Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Хемингуэй Эрнест Миллер (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Я всміхнувся до Кетрін, і вона всміхнулась до мене.
— Ми обоє вшиємось, — сказала вона.
— Ви що одне, те й друге, — сказала Фергюсон. — Мені соромно за вас, Кетрін Барклі. Ви не маєте ні сорому, ні честі і така сама безсовісна, як і він.
— Не треба, Фергі,— сказала Кетрін і поплескала її по руці,— Не розпинайте мене. Ви ж знаєте, що ми любимо одне одного.
— Заберіть свою руку, — сказала Фергюсон. Обличчя її пашіло. — Якби ви мали хоч якийсь сором, тоді інша річ. Але ви вже хтозна на якому місяці, і гадаєте, що все воно жарти, і аж сяєте з утіхи, бо повернувся ваш спокусник. Ви не маєте ні крихти сорому. — I вона заплакала.
Кетрін підійшла і обняла її рукою за плечі. Я дивився на неї, поки вона стояла, втішаючи Фергюсон, і не міг добачити, щоб її стан хоч трохи змінився.
— Мені-то байдуже, — хлипала Фергюсон. — Але все це просто жах.
— Ну, ну, Фергі,— заспокоювала її Кетрін. — Я матиму сором. Не плачте, Фергі. Не треба плакати, люба Фергі.
— Я не плачу, — хлипала Фергюсон. — Я не плачу. Але як подумаю, в яку жахливу історію ви попали… — Вона зиркнула на мене. — А вас я ненавиджу, — сказала вона. — I вона не заборонить мені ненавидіти вас. Ви ниций, безсовісний американець-італієць. — її ніс та очі почервоніли від сліз.
Кетрін усміхнулася до мене.
— Ану не всміхайтесь до нього, коли обіймаєте мене.
— Ви нерозважливі, Фергі.
— Я знаю, — хлипнула Фергюсон. — Не слухайте мене ні ви, ні ви. Я така рознервована. Я нерозважлива, сама знаю. Я дуже хочу, щоб ви обоє були щасливі.
— А ми і є щасливі,— сказала Кетрін. — Ви така добра, Фергі.
Фергюсон знову заплакала.
— Я не хочу, щоб ви були щасливі отак, як тепер. Чому ви не одружитесь? А може, ви вже маєте дружину?
— Ні,— відказав я.
Кетрін засміялась.
— Нема чого сміятися, — сказала Фергюсон. — Скільки їх таких, що вже мають дружин.
— Якщо це вас потішить, Фергі,— сказала Кетрін, — ми одружимось.
— Не для того, щоб потішити мене. Вам самим годилося б хотіти цього.
— Ми просто не мали часу.
— Еге ж, я знаю. Ви робили дітей. — Я подумав, що вона знову заплаче, але вона замість того розсердилась. — Зараз ви, звісно, підете з ним?
— Так, — відказала Кетрін. — Якщо він захоче.
— А як же я?
— Ви що, боїтеся залишитись тут сама?
— Так, боюся.
— Тоді я залишуся з вами.
— Ні, йдіть собі з ним. Зараз же йдіть звідси. Мені набридло на вас дивитися.
— Ось тільки доїмо вечерю.
— Ні. Йдіть зараз же.
— Фергі, будьте розважливі.
— Я кажу, забирайтеся звідси. Обоє забирайтеся.
— Ходімо, — сказав я. Мені вже набридла Фергі.
— Ви ж самі хочете піти. Ось бачите, навіть вечеряти залишаєте мене в самоті. Я завжди так хотіла поїхати на італійські озера, і ось що з того вийшло. Ох, ох… — заплакала вона, тоді поглянула на Кетрін і враз умовкла.
— Ми будемо з вами до кінця вечері, — сказала Кетрін. — А якщо ви захочете, я залишуся й потім. Я не покину вас саму, Фергі.
— Ні, ні. Я хочу, щоб ви пішли. Я хочу, щоб ви пішли. — Вона втерла очі.— Я така нерозважлива. Не слухайте мене…
Дівчину, що подавала на стіл, дуже засмутили всі ті сльози. Тож тепер, принісши нову страву, вона видимо зраділа, що настрій за столом поліпшився.
Та ніч у готелі, в нашій кімнаті наприкінці довгого порожнього коридора, де тільки наші черевики під дверима, і м'який килим на підлозі кімнати, і дощ за вікнами, а в кімнаті світло, затишно і так хороше, а потім світло вимкнено, і збудливе відчуття гладеньких простирал та зручного ліжка, відчуття, що ми повернулися додому і вже не самотні, і пробудження серед ночі, коли бачиш, що й друге поруч і нікуди не зникло; а все інше таке далеке й нереальне. Стомившись, ми засинали, а коли прокидалось одне, прокидалося й друге, і жодне не залишалося в самотині. Часом чоловікові хочеться самотини, і жінці теж хочеться самотини, і коли вони люблять, то ображаються одне на одного за це бажання; але можу сказати щиро: ми такого не зазнавали ніколи. Ми могли почувати себе в самотині, коли були разом, — у самотині щодо всіх інших людей. Таке мені випало спізнати оце тільки раз у житті. Я завжди почував себе самотнім з жінками, хоч скільки їх у мене було, а така самотність найстрашніша. Але з Кетрін ми ніколи не знали такої самотності й ніщо нас не страхало, коли ми були разом. Я знаю, що вночі усе не так, як удень, що вночі все інакше, що отих нічних почувань удень не пояснити, бо їх тоді просто не існує, та для людини, яку вже опанувала самотність, ніч — то часом найстрашніша пора. Але з Кетрін ніч майже нічим не різнилася від дня, хіба що була навіть кращою порою. Коли люди привносять стільки мужності в цей світ, світ доконче має вбити їх, щоб зламати, отож звичайно і вбиває. Світ ламає кожного, а опісля багато хто ще й міцнішає на зламах. Але тих, хто не дає себе зламати, він убиває. Він убиває і дуже добрих, і дуже ніжних, і дуже хоробрих — йому однаково. А коли ти ні з тих, ні з тих і ні з тих, можеш бути певен, що він уб'є і тебе, тільки не так скоро, без поспіху.
Пригадую, як прокинувся вранці. Кетрін ще спала, а крізь вікно лилося сонячне світло. Дощу мов і не було, і я встав з ліжка й підійшов до вікна. Внизу були сади, вже голі, але прекрасні своїми чіткими лініями, рінисті доріжки, дерева, кам'яний парапет на березі озера й саме озеро, освітлене сонцем, а ген за ним гори. Я стояв біля вікна, озираючи краєвид, а коли обернувся, то побачив, що Кетрін уже не спить і дивиться на мене.
— Доброго ранку, любий, — сказала вона. — Як гарно надворі, правда ж?
— Як ти себе почуваєш?
— Чудово. Так хороше було вночі.
— Їсти хочеш?
Так, вона хотіла їсти, і я теж, і ми поснідали в ліжку, а у вікно світило листопадове сонце, і піднос із сніданком стояв у мене на колінах.
— Ти не хочеш почитати газету? В госпіталі ти завжди читав.
— Ні,— відказав я. — Тепер не хочу.
— Так було погано, що не хочеш про те й читати?
— Не хочу й читати.
— От коли б я побувала там з тобою, то знала б теж, що воно таке.
— Я розповім тобі, якщо все те коли-небудь прийде до ладу в моїй голові.
— А тебе не заарештують, якщо зупинять не в формі?
— Можливо, що й розстріляють.
— Тоді ми нізащо тут не залишимось. Ми виїдемо за кордон.
— Я вже й сам про це думав.
— Ми виїдемо. Любий, тобі не можна так ризикувати. Скажи мені, як ти потрапив з Местре до Мілана?
— Приїхав поїздом. Тоді я ще був у формі.
— I ніщо тобі не загрожувало?
— Не дуже. Я мав старий військовий літер. А в Местре тільки проставив у ньому число.
— Любий, тут тебе можуть щохвилини заарештувати. Я цього не допущу. Просто нерозумно отак чинити. Що буде з нами, якщо тебе схоплять?
— Не треба думати про таке. Я стомився про це думати.
— Що ти робитимеш, якщо вони прийдуть по тебе?
— Постріляю їх.
— Ось бачиш, який ти нерозумний. Я нікуди не пущу тебе з готелю, поки ми ще тут.
— А де ми ще можемо бути?
— Не треба так, прошу тебе, любий. Ми поїдемо, куди ти захочеш. Ти тільки вибери таке місце, щоб нам негайно туди виїхати.
— На тому кінці озера вже Швейцарія, ми можемо податися туди.
— Оце буде чудово.
Надворі знову хмарилось, і озеро потемніло.
— Шкода, що нам увесь час доводиться жити, мов якимсь злочинцям, — сказав я.
— Любий, не кажи такого. Не так уже давно ти живеш, мов злочинець. Та й взагалі ніякі ми з тобою не злочинці. I житимем собі прекрасно.
— Я сам почуваю себе злочинцем. Я дезертирував з армії.
— Любий, я дуже прошу тебе, будь розважливішим. Ніяке то не дезертирство. То ж усього-на-всього італійська армія.
Я засміявся.
— Ти в мене просто чудо. А тепер ляжмо знову. В ліжку мені одразу легшає на душі.
Трохи згодом Кетрін спитала:
— Ти вже не почуваєш себе злочинцем, любий?
— Ні,— відказав я. — Коли я з тобою — ні.
