Над Чорним морем - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
- А може, я якийсь там мудрий трапезунтський полинь? - сказала Саня.
- Ой ні! ти кіпрське вино, - говорила Зоя свої смирнські порівняння і пішла в світлицю.
Панни в кімнаті трохи притихли. Надя сиділа мовчки й прислухувалася, що говорилось в світлиці.
«Чи той прийшов, що я рано бачила в садку, чи хтось інший? - думала вона… - Горнична сказала, що дуже гарний… певно, він. Коли б він», - майнула в неї думка, і їй забажалось побачити ті горді, пишні очі, що вона бачила того дня в садку. Вона почутила, що серце в неї почало тривожитись. В гостинній крізь двері було чуть дзвінкий голос, низький баритон. Говорили по-грецькій. Слова не долітали виразно, але баритон лився в розмові то голосніше, то тихіше, неначе пісню співав. Здавалось, ніби оратор чудовим голосом говоре промову з кафедри.
«Який чудовий голос! - йшла думка в Наді. - М'який, як оксамит, ласкавий і веселий. Ні, це не його голос. До його гордовитої постаті, до його суворих очей не пристає ласкавий м'який голос. Ні, це не він…»
І Наді чомусь стало шкода, що не той прийшов, кого їй несподівано забажалось побачити. Вона не чула, за що розмовляли приятельки, й сиділа, задумавшись.
- Надю! чом ти не говориш? Чого задумалась? Чи не літають твої думки в тих краях, де «цитрони стигнуть, де гордий лавр та мирт ростуть?» - сміялась з неї Саня.
Надя ледве вдержала легке зітхання: її дума неначе залинула в якийсь інший чудовий край, де й квітки кращі, і небо синіше, і зорі ясніші, і пісні голосніші…
В гостинній почулися ще й другі голоси. Надя впізнала по голосу двох агентів з Смирни, що приїхали на Бессарабію скуповувати пшеницю та кукурудзу. Розмова йшла грецька. Голоси товсті, низькі неначе булькотали та клекотали, як вода кипить та вбивається в ключі в здоровому казані. А той баритоновий голос, м'який, ласкавий, не заглушався. Надя ловила його артистичні сутони й тони.
Довгенько сиділа й розмовляла Зоя з своїми гістьми. Коли це двері з гостинної одчинились. Увійшла Зоя. В неї очі світились ще веселіше.
- Надю! причепурись та вийди до нового гостя. З Смирни! З Смирни! - трохи не кричала Зоя.
- Хто? Гість з Смирни? - спитала Надя в матері; і ця звістка стала для неї неприємна. «Не той, кого я ждала!» - подумала вона.
- Ні! Гість з Одеса. Його мати з Смирни, - сказала Зоя.
- Велике диво, що його мати з Смирни! Невже задля цього я повинна виходить до його в світлицю, - сказала Надя. - Я ж в Смирні не була.
- То зате я була. Його мати через дві вулиці, через дві вулиці! - говорила Зоя з запалом.
Панни засміялись. Надя й собі осміхнулась.
- Що через дві вулиці? - спитала Надя в матері.
- Єлена Кипрі! через дві вулиці! - говорила Зоя й кинулась шукати слоїків з варенням.
- Ви в такім запалі, що ми нічого не втямимо з ваших слів, - сказала Саня.
- Жила Єлена Кипрі, його мати, Аристида Селаброса, через дві вулиці од нас в Смирні! Моя давня подруга. Виходь-бо, Надю, мерщій, хутчій! - говорила Зоя і разом накладала варення з молоденьких волоських горіхів, варених на меду.
- Чого це ви такі раді, Зоє Полікарпівно? Чи не закохались ви часом в вашого знайомого гостя через дві вулиці… - говорила Саня.
- Ой ти! - І Зоя вжарти вдарила легенько по плечі Саню. - Ож вийди та подивись, який гарний гість: як сонце! - сказала Зоя.
- Ого! Ще попечусь, коли він такий, як сонце, - обізвалась Саня.
- Як місяць повний! - сказала Зоя.
- Коли такий, як місяць, то вийду до його: не так страшно, - сказала Саня.
