Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Хемингуэй Эрнест Миллер (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗

Уже перед вечором до нас хтось постукав.

— Хто там?

— Граф Греффі просить запитати, чи не пограєте ви з ним у більярд.

Я поглянув на годинник, що був під подушкою: коли лягав, я зняв його.

— Тобі конче треба йти, любий? — пошепки спитала Кетрін.

— Мабуть, треба. — Годинник показував пів на п'яту. Уголос я промовив: — Скажіть графові, що я буду в більярдній о п'ятій годині.

За чверть до п'ятої я поцілував Кетрін на прощання й пішов до ванної одягатися. Пов'язуючи перед дзеркалом краватку, я з подивом розглядав себе в цивільному одязі. Не забути б прикупити ще сорочок та шкарпеток, подумав я.

— Ти надовго? — спитала Кетрін. Вона була дуже гарненька в ліжку. — Подай мені, будь ласка, мою щітку.

Я дивився, як вона розчісує коси, нахиливши голову так, що вони важко спадали з одного боку. Надворі вже посутеніло, і лампочка в головах ліжка кидала світло на її коси, на шию та плечі. Я підійшов і поцілував її, придержавши її руку зі щіткою, і вона відхилила голову назад на подушку.

— Я не хочу нікуди йти.

— I я не хочу, щоб ти йшов.

— То й не піду.

— Ні. Йди. Це ж ненадовго, а потім ти вернешся.

— I ми повечеряємо тут, у себе.

— Іди й скоріш вертайся.

Я застав графа Греффі у більярдній. Він вправлявся в ударах і в яскравому світлі лампи, що звисала над більярдом, виглядав зовсім старим і хирлявим. На невеликому столику осторонь, куди не сягало світло, я побачив срібне цеберко з льодом — звідти стриміли шийки та корки двох пляшок шампанського. Коли я зайшов, граф випростався і рушив назустріч. Він подав мені руку.

— Вельми радий знову бачити вас тут. Дуже мило з вашого боку, що ви прийшли пограти зі мною.

— Ви зробили мені велику ласку своїм запрошенням.

— Чи добре ви себе почуваєте? Я чув, вас поранило на Ізонцо. Сподіваюсь, ви вже цілком одужали?

— Зі мною все гаразд. А ви як себе почуваєте?

— О, я завжди почуваю себе добре. От тільки старішаю. Починаю вже помічати прикмети старості.

— Не можу цьому повірити.

— Правда. Хочете, скажу про одну? Мені стало важче говорити інакше, як по-італійському. Я тримаю себе в руках, але помітив, що коли стомлююсь, то мені все-таки легше говорити по-італійському. Отже, мабуть, і справді старішаю.

— Ми можемо розмовляти по-італійському. Я й сам трохи стомився.

— О, коли ви стомились, то вам легше говорити по-англійському.

— По-американському.

— Авжеж, по-американському. То ви, будь ласка, й говоріть по-американському. Це прегарна мова.

— Я тепер майже не бачу американців.

— Вас, напевне, тягне до них. Людину завжди тягне до співвітчизників, а надто до співвітчизниць. Мені знайоме це почуття. То що, пограємо, чи ви надто стомлені?

— Та ні, не стомлений. То я жартома сказав. Яку фору ви мені дасте?

— Ви багато грали останнім часом?

— Зовсім не грав.

— Ви граєте дуже добре. Ну, десять очок у сотні?

— Ви надто високої думки про мене.

— П'ятнадцять.

— Це було б чудово, але ви однаково поб'єте мене.

— Гратимем на гроші? Ви завжди воліли грати на гроші.

— Згоден.

— Гаразд. Даю вам вісімнадцять очок фори, і граємо по франку очко.

Він добре розпочав партію, і, навіть маючи фору, я лише на чотири очка випереджав його після першої півсотні. Граф натиснув кнопку на стіні, викликаючи бармена.

— Відкоркуйте, будь ласка, одну пляшку, — сказав він. Тоді обернувся до мене. — Це нас трохи підбадьорить.

Вино було крижане, дуже сухе й чудове на смак.

— Може, розмовлятимем усе-таки по-італійському? Ви не проти? Для мене це тепер велика полегкість.

Ми грали далі, надпиваючи помалу за кожним ударом і розмовляючи по-італійському, але розмовляли небагато, зосереджені на грі. Коли граф здобув соте очко, я, незважаючи на фору, мав усього дев'яносто чотири. Він усміхнувся й поплескав мене по плечу.

