Зорі падають в серпні - Сизоненко Олександр (бесплатные серии книг .TXT) 📗
— Стій! — почувся грізний окрик.
Все це сталося блискавично. Лейтенант Дениско добіг і спіткнувся об Осу. Той застогнав. Прибігли прикордонники на чолі з майором Дорофєєвим, і Дениско натиснув кнопку ліхтаря. Осі одразу ж зв'язали руки і кинулись до Муратова, що лежав без пам'яті. З розсіченого тім'я на обличчя текла кров.
— Цього в лікарню! — кивнув Дениско на Муратова і побіг до моря, а майор Дорофєєв лишився, щоб розпорядитися відносно Муратова і Оси.
Тим часом дощ лив, гриміли громи, наче зібралися вони над Садовськом з усіх-усюд, безугавно палахкотіли блискавки.
Дорофєєв допоміг солдатам взяти Муратова на плечі.
— До машини несіть, — сказав він, — та обережніше.
Оса сидів серед алеї, і молодий прикордонник вартував біля нього.
Від моря почулися постріли. Майор Дорофєєв вихопив пістолет.
— А цього одведіть у комендатуру, — сказав він і кинувся туди, де гриміли постріли.
Кенгуру прибіг до моря. Тут десь човен — єдиний його порятунок. Що буде потім, він не хотів і не міг зараз думати. Його гнав із цієї землі панічний страх, він ладен би піти в саме пекло, тільки б не бачити оцих ненависних вогнів над Садовськом, темних заростей туї, яка, здається, вистежує його.
Скоріше, скоріше! У морі рятунок, у морі човен, яким можна буде добратись додому. Він пам'ятає схему, він підніме його, треба тільки відшукати й включити балон із стисненим повітрям.
А дощ лив як з відра. Він шумів на весь світ, і удари грому били Кенгуру по тім'ї, наче ломакою. Вітер рвав мокрий плащ, і він лопотів, але звуки ці губилися в шумах бурі, як краплі дощу у розбурханім морі.
Ось і біла піщана смуга побережжя. Він добіг до неї і зупинився. Під ногами в нього гойдалась безодня — чорна, лякаюча, здиблена хвилями. В пронизливому спалаху блискавки вихоплена на мить картина застряла у нього в зіницях, і він застогнав раптом, завив від розпуки. Куди ти підеш в таку ніч, Кенгуру? Який човен врятує тебе в оцім морі, серед оцього содому, коли, здається, небо, пошматоване громом, падає в море й гойдає його, коли блискавки рвуть на шматки увесь простір, а вітер валяє з ніг тебе на твердій і ворожій землі.
— А-а-а! — закричав він не своїм, диким голосом. — А-а-а! — він підніс до очей пістолет і в ту ж мить почув ззаду тупіт.
— Стій! — гортанним степовим голосом крикнув Ібрагімов.
Все пропало! Пізно! Здавайсь, Кенгуру… Але ні, він присідає й стріляє навздогад, на тупіт. Безбородько падає і підводиться знову.
— А-а-а! — у розпуці кричить Кенгуру, і спалахи блискавки вихоплюють з чорної пітьми ночі якусь страшну потвору, у якої, наче крила, б'ється за спиною плащ, а мокре волосся прилипло до обличчя.
— А-а-а! — кричить він і стріляє у ніч, у ті далекі вогні, наче хоче убити їх і втоптати в цю пітьму. Ібрагімов заходить збоку, підкрадається до нього, оглушає ударом автомата, і Кенгуру не встигає навіть вистрілити.
І коли Кенгуру одкриває очі, він бачить над собою покошлане, захмарене небо, таке чорне, наче з нього попадали усі зорі, а коли підвівсь, назустріч йому замерехтіли вогні, по яких він стріляв із злості. Вони веселі, ясні, їм не страшні оці вибухи грому, темрява, злива, вони яскраво горять у просторі, як щось вічне, несхитне, і Кенгуру відчуває: чим темніші будуть ночі, тим яскравіше світитимуться ці вогні над морем.
З темряви вийшли якісь люди, і знайомий голос спитав:
— Що, спіймали?
— Аякже, товаришу, лейтенант, — похмуро відповів Безбородько. І ще почувся тихий, приглушений голос:
— Ми зараз їдемо до полковника, а вам, лейтенанте Дениско, допитати затриманого.
— Єсть допитати затриманого, товаришу майор. — Дениско підходить до Кенгуру, заглядає йому в обличчя. — Пішли, серпнева зоре, — каже він, і спалах блискавки освітлює його суворе, ще зовсім хлопчаче обличчя.
— Скільки б вас не було, — цідить він крізь зуби, — все одно впадете, ступивши на нашу землю. Пішли!
Люди йдуть геть, а море, кидаючись на берег, миє піски, зализує на ньому людські сліди та підморгує з темряви рожевими настороженими очима, наче хоче сказати: «Я вас бачу! Я бачу вас!»
Наступного дня до лікарні приїхала Надя. Вона привезла Юрію фруктів, винограду і свою теплу ніжну посмішку.
Надя поцілувала його при хворих, що були тут, при сестрах і змушена була скоро піти, бо починався обхід.
— Я ще прийду до тебе, Юрочко, тільки ти видужуй.
— А як ти потрапила сюди?
— Мене привіз лейтенант. Він сказав, що його послав за мною полковник, що все буде добре…
Вона пішла, а Муратов, звівшись на ліжку, дивився крізь вікно їй услід.
Перед тим, як вийти за ворота, Надя помахала Юрію рукою, потім посміхнулася і крадькома приклала руку до губів і знову помахала нею. І через секунду зникла за ворітьми. Але з обличчя Муратова не сходила радісна посмішка. Він дивився вдалину, що відкривалася йому з вікна: розметавшись під небом, лежала його рідна земля, по-осінньому щедра й спокійна, залита сонцем, посріблена струнами бабиного літа. Вона кликала його до своїх труднощів і радощів, вона обіцяла йому велике й світле життя на рідній Батьківщині.
