Над Чорним морем - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗

- А вам це не по­до­бається? - спи­та­ла На­дя й по­чу­ва­ла, що зраділа: Се­лаб­рос став для неї знов ціка­вий.

- Ой, ще й як не по­до­бається! Я лю­ди­на з просвітою, з ви­щим по­тя­гом: люб­лю чи­та­ти й ме­ти­ку­ва­ти. Люб­лю лю­дей ме­ти­ку­ючих, роз­ви­тих. А там, знаєте, яка просвіта, який роз­ви­ток, яка філо­софія?

І Се­лаб­рос знов підморг­нув ско­са на двох агентів. На­дя осміхну­лась: во­на зна­ла філо­софію тих смирнських Арісто­телів та Пла­тонів.

- Я ду­же ра­да, що поз­най­оми­лась з ва­ми, - ска­за­ла На­дя. - Наш па­нянський кру­жок так са­мо не цу­рається просвіти, дбає за неї, ви­роб­ляє собі прин­ци­пи. Ска­за­ти прав­ду, й мені об­рид­ла ту­теч­ки в нас роз­мо­ва раз у раз про тор­го­вельні спра­ви, не­на­че більше не­ма за що й роз­мов­ля­ти.

- Я маю за ве­ли­ке щас­тя, що поз­най­омив­ся з ва­ми. Ба­жаю од щи­ро­го сер­ця поз­най­оми­тись і з ва­шим то­ва­рист­вом. Я лю­ди­на з ви­щи­ми пог­ля­да­ми. Мені хо­четься десь вря­ди-го­ди од­вес­ти ду­шу, по­ба­ла­ка­ти за вищі пог­ля­ди, за на­укові пи­тан­ня. Інте­рес на­уки - для ме­не най­ви­щий інте­рес в житті. Абст­ракція ре­ально­го жит­тя, світо­во­го, так би ска­за­ти, прак­тич­но­го - то най­ви­щий по­тяг роз­ви­то­го, ви­що­го ро­зу­му. Абст­ракція жи­вих об'єктів до­во­дить до чис­тої, іде­альної, най­ви­щої абст­ракції; і ми кон­фе­денціально скла­даємо собі іде­али, прин­ци­пи, пе­ресвідчен­ня. А ті іде­али знов по­вер­таємо в дійсне жи­вот­тя, обер­таємо в кос­мо­політичні тен­денції на­шо­го ро­зу­му, як би ска­за­ти, в най­прин­ципіальніші прин­ци­пи.

«Розумний, тя­му­щий чо­ловік! хоч я йо­го й не га­разд втя­ми­ла. Мо­же, тим не втя­ми­ла, що я ще не зовсім роз­ви­та ро­зу­мом… не знаю ви­щої на­уки», - по­ду­ма­ла На­дя.

Селаброс скінчив тільки шість класів в гімназії, але чи­тав до­волі й був хло­пець та­ла­но­ви­тий. Тільки ча­сом він лю­бив пус­ка­тись в абст­ракції і, як то ка­жуть, «заїжджав в хма­ри». Пе­ред да­ма­ми й пан­на­ми він лю­бив підніма­тись в ті хма­ри, го­во­рив ви­со­ким то­ном, щоб на­пус­ти­ти їм ту­ма­ну в очі і поч­ва­ни­тись своїм ро­зу­мом, і го­во­рив та­ки доб­ру абст­ракт­ну нісенітни­цю, хоч гра­ма­тич­но не­на­че й доб­ре скла­де­ну. Пе­ред просвіче­ни­ми людьми він не ду­же-то вис­ту­пав з ти­ми абст­ракціями.

- Я ба­га­то чи­тав сього­час­них прог­ре­сив­них ав­торів, ав­торів заг­ра­нич­них, не тільки чи­тав, але й ви­учу­вав їх сли­ве на­пам'ять. Я сам, бач­те, ча­са­ми люб­лю пи­са­ти, а для цього діла тре­ба на­уч­но­го грун­ту й роз­вит­ку. Без підва­лин ніхто не бу­дує до­му. Я сам склав собі той міцний фун­да­мент. На­уковість - то інтер­національна суб'єкція все­людських, кос­мо­політич­них сто­сунків, - пин­дю­чивсь далі Се­лаб­рос нісенітни­цею, і На­дя приміти­ла, що йо­го очі гор­до по­зи­ра­ють на неї, не­на­че ка­жуть: слу­хай і знай, що то ми та­ке!

«Або він ду­же ро­зум­ний, або я дур­на, бо щось нічо­го не вто­ро­паю. Мо­же, я ще не до­рос­ла до йо­го ро­зу­мом…» - ду­ма­ла На­дя.

Стара Зоя нес­подіва­но пе­ре­би­ла Се­лаб­ро­сові усякі абст­ракції: во­на ви­нес­ла на підносі ва­рен­ня й ста­кан во­ди.

- «Дульчеца ку апа ре­чи! Поф­тим» (про­си­мо), Се­лаб­рос! - ска­за­ла во­на по-мол­давській та й сха­ме­ну­лась.

- Оце я в Кишиневі пе­реміша­ла до­ку­пи усякі мо­ви. За­бу­лась, що ви грек, - ска­за­ла Зоя й са­ма з се­бе засміялась. - Про­си­мо до ва­рен­ня!

- Спасибі, спа­сибі вам, Зоє Полікарпівно! - ска­зав Се­лаб­рос, лег­ко пок­ло­нив­шись і осміхнув­шись до Зої.

Очі в нього ста­ли знов лас­каві, роз­мо­ва ввічли­ва, підлес­ли­ва, ма­не­ри делікатні, м'які, мов у сірійсько­го ара­ба. Се­лаб­рос ки­нув­ся до ва­рен­ня й їв йо­го з ве­ли­ким сма­ком, як їдять со­лод­ке діти. Він за­пив ста­ка­ном кри­нич­ної во­ди.

- Добре ва­ше ва­рен­ня, Зоє Полікарпівно, - ска­зав Се­лаб­рос.

- А які «дульчеці» ва­ри­ла ва­ша ма­ма в Смирні! Ми ча­сом ва­ри­ли ра­зом уд­вох, бо че­рез дві ву­лиці жи­ла во­на од нас, - ска­за­ла Зоя.

- Ви й досі не за­бу­ли рідно­го краю? - спи­тав Се­лаб­рос.

- Ой Арис­ти­де, Арис­ти­де! чи мож­на ж йо­го за­бу­ти? - ска­за­ла Зоя, міша­ючи дійсність з мрійни­ми згад­ка­ми. - Які там кітри! яка ай­ва! А квітки! які там рожі! такі завбільшки, як блю­деч­ка. Ви­ног­рад та­кий завбільшки, як сли­ви.

- А лелії, ма­буть, такі завбільшки, як цідил­ки, - сміялась На­дя.

Селаброс осміхнув­ся.

- Яка гар­на бу­ла ва­ша ма­ма пан­ною! як на­мальова­на! - ска­за­ла Зоя, підняв­ши го­ло­ву.

Вона при­див­ля­лась до Арис­ти­до­во­го ли­ця й не­на­че че­ка­ла очи­ма в йо­го лиці слідів кра­си йо­го ма­тері.

«Гарний, як і йо­го ма­ти бу­ла гар­на! От бу­ла б па­ра для моєї Наді», - по­ду­ма­ла Зоя. Во­на й за­бу­ла за двох смирнських агентів, що ба­ла­ка­ли собі сти­ха ко­ло вікна.

- А! про­си­мо до ва­рен­ня! - зга­да­ла Зоя, обер­та­ючись до греків.

Греки вста­ли й несміли­во прис­ту­пи­ли до сто­ла, не­на­че шко­лярі; оче­ви­дяч­ки, їм бу­ло якось ніяко­во пе­ред євро­пей­ця­ми. Се­лаб­рос ви­чис­тив ми­соч­ки з ва­рен­ням так, що ста­рим гре­кам зос­та­лось тільки по од­но­му во­лосько­му горішку.

- Як же те­пер жи­ве ва­ша ма­ма? - спи­та­ла Зоя в Арис­ти­да.

- Держить ма­леньку крам­нич­ку з тю­тю­ном та й жи­ве сяк-так. Я по­си­лаю їй пот­ро­ху з сво­го за­робітку, - ска­зав Се­лаб­рос.

