Зорі падають в серпні - Сизоненко Олександр (бесплатные серии книг .TXT) 📗
— Ваше завдання, — продовжував Хертвіг, — зв'язатися з Шакалом і з'ясувати його мовчанку. Скажіть йому, що ми послали його не електростанцію будувати комуністам. З'ясуйте йому це, можливо, він не зрозумів свого завдання як слід. — Хертвіг дрібно і єхидно засміявся, позираючи на Дракона, випив ще один келих і обернувся до Оси. — Так от. Ви дасте йому доручення, про яке, я сподіваюсь, ваш шеф говорив з вами.
— Так, — хитнув головою Оса.
— Виконає Шакал це доручення — добре. Кенгуру дасть йому дальші інструкції. Відмовиться… — Хертвіг перестав жувати, виставив перед собою напівзігнуту руку і зробив виразний жест вказівним пальцем.
— Прибрати його! — злісно сказав Дракон і закашлявся. На шиї й на лобі в нього надулися товсті жили, очі вирячились. — Забийте його, шельму, і киньте в плавнях, хай склюють ворони.
— А як же з дорученням? — спитав Оса. — Хто ж його виконає?
— Ви, — сердито сказав Дракон. — Вас треба було й посилати одразу. Ех! — він злісно махнув рукою і одвернувся.
— За виконання цієї місії ми даємо багато доларів, — сказав Хертвіг. — Ви будете багатою людиною, Оса. Дуже багатою. Але краще, звичайно, щоб зробив цю операцію Шакал. Нам треба берегти кадри! — він глянув на годинник і пішов до своєї машини. — Всі інші деталі можете розробляти на свій розсуд. Мені треба поспішати. — Хертвіг завів мотор і виїхав за браму.
— Ну, Оса, ваші міркування? — тоном наказу вигукнув Дракон.
— Я б хотів знати шляхи мого повернення, — помовчавши, сказав Оса.
— Повернення? — Дракон нахмурився. — Якщо все обійдеться спокійно, Кенгуру вас переправить через туристську базу. А якщо погорите обидва, лишається один варіант: човен Шакала.
— Човном через море?
— Він же доплив? Так от, давайте не кінець обговорювати, а початок. Я слухаю вас.
Дракон прикурив і вмостився зручніше.
Вистежити і не сполохати — такий наказ генерала. Щоб виконати цей наказ, лейтенант Дениско склав собі добрий десяток найрізноманітніших планів. Але всі вони не влаштовували полковника, здавалися йому недосконалими, примітивними, нагадували різні варіанти низькопробних пригодницьких фільмів, якими рябіли афішні тумби і вітрини Портграда.
Тільки через тиждень після приїзду до цього міста лейтенантові спало на думку об'явитися старшим дільничним міліціонером стадіонного району міста Портграда і вже без усяких підозр день у день з ранку до вечора вистоювати біля квиткової каси на чергові футбольні матчі розиграшу першості країни з класу «Б».
Дениско тепер ходив у формі міліції, відпустив вуса і бакенбарди і в дзеркалі ледве сам себе пізнавав. Минав місяць оцієї незвичної для нього служби, а на слід Полікарпова напасти не вдавалось. Дениско вже втратив надію його зустріти.
Він навіть висловив свої сумніви полковникові, але той звів брови до перенісся й сказав:
— Невже ви, лейтенанте, думаєте, що ми везли вас із Садовська в Портград ловити журавля в небі? Що Полікарпов тут, не може бути найменшого сумніву. Ми маємо вірогідні дані. Ясно? Так от, ідіть, шукайте і ждіть.
Дениско справно ніс службу, але дні минали за днями, а Полікарпова не було. Ні слуху ні духу. Наляканий, підступний ворог відсиджувався у якійсь надійній норі.
Та це, видно, ніскільки, як помічав Дениско, не дивувало полковника. Ця не раз прошита диверсантськими кулями людина твердо вірила, що в такому стані ворог довго не протримається. Він обов'язково залишить свій барліг, потягнеться на волю, під сонце.
Але ж коли?
Того дня лейтенант звично зайняв свій міліцейський пост і вже було встиг виписати чотири квитанції порушникам порядку, як підкотив облуплений б'юїк з отим усім відомим «ЧТ» на номері, що визначає належність машини приватному власникові. З б'юїка вийшло троє у світлих плащах і одразу попрямували до входу на стадіон. В одному із них лейтенант впізнав Полікарпова.
