Роман про Батьківщину - Матіяш Дзвінка (книги онлайн без регистрации TXT) 📗

подобається, і запитую тата, чому цвітна капуста називається цвітною, тато каже, що те, що

ми їмо, це насправді її цвіт, ми їмо суп із капустяних квітів, я не знаю, чи йому вірити, але

врешті-решт починаю думати, що, може, це й правда.

Часом мені вдома ні з ким поговорити. Це буває тоді, коли тата немає вдома, бо він увесь

день на роботі, а Бабуня лягає відпочити, або читає, або щось робить на кухні й каже, щоб я

їй не заважала. Тоді я думаю, що було би добре, якби хтось був, із ким можна поговорити. Я

хотіла би мати кота. Пухнастого і з товстим хвостом. Кота, що гуляє, як сам собі знає. Він міг

би не завжди бувати вдома, міг би гуляти, скільки завгодно, але час від часу, коли мені

сумно, приходити додому. Кіт знав би, коли мені сумно. Коти взагалі дуже розумні. Я

годувала би кота молоком і рибою. Не одночасно, а часом молоком, часом рибою. Правда,

риба у нас вдома буває дуже рідко, тому котові доводилося б здебільшого харчуватися

молоком. Але я думаю, він би міг це зрозуміти. Я пояснила би йому, що у тата фінансова

криза, тому він дуже рідко купує рибу. Із котом ми могли б розмовляти про всяку всячину,

він би мені розповідав про свої пригоди, що він бачив, коли бігав дахами. Бо люди знають

тільки те, що відбувається на вулицях, бо вони ходять по землі. Звісно, по землі ходити

цікаво, але на дахах ще цікавіше, бо звідти більше видно. Тому я думаю, що обов'язково

треба, щоб у мене був кіт, тільки не знаю, звідки його взяти.

Я беру Бабуню за руку, Бабуня здивовано дивиться на мене поверх окулярів, вона якраз

плете ще одну серветку, хоча вона каже, що цього разу це не серветка, але вона каже так

щоразу, а все одно плете серветки. «Ти ж бачиш, що я щось роблю». «Бачу, — кажу я, — але

хочу подивитися на ваші руки». Мені дуже подобається роздивлятися Бабунині руки, Бабуня

знає, що мені це подобається, тому й тепер відкладає плетиво і простягає до мене долоні.

Шкіра на них поморщена і ясно-коричнева, мені дуже подобається така шкіра, у мене зовсім

не така. Я питаю у Бабуні, як це так, що в неї така шкіра, і чи може в мене теж бути така

сама, бо вона мені дуже подобається. Бабуня усміхається, каже, що з роками і в мене буде

така шкіра. «Як це з роками?» «За багато років, коли постарієш». Я знаю, що таке старість,

— це коли можна не ходити на роботу, сидіти вдома і плести гачком серветки. Тато завжди

каже, що на старості він не ходитиме на роботу. Якщо на старості в мене буде коричнева

поморщена шкіра, мені це подобається, я не знаю, чи мені захочеться плести серветки

гачком, мабуть, ні, думаю, що я робитиму щось інше. На роботу я ще не пробувала ходити,

але якщо татові там так погано, то мені, мабуть, буде так само.

Я дуже добре пам'ятаю, що в школі мені не подобалося писати твори на задані теми. На

незадані теми не доводилося писати, на щастя, хоча, може, з цього ще могло би вийти щось

непогане. Але переважно з того, що задано, нічого доброго не виходило, бо мені ніколи не

хотілося, щоб учителька дізналась, що я насправді думаю. Тому в творі на тему «Ким я хочу

стати» я вирішувала написати, що хочу стати лікарем і лікувати людей, замість того, щоб

написати те, чого мені хотілося насправді, а мені хотілося бути продавцем цукерок, щоб

могти їх куштувати, покуштувати всі цукерки, які є в магазині. Найбільше мені подобалися

батончики і цукерки «Кара-кум», і я досі не знаю, що це значить, хоча, здається, «кара»

означає «чорний». І може, я би також хотіла продавати великі торти. Один мав би бути дуже

великий, я могла би в ньому поміститися. Сидіти там час від часу серед цукатів і горіхів,

коли не буде покупців, і думати про те, що буде, коли я виросту. Або я могла би бути

продавцем усього, залежно від того, чого би мені хотілося поїсти. Я би тоді переходила з

