Зорі падають в серпні - Сизоненко Олександр (бесплатные серии книг .TXT) 📗
— Троє в білих плащах. Середній.
Майор кивнув і повернувся до нього спиною. Полковник підійшов до кіоска, купив цигарок і, трохи погулявши по алеї, пішов на своє місце. Майор так само стояв на дверях. Полковник швидко й тихо сказав:
— Якщо залишить ложу сам, сповістіть мене і беріть на виході із стадіону. Запам'ятайте, на виході! Одразу ж за хвірткою.
Майор кивнув, і полковник пішов далі.
Але Полікарпов не вийшов з ложі, доки не закінчився матч. Коли вдарив гонг, полковник встав і швидко пішов до виходу. Він уже сидів у машині, коли задні ліві дверцята машини відчинились і на сидіння впав Дениско, збуджений і веселий.
— От матч так матч! — гукнув він і раптом спитав: — Іван Остапович, а чого це ви сіли ззаду?
— Так треба. Ви, лейтенанте, зараз виключіться на хвилинку з матчової ситуації, — полковник обірвав мову і жовтуватою занавіскою закрив бокове скло. — Ось вони.
Мелькнули три світлих плащі, в ту ж секунду передні дверцята відкрились і поряд з шофером сів майор державної безпеки.
— Прив'яжи оцього б'юїка, — сказав він шоферові. — І не відпускай.
Троє сіли в свою машину, трахнули дверцятами. Б'юїк пустив в радіатор ЗІМа хмару диму і покотився.
— Держися ближче до нього, — кивнув услід б'юїку полковник, — бо тут відітруть і тоді не доженемо нізащо.
— Який план? — спитав майор, обернувшись до полковника.
— Лишається один вихід: зупинимо, і ти перевіриш документи.
З потоку автомашин, що пливли від стадіону повінню, б'юїк завернув у тихий провулок.
— Вася! — сказав полковник. — Обійди його на наступному кварталі.
— Слухаю, Іване Остаповичу! — посміхнувся шофер і прибавив газу. — Це ми можемо!
Шофер б'юїка, очевидно, помітив, що його доганяють, і поїхав швидше.
— Сигнал! — наказав майор.
Пролунав низький, сердитий сигнал, які є тільки в машинах особливих призначень, але на б'юїку не звернули на нього уваги. Він помчав ще швидше, і відстань між машинами почала збільшуватись.
— Придави його, — спокійно сказав полковник. — А ви, лейтенанте, — звернувся він до Дениска, — приготуйте зброю. Полікарпов так не дається.
Полковник сидів, вільно відкинувшись до спинки сидіння і склавши руки на колінах. ЗІМ загув, наче літак, і одразу порівнявся з лівим сигнальним ліхтарем. Знов довгий, низький і вимогливий сигнал. На великій швидкості ЗІМ почав обганяти б'юїка. Через плече шофера Дениско помітив, як стрілка спідометра переповзла за «100» і пішла далі.
— Це неспроста, — сказав майор.
— Побачимо, — відповів полковник. — Вася, піджимай його до бровки. Сміливіше!
Шофер дав сигнал в той момент, як радіатор б'юїка вже зникав ззаду.
— Не висовуйтесь, — попередив полковник Дениска.
— Він мене обходить зліва, — стурбовано сказав шофер.
— Став машину впоперек вулиці, — наказав полковник.
Завищали гальма. З шерхотом просунувся ЗІМ на нерухомих колесах і, вильнувши ліворуч, круто розвернувся впоперек вулиці. Б'юїк зупинився в метрі від дверцят, за якими сидів полковник. Майор відкрив дверцята і вийшов з машини.
— Пред'яви автоінспекторське посвідчення, бо стрілятимуть, — тихо наказав полковник, наготувавши пістолет.
Майор хитнув головою і, повільно вийнявши з нагрудної кишені маленьку автоінспекторську книжечку, розгорнув її перед тим, що сидів за рулем.
— Ви власник машини?
— Я.
— А кого ви везете?
— Це мій брат, — кивнув шофер, — а це друг. Він у нас живе.
— Так, так, — протягнув майор, ховаючи своє посвідчення. — Перевіримо… Покажіть мені ваші документи.
— Слідкуйте за задніми, — сказав полковник до Дениска.
Дверцята б'юїка відчинились, і чотири руки з документами висунулися назовні. Майор уважно їх продивився, заглядаючи в обличчя кожного і звіряючи з фотографією.