Великодушно відпустивши п'ятого, щасливішого за своїх попередників порушника дисципліни (який, мов на зло, не відставав від лейтенанта до самих воріт і все дякував йому), Дениско слідом за приїжджими зайшов на стадіон. Він не встиг відійти від хвіртки і десяти кроків, як його покликали:
— Товаришу міліціонер!
Він оглянувся. Перед ним стояв полковник у цивільному.
— Як пройти на мій сектор? — спитав він. — Ніяк не знайду свого місця. — Коли ті троє одійшли, полковник тихо спитав Дениска: — Отой? Посередині?
— Так.
— Він?
— Ніяких сумнівів…
— Можете йти дивитися матч, а після матчу я ждатиму вас у машині. Впізнаєте мою машину?
— Так точно, впізнаю.
— Задні дверцята зліва, ваше місце буде там. І не запізнюйтесь. Може статися, що ви сьогодні будете дуже потрібні.
— Слухаю… А як же вони?..
— Не турбуйтесь. Можете спокійно дивитися матч, — полковник швидко пішов на західну трибуну слідом за тими світлими плащами і зник в натовпі, а Дениско побіг на східну трибуну.
На такому матчі йому довелося бути вперше. Грали команди — претенденти на звання чемпіона країни. До початку матчу лишалося півгодини, але трибуни вже були переповнені. Вони стримано гули, і від гомону, від оцієї маси людей, які застигли в чеканні, від думки про те, що ось зараз почнеться хвилююча боротьба сильних, талановитих і добре натренованих футболістів, кращих серед гравців двох міст, — від усього цього Денискові розпирало груди такою глибокою радістю, яку він переживав тільки в дитинстві, коли підходив до своєї сільської школи і чув на майданчику глухувате гупання м'яча.
Тоді Володя Дениско захлинався раптовою радістю, яка перехоплювала подих, і, підстрибнувши та крикнувши щось нескладне й дике, пускався бігти і біг так шалено, наче від його бігу, від того, як швидко він вилетить на майданчик перед ворітьми і заплеще в долоні, вимагаючи паса, залежала доля принаймні всього світу. Це відійшло і відшуміло давно, але кожного разу, потрапляючи на футбольний матч, він переживав ці щасливі, святі хвилини якоїсь буйної радості.
Дениско пройшов на своє місце, оглянувся і перевів погляд на поле. Воно було зелене і рівне, наче килим, і, лейтенантові здавалось, теж чекало початку гри. Навколо нього йшли гарячі суперечки болільників, висловлювалися припущення щодо результату матчу: адже східна трибуна — це місце найзавзятіших, найекспансивніших глядачів. Одним словом — це трибуна справжніх болільників.
Інтелігентний, добре одягнений дідок з професорською борідкою суворо дивився на Дениска через окуляри й сердито говорив, наче лаявся:
— Оця гра — краща в історії футбола нашого міста. Приїхала видатна команда! Що? Скажете, ні?
Дениско всміхався і мовчав.
— Я вас запевняю, що гра буде безпрецедентна. Мені довелося в минулому році в складі делегації бути в Західній Німеччині, бачити їхній матч з Англією. Ото гра! Хіба це можна передати словами? Чи коментатори щось варті проти самого видовища? Ні, недаремно раби Риму виступали під лозунгами «Хліба й видовищ!». Мені й хліба не треба, аби матчі дивитись. Та ще отакі.
— Дідусь без хліба, на пирогах би перебився, тільки б матчі дивитись, — пожартував хтось із молодих хлопців, і старий доброзичливо засміявся.
Незабаром почалася гра, і Дениско забув усе на світі, він був там, на полі, серед футболістів, бурхливо переживав їхні радощі і страждав від невдач.
Зовсім інакше поводився на стадіоні полковник. Він спокійно пройшов на своє місце на західній трибуні, байдуже глянув збоку в ложу і, помітивши там трьох у білих плащах, відвернувся і став дивитись на поле. Коли з'явилися футболісти і привернули увагу всіх глядачів, він непомітно глянув ще раз на отих, в світлих плащах. Полікарпов сидів посередині. Полковник встав і проходом поміж секторами пішов нагору. В проході біля входу в ложу нікого не було. Він спинився і майорові, що стояв в дверях, тихо сказав:
