Над Чорним морем - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗

Молоді пан­ни обсіли со­фи в вольних по­зах. Як ко­му бу­ло упо­доб­но. Са­ня сиділа на софі, підоб­гав­ши під се­бе но­ги. Махнівська при­ляг­ла, об­пер­шись ліктем об круглі по­душ­ки на одній софі, а На­дя Му­раш­ко­ва на другій. Вечірнє май­ське сон­це заг­ля­ну­ло в вікна й за­ли­ло усю кімна­ту яс­ним світом. Ку­ток з об­ра­за­ми в ши­ро­ких по­зо­ло­че­них ра­мах аж світив­ся й ки­дав жов­то­га­ря­чий од­лиск на сте­лю. Чер­воні здо­рові рожі на шир­мах на­че жевріли. Кімна­та бли­ща­ла уся­ки­ми кольора­ми, різки­ми, пістря­ви­ми, не­на­че ту­рецька ма­терія або перський ки­лим. Сон­це роз­си­па­ло зо­лоті проміння по со­фах, по ки­ли­мах: ясні кольори в обс­таві кімна­ти ста­ли ще ясніші й різкіші. І та обс­та­ва, блис­ку­ча й різка, чу­до­во прис­та­ва­ла до тем­них півден­них блис­ку­чих очей, до чор­них брів в мо­ло­дих паннів. Од­на біля­ва Са­ня між пан­на­ми бу­ла не­на­че біла лелія між чер­во­ни­ми тро­ян­да­ми. Мо­лоді то­ва­риш­ки Му­раш­ко­вої схо­ди­лись час­тенько в домі ста­рої Зої, щоб чи­тать в гурті нові на­укові книж­ки. Тут во­ни на волі пе­ре­чи­ту­ва­ли усякі нові книж­ки, й на­укові, й конт­ра­бандні, обмірко­ву­ва­ли пе­ре­чи­та­не, зма­га­лись за прин­ци­пи, скла­да­ли й ви­роб­лю­ва­ли собі вольні пе­ресвідчен­ня, за очи­ма своїх кон­сер­ва­тив­них батьків, за очи­ма ще кон­сер­ва­тивніших і су­во­рих ма­терів. Вольна роз­мо­ва, вольні дум­ки, жар­ти на волі, а то й ве­селі співи час­то ли­ли­ся тут, як вольний вес­ня­ний шум­ли­вий потік ллється в зе­ле­них бе­ре­гах. Усі мо­лоді пан­ни бу­ли або ук­раїнки, або бу­ли з міша­них по національності сімей. Між ни­ми не бу­ло ні од­ної мол­да­ван­ки. Мол­да­ван­ки одійшли в свій арис­ток­ра­тич­но-національний гурт: гур­ток Сані та Му­раш­ко­вої був не національний, а кос­мо­політич­ний.

- Чи ви знаєте, яку неп­риємну звістку я вам ска­жу: батько мій не згод­жується пус­ка­ти ме­не в універ­си­тет, - ска­за­ла Са­ня.

- Не мо­же бу­ти! - про­мо­ви­ла На­деж­да Му­раш­ко­ва. - Чуд­но мені. Твій батько лю­ди­на роз­суд­ли­ва, просвіче­на, лю­бить те­бе.

- От че­рез те він і не хо­че пус­ка­ти ме­не, що ме­не лю­бить, - ска­за­ла Са­ня, - але я та­ки пос­тав­лю на своєму. Я ба­жаю ви­щої просвіти й її та­ки до­бу­ду! Ми мо­же­мо до­бу­ти своїх прав, прав жен­щи­ни, тільки че­рез ви­щу просвіту.

- Просись у батька й їдь з на­ми в універ­си­тет, - обізва­лись дві сест­ри Махнівські, - ми без те­бе не поїде­мо.

- Поїду, хоч му­шу пос­ва­ри­тись з батьком. Що я раз за­ду­ма­ла, те по­вин­но ста­тись, - ска­за­ла Са­ня й вда­ри­ла ле­генько ру­кою по столі. - Я прис­вя­ти­ла се­бе пе­да­гогії, й пе­да­гогії, пе­редніше за все, для жен­щин, щоб вив­ча­ти й до­вес­ти до ви­що­го роз­вит­ку на­ших при­ни­же­них сес­тер.

