатальний. Сірники. На ній – яскрава сукня в квітку, синтетична. Спека. Здогадались?
Дівчинка спалахнула, мов свічка. А Вітя… він так злякався, що не міг поворухнутися, тільки дивився, все дивився і дивився, коли поруч, варто було лише відімкнуть ворота, блакитною плямою ніжилась вода в басейні. Дівчинку не врятували, ні гроші, ні зв’язки не допомогли. Померла в опіковому центрі, а Горицвіти зам’яли справу, виїхали з міста й лишили сина сам на сам з усім, що він накоїв і чого не встиг зробити.
– То він… він став топити дівчаток, щоб… Але чому зараз?
Жінка обхопила голову й заплющила очі:
– Винна я.
– Як?
– Просто… помираю… вагітність й хімія… Я обрала доню. Розумієте? Дитину. Він не зміг. І то була крапка – для нас двох, а виявилось…
Осінь ходила за вікном туди-сюди, а жінка, здавалось, зменшувалась на очах, немов звільнила зі словами душу, і тепер та виходила із тіла, разом із життям.
– Вам погано? Дихайте. Господи! Лікаря! Допоможіть!!!
Дитяче ліжечко хитнулось, й плач умить заповнив все довкола. Жінка задихалась, але з останніх сил, зсохлими вустами шепотіла:
– Т… и… х… ше… ш… ш… ш…
Анатолій кинувся до дверей, мати ж все тягнула руки до дитини:
– Д… о… н… ю…
У коридорі забігали люди в білому, а він й сам не збагнув, як вхопив дитину… теплу-теплу, мов згусток сонця.
– До…
Підніс й притулив до блідої материнської долоні рожеву щічку. Заспокоїлась.
Жінку оточили білим колом, щось кололи, кудись везли, вона ж до останньої миті не відривала погляду… дивилась… вбирала… й раптом посміхнулась – самими кутиками вуст, немов побачила нарешті щось таке, від чого й помирати було не страшно. Двері зачинились. Він так і лишився – стояти… з дитиною в руках… із сонцем… із Оксанкою… вже своєю.
Епілог
Той самий парк, тільки вже мудріший на тридцять з гаком літ і зим, ховав в собі ту саму спеку, озеро, латаття. В ньому грались діти, бігало навколо дуба, висолопивши язика, щеня, а на лавах дрімали, схиливши сиві голови, всезнаючі старенькі. Йшло життя. Чоловік і жінка несли букетик польових ромашок – далі й далі, доки не дійшли до невеличкої каплиці, що злітала в небо – біло-біло, легко й майже невагомо, а потім падала углиб – вже відображенням води. Жінка простягнула квіти:
