Справа отамана Зеленого - Кокотюха Андрей Анатольевич (библиотека книг txt) 📗

— Я теж. Але в мене була така можливість. І досі є. Вважаєш, я не такий самий, чимось відрізняюся від наляканої київської публіки? Не вдаватиму героя, Артемію. Це не аматорський театр, що в нього ми бавилися в гімназії й домашніх аристократичних салонах. Де воно все? Куди поділося? Може, тому й зникло, що було несправжнім?

Миронові не так давно минув двадцять четвертий рік. Зовні молодший син присяжного повіреного не був схожий ані на нащадка билинних богатирів, ані просто на героя. А за той короткий час, відколи як Шеремет пішов з військом і вони бачилися востаннє, юнак з порядної інтелігентної київської родини разюче змінився. Тепер навпроти нього сидів за столом, пив каламутний самогон та гриз варену картоплю з цибулею типовий підмайстер — кравчук, шевчук чи римарчук, виходець з низів міщанського стану, що пливе за течією. І проживає кожен день, немов останній, радіючи йому, ніби дарункові від щедрого й доброго Господа Бога, — єдиного, в кого Мирон і такі, як він, іще вірять.

— Гаразд, — мовив примирливо Артем. — Не заводься. Знаю, про що ти хочеш мені сказати. Не підеш штурмувати будівлю губчека на Садовій, як селяни з — під Обухова. І не допоможе нам з тобою батько Зелений чи який інший отаман — робінгуд. Не візьмуть озброєні селяни київської чрезвичайки в облогу, неначе замок Фрона де Бефа.

— Кого?

— Барон Реджинальд Фрон де Беф. Е — е–е, бачу, в дитинстві ти не читав сера Вальтера Скотта. «Айвенго», забув?

— Ой, Артемію, Бог з тобою! Не до романів нині, тим паче не до лицарських. Часи ж тепер далеко не шляхетні. Що ж до робінгудів, то нова влада, більшовики, мають себе за народних месників. Забирають у багатих, віддають бідним. Насправді ж просто грабують заможних людей. А чи роздають награбоване бідним? Ось вам, — Мирон скрутив дулю. — Не роздають. Пролетарі самі беруть усе, що легко лежить. І тут, у Києві, і в інших містах. Опору їм ніхто не чинить. Чому — не знаю. І сам не чинитиму, вже вибачай.

Рука потяглася до бутля. Відчувши, що свояк знову заводиться, Шеремет перехопив його правицю.

— Чого ти? — Мирон глянув вовком.

— До діла. Ти ніби збирався визволяти Діду завтра. Виходить, дібрав способу?

— Ага, — підтвердив Романовський. — Є знайомі, вони мають досвід спілкування з чекістами. Потрібен викуп.

— Викуп? Гроші?

— Не ходять папірці. Золото, коштовності. На цьому більшовики розуміються. Знаю кількох подільських євреїв — ювелірів, відкупилися від влади, навіть повитягали своїх з казематів. Вони ж у перші дні заручників брали.

— Це як?

— А отак! Не завжди кого попало гребли. Знаходилися добрі люди, показували пальцем. Прийдуть, безпідставно заарештують, потім починають умовлятися — золото в обмін на волю. Ніхто дуже й не опинався, все віддавали. Дехто просив на колінах, щоб узяли, — Мирон знову відмахнувся. — Я ось до чого. Лідині коштовності. Персні, брошки, намиста. Деякі фамільні є, успадковані від бабусі нашої. Придане її, забув?

— Було придане, — визнав Шеремет, і раптом із серця ніби камінь спав, навіть дихати стало легше. — Хіба воно збереглося все? Там не те щоб скарб. Та все ж немало. Надто гроші обернулися на папірці. Ними вже нужники обклеюють, чув? Ну, Бог з ними, з грішми. Ти домовився з кимось, щоб викупити Ліду?

— Я взяв зі сховку каблучки й брошки, — сказав Мирон. — Але ж кажу: гадки не маю, де твоя дружина, моя сестра. Сліди привели на Садову п'ять, і там загубилися. Понесу завтра коштовності туди. Запропоную угоду.

— Кому?

— Та хоч матросу Вихрову, хоч іншому товаришу комісару, хоч чорту, хоч дияволу! — молодик наново запалювався. — Я собі хочу довести, що не кинув сестру в біді! Тепер ще й тобі треба це доводити! Що я можу, Артемію? А ти — ти теж тут нічого не зможеш!

