Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Хемингуэй Эрнест Миллер (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗

— Я б усе-таки краще купив, Сіме.

— Мій любий, мені легше віддати вам те, що я маю, аніж іти купувати. А паспорт у вас є? Без паспорта далеко не заїдете.

— Є. Я зберіг свій давній паспорт.

— Тоді одягайтесь — і в добру стару Гельвецію [31].

— Не так воно просто. Спершу мені треба в Стрезу.

— То й прекрасно, мій любий. А там візьмете човна — і на той бік. Коли б не мої співи, я б залюбки поїхав з вами. А от таки поїду.

— Ви навчилися б там витинати по-тірольському.

— Мій любий, а таки навчуся. Та ні, співати я й так умію. Оце ж бо й дивно.

— Закладаюся, що вмієте.

Він лежав, спершись на подушку, й курив сигарету.

— Не прозакладайтесь, мій любий. Але співати я таки вмію. Хоч як це з біса кумедно, але вмію. I люблю співати. Ось послухайте. — Він загорлав щось з «Африканки»; шия його напнулася, жили набрякли. — Я таки вмію співати, — сказав він, — а вони там нехай собі як хочуть.

Я визирнув у вікно.

— Я зійду вниз і відпущу екіпаж.

— А тоді повертайтесь, мій любий, та будемо снідати. — Він устав з ліжка, випростався, глибоко вдихнув і почав робити гімнастику.

Я спустився вниз і заплатив візникові.

Розділ XXXIV

У цивільному я почував себе мов на маскараді. Я довго носив військову форму, звик, щоб одяг щільно облягав тіло, і тепер мені бракувало цього відчуття. А штани просто-таки теліпалися на ногах. Я взяв квиток від Мілана до Стрези. Купив і новий капелюх. Сімового капелюха я надіти не міг, а от костюм був чудовий. Він пропах тютюном, і коли я сидів у купе й дивився за вікно, мене не полишало відчуття, що мій новий капелюх надто новий, а костюм надто старий. На душі в мене було так само тоскно, як і за вікном, де розляглася мокра Ломбардська рівнина. У купе зі мною їхало кілька військових пілотів, для них я був не бозна-яка персона. Вони уникали дивитись на мене й усім своїм виглядом виказували зневагу до цивільного в моїх літах. Я не почував себе ображеним. А в минулі дні неодмінно образив би їх і встряв у бійку. Вони зійшли в Галларате, і я зрадів, що лишився сам. У мене була газета, але я до неї не брався, бо не хотів читати про війну. Я постановив собі забути про війну. Я уклав сепаратний мир. На душі в мене було страшенно самотньо, і я зрадів, коли поїзд приїхав у Стрезу.

Я сподівався побачити на станції готельних службовців, але там було безлюдно. Сезон давно скінчився, і ніхто вже не виходив зустрічати поїзд. Я вийшов з вагона, несучи свою валізу, — власне, то була Сімова валіза, дуже легка, бо там лежало тільки дві сорочки, — й постояв під дашком, ховаючись від дощу, аж поки поїзд рушив далі. Потім знайшов якогось чоловіка із станційної обслуги й спитав, чи не знає він, які готелі ще відкриті. Був відкритий «Grand-Hotel», «Isles Borromees» [32] та ще кілька менших готелів, що не зачинялися цілий рік. З валізою в руці я рушив до «Isles Borromees». На вулиці я побачив екіпаж і махнув рукою візникові. Краще було приїхати екіпажем. Ми спинилися біля того великого готелю, і швейцар вийшов назустріч з парасолькою і був дуже чемний.

Я найняв гарний номер. Кімната була простора, світла, з вікнами на озеро. Над озером стояли низькі хмари, але якби світило сонце, краєвид був би прекрасний. Я сказав, що до мене має приїхати дружина. В номері стояло велике двоспальне ліжко, letto matrimoniale [33], з атласним покривалом. Готель був розкішний. Я поминув довгий коридор, спустився широкими сходами і зайшов у бар. Бармен був мій знайомий, і я сидів на високому табуреті і їв присолений мигдаль та смажену картопляну соломку. Мартіні був холодний і чистий на смак.

— Що ви тут робите в borghese? [34] — спитав бармен, поставивши переді мною ще один мартіні.

— Я у відпустці. Одужую після поранення.

— Тут нікого вже нема. Не знаю, чому досі не закривають готелю.

— Як риболовля?