— Все в порядку, я думав, ви калимите, — сказав він і відкозирнув. — А вам, шофере, зауваження. Вам подавали особливий сигнал, а ви не зупинились одразу.
— Я не чув першого сигналу. Машини йшли на великій швидкості.
— Добре, їдьте, — майор махнув Васі рукою, і ЗІМ звільнив дорогу. Б'юїк прослизнув повз майора і зник за рогом.
— Ну? — полковник запитливо глянув на майора.
Сівши на своє місце, той помовчав, потім не обертаючись сказав:
— Наш «підшефний» живе на Слобідці у оцих двох братів, що були з ним на стадіоні.
— Ви запам'ятали їх прізвища?
— І прізвища і адреси запам'ятав. Сьогодні ж доповім вам, що це за брати.
— А Денискові доведеться залишити міліцейську службу та шукати собі поки що нову професію, — пожартував полковник. — Хоч і зарекомендував він себе геніальним міліціонером.
З того дня Дениско почав нудитися. Йому не сиділося в просторому кабінеті за широким столом, куди привели і посадили його після того, як він залишив охорону стадіону. З непереборною відразою, навіть із злістю дивився він ранком на купу паперів, які йому принесли ще до початку роботи і які треба було розібрати за день і дати їм раду. Сідав за стіл і довго дивився у вікно, на синє небо.
Йому згадувався Садовськ, майор Дорофєєв, море, і пляж, і життя прикордонної застави, і він гірко зітхав. Він якось зважився і пішов до полковника проситися, щоб той його відпустив на заставу.
— Робота у вас є? — спитав Іван Остапович. — Ну й працюйте. Я вас покличу сам.
Але минали дні за днями, а Дениска не викликали. Нарешті зайшов той самий майор, з яким вони їхали із стадіону, і наказав здати всі справи.
— Через дві години, — сказав він, подивившись на годинник, — полковник чекатиме вас на вокзалі. За цей час ви мусите зібратись.
Садовськ спорожнів. На кінець серпня тут уже мало лишається приїжджих. Першими від'їздять студенти. Їм ще треба заїхати додому, погостювати днів кілька в батьків, а там — у великі міста, в інститутські гуртожитки, обживатися на новий навчальний рік. За студентами їдуть сім'ї, в яких є школярі. І хоч купальний сезон ще не скінчився, в Садовську лишаються лише поодинокі відпускники із північних заводів. Лише вони ще приходять на осиротілий пляж поніжитись під щедрим сонцем, покупатися перед довгою і суворою північною зимою, яка вже зараз виглядає їх там, дома.
Все таке принишкле, осиротіле, сумне. Сумують клени, пускаючи по вітру перші шелестючі листки, сумують за купальниками білі піски, і море, наче образившись, що його кинули передчасно, лежить нерухоме, мовчазне. А останнім часом починає сердитися: бачить, що нікому немає діла до його мовчазної образи, і починає бухати хвилями в берег, хмурніє і отам, за віхами, що означають фарватер, піниться довгими сердитими смугами.
Але й вересень видався цього року теплий, сонячний, і море, знемігшись, знову лежить спокійне, наче сподівається, що знову побережжя вкриється білими наметиками, знову дітвора в легеньких, як метелики, панамках бовтатиметься у прибережних хвилях. Але ні. Люди живуть за своїми власними законами, які часто не збігаються із законами природи. Вони більше не вернуться до тебе, море, хоч і скучають там, у містах, за тобою, хоч і згадують тебе з любов'ю й подякою — і тебе, і сонце, і спеку, яка влітку здавалась тяжкою, а взимку уявлятиметься далекою і неймовірною казкою.
Порожній берег, осиротілі грибки і лави — яке все. це сумне, покинуте й забуте! Дивишся на цей пляж, залитий сонцем, але вже кинутий людьми, і думаєш, що ось минуло літечко, що його не вернеш; думається чогось про те, що багатьом людям воно залишиться неповторним своєю щедрістю на сонце, на радість, на щастя молодості… І ще думається чогось про те, що багато літ промине над оцим пляжем, над оцим морем, ой, як багато! І ті, хто цього року бовтався тут в одній панамці, ледве стоячи на ногах, приїдуть колись до моря дорослими, а тоді й старими, а море буде все так. же ласкаво й щедро дарувати їм свою розкіш, не помічаючи тих, хто відійшов, не радуючись новим поколінням. І мало, як тільки мало відводиться людині отаких літ! Осінь… Вона схиляє до роздумів, будить в людині безпричинний сум, а в природі — спокій і тишу.