- Тільки з ви­щою просвітою ми ста­не­мо вольні, ма­ти­ме­мо пра­во жи­ти са­мостійно, знай­ти будлі-яку служ­бу і… потім ви­хо­ди­ти заміж по лю­бові або й зовсім не ви­хо­ди­ти, як ко­му бу­де упо­добніше. А то знаєте, як бу­ває на світі: пан­ни ча­сом йдуть заміж не по лю­бові… - обізва­лась На­дя Му­раш­ко­ва.

- Куди там по лю­бові! - ска­за­ла Са­ня. - Хто ви­хо­дить заміж по сер­цю? Йдуть заміж так, як па­ничі зай­ма­ють уря­дові місця. Яка ж там лю­бов! Вий­ди отак заміж та й ра­юй: літай в ефірі не­бес­но­му, по­зи­рай на якусь чор­ну бо­ро­ду та ню­хай не­бес­ний фіміам ци­гар­но­го ди­му. Ото рай! ото щас­тя!

- Або ми­луй та цілуй якусь глад­ку товс­ту мор­ду, що й гля­ну­ти гид­ко, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва. - Це теж світлий рай!

- Жарти жар­та­ми, а вчо­ра ма­чу­ха ду­же ме­не роз­сер­ди­ла. Ви­рек­ла та­ку гад­ку: ко­ли пан­на йде в універ­си­тет, то це все од­но, що во­на йде в сол­да­ти. Аж до сліз ме­не до­ве­ла.

- Твоя ма­чу­ха й де­які панії див­ляться на жіно­чу ви­щу просвіту як на якісь нові модні сукні та ка­пе­люші нез­ви­чай­но­го фа­со­ну, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

- Ти, На­дю, ба­чи­ла, який ка­пе­люш ви­пи­са­ла собі а Па­ри­жа, ма­дам…

Саня ог­ля­ну­лась і спи­ни­лась. В кімна­ту ввійшла най­мич­ка.

- Мадам «Лю­лю»… - ска­за­ла Са­ня наз­до­гад…

- Бачила, ба­чи­ла, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва. - В неї гро­шей си­ла, то й дуріє.

- А ма­дам «Су­су» оце пус­ти­лась в лібе­ралізм: по­пи­ває не вин­це, а та­ки горілоч­ку… з мо­ло­ди­ми гу­са­ра­ми… Це во­на так чуд­но ро­зуміє лібе­ралізм, - ска­за­ла Са­ня.

- А ма­дам «Му­му»! - ска­за­ла Му­раш­ко­ва, вко­ро­чу­ючи прізви­ща й пог­ля­да­ючи на двері, ку­ди вий­шла най­мич­ка, - ви­пи­са­ла оце не­дав­но для гос­тин­ної ту мебіль, що бу­ла в Па­рижі на вис­таві; за од­ну ка­мо­ду вте­лю­щи­ла ти­ся­чу кар­бо­ванців! А по­лю­бов­ників у неї! По два ра­зом кру­тяться ко­ло неї, бо, ма­буть, од­но­го ма­ло. Дуріє з нудьги та од роз­коші. Ні, як­би в їх бу­ло мен­ше гро­шей, то й не дуріли б. Еко­номічне, соціальне пи­тан­ня - це для ме­не пер­ше од усього. Я прак­тич­на лю­ди­на пе­редніше за все.

- А оце не­дав­но мосьє «Ку­ку» ка­зав знай­омим: «В ме­не вже за­ве­де­но прог­ра­ти що­ро­ку в кар­ти двад­цять ти­сяч кар­бо­ванців! Та­кий в ме­не зви­чай». Нівро­ку! Двад­цять ти­сяч кар­бо­ванців! Це не жар­ти. А скільки мож­на за ті гроші по­за­во­ди­ти шкіл? Навісніють од роз­коші, - ска­за­ла Са­ня.