відділу у відділ. У неділю я продавала би цукерки, бо неділя — це такий день, коли їдять

цукерки, і їх можна з'їсти багато. У понеділок я би продавала хліб, їла би бублики, мені дуже

подобаються бублики, їх можна одягати на руки, як браслети, мені подобається, коли 'їх

посипають маком, тоді браслети ще кращі. У вівторок я продавала би ковбасу й сир,

найбільше мені подобається рулет, це теж ковбаса, але вона набагато смачніша за інші,

тільки в нашому магазині вона дуже рідко буває. І подобається сир із дірочками, тільки він

теж буває нечасто. У середу я продавала би рибні консерви і якусь іншу рибу. Мені шкода

риби, у неї дуже сумні скляні очі, вона жалібно дивиться, але нічого не може сказати, тому

що вона заморожена. У четвер я продавала би молоко, кефір і ряжанку, мені дуже

подобається, що пляшки накриті різнокольоровими покришечками. Із молоком —

блакитною, із кефіром — червоною, а з ряжанкою — золотою. Іще люди здавали б мені

порожні пляшки, я дивилась би, чи вони добре вимиті. Удома я завжди мию пляшки, Бабуня

потім перевіряє, чи вони чисті. Але мити пляшки мені не дуже подобається. У п'ятницю я

продавала б овочі, картоплю, буряки, моркву й капусту. У мене були б рукавиці, інакше руки

завжди будуть брудні. Іще навколо овочі й дивний запах, якийсь кислий і сумний, хоча не

знаю, чому. У суботу я продавала би пепсі-колу, і обов'язково випивала би сама дві пляшки.

Або навіть три. У мене не було би вихідного дня, так виходить. Бо вихідний день є в усіх, у

тата також. Але думаю, що я змогла би це пережити. Однак моїй вчительці зовсім

необов'язково було дізнаватися про те, що я хочу працювати в магазині. Про це і про будь-

що інше, що буває зі мною насправді. Тому для вчительки я писала, що хочу стати лікарем,

хоча бути лікарем мені ніколи не хотілося і дотепер не хочеться.

А ще я хотіла б обійти всю землю і хотіла би знати, що буде, якщо іти прямо-прямо, не

зупиняючися, то куди можна дійти. Коли я запитую про це в тата, він каже, що якщо іти

прямо-прямо по нашій вулиці, можна дійти до метро. Коли тато так каже, значить, він не в

гуморі.

Здається, про свою країну в школі нам також доводилось писати, мені це було смішно, адже

я слухала радіо свобода разом із татом на кухні і знала, що все насправді зовсім не так, як

нам розповідає вчителька в школі, тільки часом мені ставало сумно, тому що я не могла

написати правди, тому що у школі все було неправдиво, не так, як удома, настільки не так,

що мені здавалося, що я сплю, тому на уроках читання я щипала себе за руку, було боляче, і

я знала, що це не сон, і мені робилося дуже сумно, хотілося додому, хотілося з'їсти татового

супу або бабуниної хоптанки. Час від дзвінка до дзвінка тягнеться нестерпно довго, а після

уроку ми йдемо у шкільну їдальню і п'ємо там безкоштовне молоко. Воно дивного

синюватого кольору, мене нудить від одного його вигляду і від смаку також, вчителька

стежить, щоб кожен випив повну склянку, я намагаюся це зробити, мені робиться тоскно,

коли беру в руку склянку із синюватою рідиною, може, вони розбавляють молоко синькою.

Бабуня завжди, коли полоще білизну, додає у воду синьку, тоді простирадла стають трохи

ніби блакитні. Може, у школі також додають у молоко синьку. Але синька отруйна, Бабуня

не раз мені це казала. Мабуть, я отруїлась молоком із синькою. Я заплющую очі, переді

мною сині кола, я думаю, що це дуже несправедливо давати дітям молоко із синькою, я

виходжу з їдальні піднімаюся сходами мені цікаво чи швидко почне діяти отрута заходжу в

клас вчителька сидить за столом і жує яблуко я кажу що мені треба додому дуже терміново

вчителька кашляє я забираю речі і виходжу хочу більше ніколи не ходити до школи тому що

тут дітей змушують пити молоко із синькою.

Іду додому, де на мене чекають великі полив'яні горщики, у яких зацвітають червоні