— А тепер ми розіп'ємо другу пляшку, і ви розкажете мені про війну. — Він зачекав, поки я сяду перший.

— Про що завгодно, тільки не про війну, — сказав я.

— Не хочете про неї говорити? Гаразд. Що ви читали останнім часом?

— Нічого, — відказав я. — Боюся, що я надто темний.

— Ні. Але читати потрібно.

— А що написано за час війни?

— Ну, скажімо, «Le Feu» [36] одного француза, на прізвище Барбюс. А ще «Містер Брітлінг бачить усе наскрізь» [37].

— Ні, не бачить.

— Що ви кажете?

— Нічого він не бачить. Ці книжки були в госпіталі.

— То ви все-таки читали?

— Так, але нічого путящого.

— Як на мене, «Містер Брітлінг» — досить вдале дослідження душі англійського буржуа.

— Я не знаю, що таке душа.

— Бідолашний мій друже, ніхто з нас не знає, що таке душа. Ви croyant? [38]

— Уночі.

Граф Греффі усміхнувся і покрутив келих між пальцями.

— Я сподівався, що з літами стану побожніший, але чомусь не став, — мовив він. — На превеликий мій жаль.

— А ви хотіли б жити по смерті? — спитав я і вмить збагнув, що вчинив дурницю, згадавши про смерть. Але граф не злякався цього слова.

— Залежно від того, яким життям. Моє теперішнє життя мені до душі. Я хотів би жити вічно. — Він усміхнувся. — Та майже так воно і є.

Ми сиділи в глибоких шкіряних кріслах, а на столику між нами стояло шампанське в срібному цеберку та наші келихи.

— Якщо ви доживете колись до моїх літ, вам багато що здаватиметься дивним.

— Вас ніяк не назвеш старим.

— Тіло старішає. Часом я боюся, що в мене вломиться палець, як ото ламається паличка крейди. А душа не старішає і не мудрішає.

— Ви ж таки мудрий.

— Ні, помиляються ті, хто вважає старих людей мудрими. Вони не мудрішають. Вони тільки стають обачніші.

— А може, в тому й мудрість.

— То непривабна мудрість. Що ви цінуєте над усе?

— Кохання до жінки.

— Так само і я. Це не мудрість. А життя ви цінуєте?

— Так.

— I я теж. Бо це все, що я маю. Та ще дні народження, — засміявся він. — Ви, мабуть, мудріший за мене. Ви ж не святкуєте днів народження.

Ми обидва надпили з келихів.

— Що ви насправді думаєте про війну? — спитав я.

— Думаю, що це безглуздя.

— А хто в ній переможе?

— Італійці.

— Чому?

— Вони молодша нація.

— Хіба молодші нації завжди перемагають?

— Якийсь час вони мають таку здатність.

— А потім що?

— Потім вони старішають.

— А ще казали, що ви не мудрий.

— Любий друже, це не мудрість. Просто цинізм.

— Як на мене, це дуже мудро сказано.

— Мудро, та не дуже. Я міг би навести вам і протилежні приклади. Але сказано непогано. Ми вже допили шампанське?

— Майже.

— Чи не випити нам ще? А тоді мені треба піти перевдягтися.

— Мабуть, досить уже.

— Ви справді більше не хочете?

— Так.

Він підвівся.

— Хай вам завжди в усьому таланить, будьте завжди щасливі й завжди, завжди здорові.

— Дякую. А ви живіть вічно.

— Дякую. Я й живу. А якщо ви колись станете побожні, моліться за мене, коли я помру. Я вже попросив про це багатьох своїх друзів. Сподівався, що сам стану побожним, але нічого не вийшло, — Він усміхнувся, ніби сумовито, але напевне я не знав. Він був надто старий, і обличчя його геть помережили зморшки, так що усмішка просто губилася серед них і видавалась непевною.

— Можливо, що я стану побожний, — сказав я. — Та хоч як там буде, я все одно молитимусь за вас.

— Я все життя сподівався, що стану побожний. У нашій родині всі помирали побожними. Але я таким чомусь не став.

— Ще надто рано.

— А може, й надто пізно. Можливо, я пережив своє релігійне почуття.

— До мене воно приходить тільки вночі.

— Але ж ви ще й закохані. Не забувайте, що то теж релігійне почуття.

— Ви так вважаєте?