- І доб­ре ро­би­те! Ви доб­рий син моєї Єле­ни Кипрі, - ска­за­ла Зоя.

«І ро­зум­ний, і крас­но й по­етич­но го­во­рить, ще й, знать, доб­рий», - по­ду­ма­ла На­дя.

- Ото й мій батько ко­лись мав крам­нич­ку з тю­тю­ном в Ки­ши­неві, як усі наші гре­ки, - обізва­лась Зоя, - але я вий­шла заміж. Батько вмер. Мій чо­ловік слу­жив за уря­дов­ця й не звелів мені тор­гу­ва­ти. Ку­пи­ли ми не­ве­лич­кий ви­ног­рад­ни­чок та кла­поть по­ля під ого­род та й про­жи­ва­ли сяк-так.

- Продали крам­ни­цю, то й доб­ре зро­би­ли, - ска­за­ла На­дя. - Не знаю, як ви ду­маєте, а я ду­маю, що ма­га­зи­ни, крам­ниці, залізні до­ро­ги по­винні бу­ти гро­мадським, а не осо­бо­вим доб­ром, інак­ше це бу­де злов­жи­ток, експ­лу­атація однією осо­бою цілої гро­ма­ди.

- І я так ду­маю. Я ба­га­то чи­тав про це пи­тан­ня, ба­га­то ду­мав, гм… ба­га­то ду­мав і в цьому пе­ресвідчив­ся, - ска­зав Се­лаб­рос.

Селаброс го­во­рив це усе, як ка­жуть, на вітер: йо­му бу­ло бай­дужісінько за ті пи­тан­ня. Він тільки хотів по­ка­за­ти пе­ред Му­раш­ко­вою, що знає ба­га­то сього­час­них пи­таннів і ціка­виться ни­ми. На­дя щи­ро йня­ла йо­му віри.

«Він з на­ших…» - по­ду­ма­ла На­дя Му­раш­ко­ва.

- Ви ду­маєте зовсім так, як і я. Еко­номічні пи­тан­ня по­винні б ма­ти в житті пер­ше місце, - ска­за­ла На­дя.

- Я цього не тям­лю, - ска­за­ла Зоя. - По-моєму, хто тор­гує, той по­ви­нен і гроші собі в ки­ше­ню клас­ти.

Селаброс і На­дя осміхну­лись. Во­ни сміялись з ста­рої Зої, як з ма­лої, нічо­го не тя­му­щої ди­ти­ни.

Ця роз­мо­ва, ма­буть, бу­ла для Зої не ду­же ціка­ва; во­на вста­ла й вий­шла, щоб по­да­ти гос­тям чай.

- В нас скрізь здирст­во, - по­чав Се­лаб­рос. - Я дав­но за­ду­му­вав­ся над цим прин­ци­пом, ба­га­то пе­ре­чи­тав за це кни­жок.

- Я з ва­ми згод­жу­юсь зовсім: от хоч би й наші ба­са­рабські па­ни… бо­дай не ка­за­ти, - ска­за­ла На­дя. - Жи­вуть тільки для се­бе, не дба­ють ні про шко­ли, ні за просвіту мас, ні філант­ропії в їх… Я вже їх доб­ре знаю.

- Але, знаєте, є між ни­ми й гарні лю­де, і я з та­ки­ми ла­ден ми­ри­тись. Оце я не­дав­но зійшов­ся з од­ним. Він гу­маніст, де­мок­рат. За­во­дить ве­ли­ку шко­лу в своєму селі. Я оце не­дав­но їздив у те се­ло, щоб впо­ряд­ку­ва­ти ту шко­лу, - ска­зав Се­лаб­рос.

Він і справді їздив в се­ло для цього діла, але уся йо­го діяльність бу­ла в тім, що він до­ла­ду розс­та­вив в школі пар­ти та сто­ли.

- Якою ж мо­вою вчи­ти­муть в тій мол­давській школі? - наг­ло спи­та­ла в Се­лаб­ро­са На­дя, при­га­дав­ши роз­мо­ву з Ко­маш­ком за на­родні шко­ли на Бес­са­рабії.