- Ож глянь, то й побачиш. Ой моя біла овечко! Як побачиш його, прокинеться й твоє серце. Покинеш свої книжки та й позакидаєш їх на горище. Не бійсь, не видержиш! - сказала Зоя, і її гострі чорні очі заблищали. Видко було, що в неї в серці ще й досі тлів огонь і не погас.
- Ну, ні! - сказала Саня. - Лучче позакидаю бороди на горище: може, мишам на кубла знадобляться.
- Ой-ой, моя біла леліє! не знаєш ти ще світу й життя, - сказала Зоя.
Зоя поставила на піднос мисочки з варенням і три стакани холодної води.
- Щось там прийшло дуже цікаве, що ви наготували йому «дульчеца ку апа речи» (варення з водою), - сказала Надя по-молдавській.
- А хто передніше піде? чи «дульчеца», чи Надя? - сміялась Саня.
- Надя попереду, - сказала Зоя. - Надю, йди.
Надя причесала голову й вишла в світлицю. Коло вікна на стільцях сиділи два смирнські старі греки, агенти одної фірми. Один був старий, сивий, з короткою сивою бородою й з сивими бурцями. Його довговасте смугляве лице було ніби вставлене в білі рамки. На йому була одежа балканська: кафтан і ряса, зовсім як в духовних; кафтан був підперезаний широким на п'ядь парчевим поясом. Він курив люльку з довгого цибука.
Другий агент був нестарий чоловік в європейському убранні. Селаброс сидів спиною до дверей і балакав з ними по-грецькій.
Надя Мурашкова одчинила двері в гостинну. Селаброс оглянувся, схопився з місця й пішов до неї назустріч.
- Аристид Селаброс, син приятельки вашої матері, - промовив він до Наді по-грецькій.
- Я дуже рада познайомитись з вами. Моя мама вже казала мені за вас, - сказала Надя й подала йому руку. Селаброс здавався для неї тепер ще кращим, ніж вранці в парку: рівний станом, як струна; розкішні чорні кучері, м'які, як оксамит, лисніли проти сонця, наче воронове крило; очі не суворі, а ласкаві, ніби солоденькі; їх гострий блиск наче пригас. І ласка та любов світились в очах, як він пильно-пильно глянув Наді в очі.
Надя зрозуміла ту німу розмову очей, що говорить часом голосніше й виразніше од слів. Вона почутила, що на її вид ніби пахнуло теплом.
- Сідайте, будьте ласкаві, - сказала вона до Селаброса й сама сіла на старомодній софі. Софа була з високою спинкою й оббита ясною рябою матерією зеленого кольору, перемішаного з жовтогарячими квітками. На тому ясному пістрявому фоні Надина класична головка видавалась ніби намальована на картині.
Селаброс сів проти неї, вп'явся очима в її вид й вважливо кмітив за нею.
Надя примітила його пильний погляд, і її виразні, як в матері, очі заграли: неначе іскри заблищали в їх, наче замиготіло марево сонця. Світ в очах миготів, дрижав, як промінь сонця дрижить в краплях роси. Надя знала, що очі видають її почування, й прикрила їх віками. Селабросові здалось, що сонце сховалось за хмару, і в хаті стало темніше.
- Чи ви давно в Кишиневі? - спитала в його Надя по-грецькій.
- Ні, недавно. Я сам одесець і оце перейшов сюди на службу в банк, - сказав Селаброс.
- І я служу в банку, - обізвалась Надя.
- От ми й товариші по службі, - сказав Селаброс.
- Де ж ви передніше служили? - спитала Надя.
- Я служив в Одесі, в одній грецькій фірмі, що торгує пашнею. Але, знаєте, така служба мені не до вподоби; і служба й компанія не припадали мені до вподоби, - сказав Селаброс.
«От-от заговорить за пшеницю та кукурудзу», - подумала Надя, і самі чудові очі в Селаброса чогось втратили для неї свою красу, а його особість стала нецікава, звичайна.
- Чому ж так? - спитала Надя.
- Знаєте, той грецький кружок торговельний, матеріальний… - заговорив Селаброс вже по-великоруській, поглядаючи набік на двох греків-агентів, котрі по-великоруській нічого не тямили, - тільки в їх і інтересу, тільки й розмови, що за торговельні справи, за ціни на пшеницю, кукурудзу, тютюн…