- Якби їх усіх пос­та­ви­ти до ро­бо­ти, щоб самі собі за­роб­ля­ли на хліб, то й не дуріли б, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва. - Оце по­зав­чо­ра мо­ло­дий гу­са­рик «Зу­зу» ка­тав на коні й хотів пе­рес­ко­чить че­рез екіпаж, в кот­ро­му їха­ли йо­го знай­омі пан­ни. Це теж ро­зумні жар­ти.

- Мосьє «Го­го»! Теж гар­ний! - ска­за­ла Махнівська. - Оце не­дав­но по­зи­вав­ся з му­жи­ка­ми й од­тяг у їх по­ле, що во­ни ора­ли ще, ма­буть, спо­конвіку… але… не ма­ли до­ку­ментів чи їх десь вте­ря­ли. Хоч і в са­мо­го мосьє «Го­го» теж не бу­ло до­ку­ментів на ту зем­лю.

- Знаєте, яке пи­тан­ня ки­нув мені вчо­ра Ко­маш­ко, та ще з до­ко­ром? - ска­за­ла Са­ня. - Він до­ко­ряв мені, що я кос­мо­політка, не знаю й не люб­лю на­ро­ду, що я не національна лю­ди­на, що я не ду­же-то де­мок­рат­ка. Він вва­жає кос­мо­політизм на Ук­раїні і в усій Слов'янщині без національно­го грун­ту за не­потрібне, не сього­час­не й навіть шкідли­ве діло. Я за­ду­ма­лась над цим но­вим для ме­не пи­тан­ням.

- Гм… гм… Я не знаю на­ро­ду… Я зрос­ла в місті.. Гм… труд­но… це для ме­не но­ва ідея…

- А мені не труд­но, бо я зрос­ла в Хер­сон­щині в містеч­ку, бо я знаю, що я ук­раїнка. Хіба ж ви ве­ли­ко­росіянки? - го­во­ри­ла Махнівська до паннів.

- І то прав­да… по національності - ми ні се ні те. Але ж я ніяк не по­год­жусь в цьому прин­ципі з Ко­маш­ко­вим, - го­во­ри­ла Са­ня. - І то прав­да, скільки тих прин­ципів на світі? скільки ідей? Го­ло­ва хо­до­ром хо­дить, як поч­неш мірку­ва­ти та ме­ти­ку­ва­ти…

- То не ме­ти­куй. Ад­же ж ма­дам «Му­му» та «Су­су» не до­шу­ку­ються та й сплять спокійненько, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

- Гм… Цеб­то - жи­ви, аби тільки жи­вотіти… жи­ви жит­тям ку­ря­чим. Спа­сибі за ра­ду, - ска­за­ла Са­ня. - Ко­маш­ко­ва дум­ка зби­ває ме­не прос­то з пан­те­ли­ку. Я знаю, що націоналізм прусський - діло кон­сер­ва­тив­не й не­гу­ман­не, бо ро­бить діло не­потрібне для культу­ри, пригнічує інші на­ро­ди. А Ко­маш­ко ка­же, що ук­раїнський націоналізм - то зовсім інше й но­ве діло, бо він злу­чується з гу­ман­ни­ми, просвітніми прин­ци­па­ми, з прог­ре­сом, встоює за ма­си, за на­род. Ук­раїнський націоналізм, навіть істо­рич­ний, ко­зацький, а най­більше в своїй давнішній формі був теж - сво­бо­да й прог­рес. Пе­ре­даю йо­го роз­мо­ву до сло­ва. Мій па­па згод­жується з Ко­маш­ком і ду­має так са­мо, як і Ко­маш­ко. Тим ча­сом ці усі прин­ци­пи для ме­не ма­ло зро­зумілі. Ніяк не пе­рет­рав­лю їх в дум­ках.

- А я їх до­чис­та ро­зумію, - ска­за­ла Махнівська.

- Гм… гм… труд­ну ро­бо­ту зав­дав для моєї го­ло­ви Ко­маш­ко, - ска­за­ла Са­ня.

- Цебто як прик­лас­ти ці прин­ци­пи до діла, то тре­ба або йти в на­род, або сил­ку­ва­тись, щоб націоналізу­ва­тись й з на­ро­дом зли­ва­тись? - обізва­лась Му­раш­ко­ва.