Роман про Батьківщину - Матіяш Дзвінка (книги онлайн без регистрации TXT) 📗

Іаблиці множення ми ще не вчили, принаймні я такого не пригадую

А коли вчать табличку множення запитую в Бабуні

У другому класі каже Бабуня і ми домовляємося що я іще рік повчуся в школі вивчу

таблицю множення і тоді вже зможу працювати в магазині Може я тоді продаватиму тільки

цукерки більше нічого.

* * *

Коли мені холодно, я починаю думати про свою батьківщину, себто про країну, в якій живу.

Але там також не завжди тепло. Я шукаю місця, де можна зігрітися. І думаю про гарячий чай

або каву, про щось, що зігріває. Руки, очі, сплетені тіла. Щоб зігрівати одне одного, ми

роздягаємось і ділимося теплом своєї шкіри. Твоя шкіра пахне молоком, моя —

помаранчевими шкірками. Ми дихаємо одне біля одного й уже не можемо розрізнити наших

подихів. Ми стаємо дуже однакові, ми стаємо однією шкірою.

Часом мені серед ночі хочеться їсти, тоді я встаю і навшпиньки босоніж, щоб нікого не

збудити, прокрадаюся на кухню і шукаю в холодильнику сир і масло, щоб зробити собі

канапку. Я повертаюся з канапкою до ліжка, жую її в темряві й навіть не бачу, що я їм. І

зовсім не відчуваю смаку. Сьогодні вночі мені приснилося, що моє ліжко засипане чорними,

навдивовижу смачними, оливками. Оливки котилися простирадлом, зупинялися між моїми

пальцями, найбільше їх було в ногах, пальцями ніг можна було їх намацувати. Я

прокинулась і подумала, що тепер четверта ночі, ні, вже ранку. Подивилася на годинник,

циферблат якого світиться в темряві, і справді, була четверта година. Мені подобається знати

щось наперед. А наступної ночі приснилося, що в мене народився син. Я прокинулась від

власного сміху, я так радісно сміялась, бо в тому сні я була дуже щаслива.

Я згортаюсь у ліжку клубочком і розповідаю собі казку. Це я у гніздечку, тут тепло і зовсім

не страшно. Я думаю, що я маленьке каченя, — може, навіть не гидке. Може, з мене виросте

хтось гарний.

Як я живу іноді

Я слухаю кроки людей, які ходять вулицями, і намагаюся почути ті, які мені потрібні, але їх

не чую. Я перетворююся на слух. Мені здається, що я слухаю очима, грудьми, сонячним

сплетінням, пальцями. Я сплітаю й розплітаю пальці. Кроки на поверх вище не ті. Кроки

через стіну справа не ті. Кроки під моїм вікном і бризки сміху також не ті.

Мої пальці — годинникові стрілки, що відраховують час; вони рухаються і пєю швидкістю,

з якою я хочу. Мій час сьогодні тягнеться дуже повільно, чк розтоплений голландський сир.

Іноді я хочу зупинити час, тоді мої пальці міцно-міцно обіймають одні одних, але це не

завжди допомагає. Люди не фотографують речей, яких не бачать. Навколо є дуже багато

речей, яких нам не видно. Речі від нас ховаються, вони затуляють долонями свої обличчя і

стають невидимими.

Не можу розмовляти, мені важко багато говорити. Чому люди хочуть, щоб їм багато

розповідали.

Люди відчувають набагато більше, ніж говорять. Це ти так кажеш, і я з тобою погоджуюсь.

Багато хто так думає, але не каже. Багато хто так не думає. Багато хто не думає про те, що

відчуває. Це дуже небезпечно. Все атрофується. Якісь серцеві м'язи — ті, що відповідають за

почуття. Людина без почуттів — це людина без властивостей. Щось назавжди перестало

працювати.

Час спливає непомітно, я його не затримую. У деяких розмовах час перестає існувати.

Я не можу нічого втратити, бо все маю. І маю назавжди. Мої руки пахнуть кедром,

сандаловим деревом, ливаном і миррою. Є запахи, які не кожен витримає. Запах смерті мало

кому подобається. Не бачити не чути не розуміти не доторкатися.

Серце, як м'ячик, котиться по дорозі. Я виймаю своє серце і також пускаю його м'ячиком.

Тільки щоб хтось не наступив на моє серце і не розчавив його. У грудях у мене велика рана,

я затуляю її руками. Тепер усім буде видно, що в мене всередині. Виснажені легені.

Я вмиваюся з милом, щоб позмивати бруд, який налипає на обличчя, і пересушую собі

шкіру. Вона стягується і починає мені заважати. Я не можу з неї нічого змити, все воно

залишається. Дні налипають мені на обличчя, і воно старішає. Я не знаю, чому в мене такі

сумні очі. Може, це все через стягнену шкіру.

Мені сумно, тому що я хочу бачити і не бачу. Я пришиваю небо до свого вікна і знову колю

собі пальці.

Мені бракує повітря, і ще дуже багато чого мені бракує. Коли люди просять грошей, а

натомість запропонувати їм хліба, вони відмовляться. А ще кажуть, що хліб найважливіший.

Зима біла, красива і холодна, я відкушую від бурульки маленькі шматки й думаю, що люблю

всі пори року і зиму також.

Вони фарбують стіни в коричневий колір, пишуть слова на дахах, на стінах, на підлозі, на

вікнах. Пишуть у себе на одязі, пишуть у себе на шкірі, не залишається жодного вільного

місця, треба дуже багато казати. Сказати все одразу ніколи не виходить. Тому доводиться

вичавлювати із себе слова порціями. Як зубну пасту. І розчищати, тоді щось буде видно.

Я видряпую слова голкою у себе на шкірі. Моя шкіра поранена. Мої руки ледве дихають.

Мої пальці хапаються одні за одних, щоб не померти. Я не знаю, чи їх надовго вистачить. Ми

як маленькі звірята щулимося втягуємо голову в плечі хтось засне когось погладять по голові

Хочу щоб мені хтось написав доброго листа слова слова слова вони осипаються як листя все

осипається як листя

Листя завжди осипається мені згадуються різні листопади Хтось плаче бо не знає спокою

хтось плаче бо комусь сняться недобрі сни хтось плоче і подушка мокра

Хочу навчитися готувати айран хочу навчитись вирощувати квіти хочу навчитися робити

запахи багато чого навчитися допоки ще можу чогось вчитися вечір ніч ранок день

Вечір ніч ранок день я так чекаю ранку сьогодні як спасіння завжди чекаю ранку або вечора

як спасіння

Як спасіння чекаю денного світла.

Як спасіння чекаю деяких запахів. Купую воскову свічку, яка має пахнути медом, запалюю

Ті, а вона не пахне.

Люди носять із собою ліхтарі, щоб краще бачити. Людям потрібне світло. Так можна менше

боятись так буває краще так тепліше рукам і серцеві Наші серця, як птахи, видзьобують

добрі слова, які нам кидають добрі перехожі. Серця тріпочуть крилами. Серця б'ються, як

птахи у клітці. Коли мене не буде, моє серце перестане битись, як птах у клітці. Коли мене не

буде, буде щось інше. Інші будуть.

Тим, хто не спить, не потрібен твій сад, бо вони не захочуть прийти туди, їм не здасться

сльозою твоя сльоза, і тобі не дадуть води. І нічого не дадуть.

Я витираю сльози, дивуюся, що вони течуть і ніяк не хочуть зупинятися. Думаю про те, хто

вмикає зорі й хто і'х вимикає. І хто вишив небесну ковдру. Небо — це велика ковдра, яка

накриває землю на ніч, щоб їй було тепло та затишно.

Думаю про тих, хто плаче під ковдрою. Думаю про тих, хто взагалі плаче. Думаю про тих,

хто плаче, тому що не довіряє. Думаю про тих, хто беззахисний. Думаю про тих, чию печаль

видають тільки очі. Я знаю, як ти плачеш, тому мені здається, що знаю про тебе дуже багато.

Може, навіть усе.

Звіря сумне і кучеряве. Ми всі звірята сумні й кучеряві. Скулюємось іноді й тихо виємо. Нас

ніхто не чує, бо нас нікому почути. Хіба що вити вдвох — від цього може бути краще. Ми

затуляємо голови лапами, бо раптом нас ударять.

Сніг був сьогодні, сніг буде ще завтра. Я впізнаю твої сліди на снігу і радію, бо вони ведуть

до моїх дверей, тому я знаю, куди ти приходиш. Часом хтось знаходить мої двері і стукає в

них. Я радію, що можу комусь відчинити. Дуже радію. Добре, що сніг білого кольору.

Прикриваю руками сліди тих, хто мені дорогий. Припадаю руками до білого снігу. Моїм

рукам холодно.

Люди повертаються до себе тільки тоді, коли себе знаходять. Є ґумові люди, які дуже добре