— Та витяг днями кілька красунь. У цю пору тут ловляться понад берегом справжні красуні.

— Ви одержали тютюн, що я вам послав?

— Так. Хіба ви не одержали моєї листівки?

Я засміявся. Я так і не зміг дістати того тютюну. Йому потрібен був американський люльковий тютюн, але мої родичі більше не присилали його чи, може, його десь затримували. Так чи так, але я його не одержував.

— Я вам десь роздобуду, — пообіцяв я. — А скажіть, ви не бачили в місті двох дівчат англійок? Вони приїхали сюди позавчора.

— В нашому готелі їх немає.

— Вони сестри-жалібниці.

— Двох таких я бачив, — сказав він. — Стривайте, я зараз дізнаюся, де вони оселились.

— Одна з них моя дружина. Я приїхав зустрітися з нею.

— А друга моя.

— Я кажу серйозно.

— Пробачте мені цей дурний жарт, — сказав він. — Я вас не зрозумів.

Він пішов і довгенько не повертався. Я їв маслини, присолений мигдаль та картопляну соломку й роздивлявся на себе, вдягненого у цивільне, в дзеркалі за стойкою. Нарешті повернувся бармен.

— Вони в маленькому готелі біля станції, — сказав він.

— А якісь бутерброди у вас є?

— Зараз подзвоню, щоб принесли. Розумієте, ми тут нічого не держимо, бо пожильців нема.

— Так-таки нікого немає?

— Та ні, трохи є, але дуже мало.

Принесли бутерброди, і я з'їв три та випив ще два мартіні. Я ніколи не куштував холоднішого й чистішого на смак напою. П'ючи його, я знову відчув себе цивілізованою людиною. Надто багато поглинув я червоного вина, хліба, сиру, поганої кави та граппи. А тепер от сидів на високому табуреті, з приємністю споглядав червоне дерево, бронзу, дзеркала і ні про що не думав. Бармен спитав про щось.

— Не треба говорити про війну, — сказав я.

Війна була десь дуже далеко. А може, взагалі не було ніякої війни. Тут війни не було. Аж тепер я усвідомив, що для мене вона скінчилася. Проте відчуття, що вона справді скінчилася, не мав. Я почував себе мов хлопчисько, що не пішов до школи й думає собі, який там тепер урок.

Коли я прийшов до них у готель, Кетрін і Елен Фергюсон саме вечеряли. Стоячи у холі, я побачив їх за столом. Кетрін сиділа до мене спиною, і я бачив лише її коси, краєчок щоки, її гарну шию та плечі. Фергюсон щось говорила. Коли я зайшов, вона замовкла.

— О боже! — мовила вона.

— Здрастуйте, — сказав я.

— Ой, це ти! — вигукнула Кетрін. Обличчя її засвітилося радістю. Здавалось, вона така щаслива, що аж не вірить собі.

Я поцілував її. Кетрін почервоніла, і я підсів до столу.

— Ну й чудеса, — сказала Фергюсон. — Що ви тут робите? Ви вже вечеряли?

— Ні.

Підійшла дівчина, що подавала на стіл, і я попросив її принести мені тарілку. Кетрін невідривно дивилась на мене, і очі її світилися щастям.

— З якої це речі ви розгулюєте в цивільному? — запитала Фергюсон.

— Я доскочив до кабінету міністрів.

— Ви доскочили до якоїсь біди.

— Веселіше дивіться на світ, Фергі. Хоч трохи веселіше.

— Дивитися на вас мені зовсім не весело. Я знаю, в яку халепу ви затягли цю дівчину. Ви для мене аж ніяк не веселе видовище.

Кетрін усміхнулася до мене й торкнула ногою мою ногу під столом.

— Ніхто мене нікуди не затягав, Фергі. Я сама собі голова.

— Терпіти його не можу, — сказала Фергюсон. — Авжеж, нічого він не зробив, тільки занапастив вас своїми безсовісними італійськими фіглями. Американці ще гірші за італійців.

— От шотландці — то люди страшенно моральні,— сказала Кетрін.

— Я не про те. Я про його італійську безсовісність.

— Хіба я безсовісний, Фергі?

— Ще б пак. Та що там безсовісний. Ви справжній змій. Змій в італійській формі, у плащі з відлогою.

— На мені ж немає вже італійської форми.

— Це тільки ще один доказ того, який ви безсовісний. Ціле літо ви крутили роман, наділили дівчину дитиною, а тепер, мабуть, хочете вшитися.