Шеремет знову хотів прикрикнути. Натомість мовив спокійно, дивуючись самому собі:

— Не доводь нікому нічого, Мироне. Я вчасно повернувся. Давай усе мені. Сам піду, знайду, з ким домовитися. Раз викуп беруть, значить, не все ще втрачено.

— Як поясниш, хто такий?

— Скажу, що чоловік її, пробирався додому, тікав від петлюрівської влади. Був силоміць мобілізований, під страхом смерті. Вирватися допоміг щасливий випадок. Оцю авантюрну історійку я кілька останніх днів розказував не раз і не два. Вірили, бо я ж дійшов. Нічого. Головне, щоб вона протрималася ще трохи.

Про те, що могло спіткати його дружину в тюрмі, Шеремет уперто намагався не думати. Гнав від себе лихі думки, відколи почув уперше про те, що її кинули за ґрати. Ілюзіями про шляхетність більшовиків не тішився, торішні погроми й різанина надій не залишали. Але вірити треба. Додавало віри те, що він сам береться до справи й неодмінно доведе її до кінця. Усе ж краще, аніж сидіти й нетерпляче сподіватися бозна — чого. Тож докинув дуже впевнено, щоб не лишати права на сумнів ані собі, ані Миронові, якому ґрунт вислизнув з — під ніг:

— Коли ми видряпаємося з халепи, не затримаємося тут. Перепочинемо — і гайда. Ти підеш разом з нами.

— Я?

— Ти, Мироне. Чи надумав пересидіти? Сам же кажеш: їхня влада надовго. Звикся, зжився, злюбився?

— Не мели дурниць, — почулося у відповідь. — Думаєш, вийде?

— Раз можна заповзти — вибратися не штука.

Артем Шеремет не навіював собі ніяких думок. У його душі справді оселилася тверда впевненість: усе вийде, усе буде добре, він головою ручається за близьких йому людей, а значить, порятує їх.

Тепер можна не заважати своякові пити самогон. Сам теж потягне — це розслабить, заспокоїть, навіть сили додасть для завтрашнього походу.

4

Уранці, на диво, голова була ясною.

Збиратися треба було чимшвидше. Ще вчора Мирон показав надруковане в газеті оголошення, що громадяни можуть звертатися зі своїми питаннями до Надзвичайної комісії тільки в будні з десятої до дванадцятої ранку. Охочих потрапити туди у визначений час, напевне, буде чимало. Тож Шеремет хотів прийти бодай на годину раніше, щоб усунутися в чергу. Він схопився й почав чепуритися.

Миронові вдалося зберегти не лише Лідин посаг, а й якісь особисті речі Шеремета. Серед них була бритва, гостра, ще не сточена. Знайшов бляшаний тазик, мило, нагрів води, роздягся до пояса, глянув у дзеркало.

Звідти дивився брюнет із коротким йоржиком на голові. У його обличчі ледь угадувалися азійські риси. Коли мав густу шевелюру, то вияв далеких татарських генів був майже непомітний. До того ж у ті часи лице було кругліше, сказати б, ситіше.

Артем ніколи особливо не соромився своєї звички смачно попоїсти. Навіть устиг свого часу викохати невеличке черевце, що його Ліда називала пікантним, підсуваючи йому часом статті з модних журналів та щоденних газет на тему спортивного й здорового способу життя. Та, хоч це й була мода, дружина жодного разу не поставилася до своїх порад серйозно. Просто жартувала, аж ніяк не засуджуючи чоловіка за його безневинне тяжіння до своєрідного раблезіанства.

Певна річ, ситі часи давно минули. Шеремет уже й забув, як йому велося з пузцем. А Ліда своєю звичкою намагалася жартувати, кажучи з удаваним жалем, що інакшого способу схуднути, як піти воювати, для її чоловіка нема. Так чи інак, але виходить, ніби винна в тому, що в країні почалася війна. Почув якийсь невидимець її нарікання й запустив цю криваву машину.

Тож удовольняйтеся, люди, тим, що маєте. Добра добувши, не шукайте собі кращого. Артем не сприймав гротесків. Але заборонити дружині хоч у такий спосіб рятувати психіку від того, що відбувається довкола і що переживають усі, не міг, не хотів і не вважав, що має на це право.

Шкребучи ліву щоку, трохи порізався: лезо все ж затупилося, на краю навіть утворилася невеличка, ледь помітна щербинка. Поморщившись, Шеремет змив кров, знайшов у речах залишки вати, заліпив ранку. Тепер він мав зовсім кумедний вигляд, сам себе серйозно не сприйняв би. Не те що комісари в губчека… Звісно, із клоччям на щоці нікуди не піде. Однак порізане бритвою лице перетворювало Шеремета на такого собі міського простачка.