Справа отамана Зеленого - Кокотюха Андрей Анатольевич (библиотека книг txt) 📗

Вірити не хотілося.

— Ти це серйозно, Мироне?

— Більш ніж серйозно. Це неминучість. Нові реалії їхньої радянської влади. І це лише одна з них.

Присунувшись ближче, свояк стишив голос. Роззирнувся сторожко, ніби тут хто заховався й може підслухати. Заговорив, наче ділився страшною таємницею:

— Мають вони тут не одну чрезвичайку, Артемію. Кожна їхня радянська, більшовицька установа — окрема чекістська філія. Хоч полковий штаб, хоч домовий комітет чи як це все в них зветься — усяк із мандатом від нової влади має право робити арешт [4]. Навіть судити на місці. Посилаються на революційну доцільність і таке інше. Насправді ж більшість випадків — це узаконений грабунок.

— Тобто?

— Майно і житло, Артемію. Чиясь прислуга давно накинула оком на панські меблі, наприклад. Пише донос у чека, та й по всьому. Кажу ж тобі: тут революційне правосуддя на кожному кроці. Хто неграмотний — іде до комісара, той записує з голосу. Ображений тільки хрестика малює біля свого прізвища. Чи пальця прикладає. Таке теж трапляється. Далі машина працює злагоджено.

— Абсурд.

— Якби це все не закінчувалося розстрілом, то таки був би абсурд. Сидимо тут, мов миші. Чекаємо, коли прийдуть і по нас. Так і живемо, свояче.

Слухаючи брата своєї дружини, Артем ніби дивися на себе збоку. І не міг до кінця зрозуміти, де він справжній. І який з двох Шереметів тепер поводиться правильно: той, хто спокійно собі слухає про криваве свавілля влади робітників та селян у Києві, чи той, хто ледь — ледь панує над собою.

Хотілося кинути все, перепинити Миронове скиглення.

Схопити за барки. Труснути, щоб аж голова смикнулася.

Гарикнути просто в лице, спитавши, де тепер Ліда.

І чому той досі ще й пальцем не кивнув, щоб вирятувати свою старшу сестру з неволі.

2

Повернувшись рік тому до Києва, тридцятирічний хірург Артем Данилович Шеремет надумав стати на службу до військового шпиталю.

Доти він устиг попрацювати земським лікарем у Ржищеві. Зголосився доброхіть, викликавши цим захват молодої дружини. Донька відомого київського правника, заразившись у не такі вже й далекі революційні часи модним вірусом народництва, щиро вважала: треба йти до людей. І віддано їм служити. Лише так, мовляв, зітреться одвічна суперечність між містом і селом, яка згубно впливає на формування сучасного суспільства.

На той час російських народників уже витіснили соціалісти — революціонери. Точніше кажучи, гору взяло їхнє лівацьке крило.

Оцих Артем недолюблював.

Через популярну в їхньому середовищі ідею тотального праведного терору як єдиного дійового засобу боротьби з реакційним царським режимом. Натомість тяжів до так званих інтернаціоналістів: саме вони — есерівське крило — стояли на позиціях тісного зближення міської інтелігенції з народом.

Говорити про політику, особливо на початку і в перший рік війни [5], було даниною моді, демонстрацією небайдужості й водночас стурбованості долею країни.

Не входячи до жодної з політичних партій, Шеремет усе ж таки підтримував заборонених поступовців [6], дарма що вони були не дуже популярні серед громади. Що далі, то частіше Артем із тестем сперечалися через політичні вподобання. У такі моменти Лідія воліла заткнути вуха або й зовсім вийти з кімнати.

Романовський виступав за війну до переможного кінця. І вважав: хоч хто в ній переможе, українці однаково виграють, бо лише так може послабитися тиск на них відразу двох імперій, до яких вони належали. У дискусійному запалі називав зятя гнилим лібералом, і потім вони, не дійшовши згоди, якийсь час традиційно сердилися один на одного. Щоб потім традиційно замиритися. Домовитися: ділити українцям нема чого. І так до іншого разу. Коли якась подія — чи то в країні, чи то в самому Києві, чи то на фронті — знову дасть привід схрестити шпаги.

Відтоді, як на початку сімнадцятого року новостворена Центральна Рада зайшла в незрозумілу гру й домовленості з петроградським Тимчасовим урядом [7], Шеремет на певний час охолов до її діяльності. Та й узагалі до політики. На диво, тесть був з ним солідарний, і так тривало, аж поки Центральна Рада категорично заявила, що не сприймає більшовицького перевороту, і проголосила себе єдиним керівним органом нової незалежної Української держави.

Тоді Артем уголос читав газети дружині. Разом вони плескали в долоні цим сміливим крокам. Романовський і тут поводився стримано, навіть скептично. Називав зятя з донькою молодими та зеленими й прорікав усілякі негаразди. Його нищівна критика геть розпушувала діяльність української влади. Звісно, самим керівникам на думку якогось там громадянина було начхати. Вони хоч би один одного слухали. Саме тому тесть, уперто не зважаючи на слізні вмовляння Ліди й зятя, лишився в Києві, коли уряд відступав. Точніше кажучи, панічно тікав із міста під більшовицьким натиском.

Тож не маючи вже більше року практики в земстві, Шеремет запропонував свої послуги владі.

Узимку, коли більшовики знову почали тиснути, Артема мобілізували. Разом із регулярними частинами Північної групи військ [8] він відступив на захід. Неподалік Житомира поранили — не тяжко, але все одно не міг із військом іти далі. Відлежавшись у знайомих і залишивши собі з військової форми саму шинель без погонів, яка тоді не привертала зайвої уваги, подався назад до Києва. Бо не мав куди повертатися.

А головне — в місті лишилася Ліда.

Намір Шеремета був простий: знайти дружину, дібрати способів покинути Київ, пробитися до родичів, що жили в Проскурові. Ширилися чутки, що уряд УНР перебирався ближче до тих країв. Артем на хвилі загального хаосу намірився перейти нарешті лінію фронту. Усвідомлюючи собі ризик цього заходу, Шеремет усе одно розумів, що кидати Ліду тут, у більшовицькому Києві, куди небезпечніше. Гіркий, навіть трагічний досвід минулого року став визначальним.

Не раз Шереметові, який пробирався тилами, тепер йому ворожими, перевіряли документи. Але щастило. Паспорт не викликав підозри. Так само, як і вигадана історія про те, що повертається з визволеного силами Червоної армії Житомира. Там він, колишній земський лікар, нібито пересиджував смутні часи. Більшість житомирян не сприймала київських утікачів, які могли привести за собою червоних і втопити їхнє місто в крові.

Знаючи це, Артем удавав, що зрадів більшовикам у Житомирі. Йому вірили. Зрештою, Шеремет не був схожий на офіцера. Та й узагалі на вояка. Цих пильні патрулі хтозна — яким дивом відразу виявляли в строкатому натовпі. Під сірою шинеллю з діркою на лікті в нього був цивільний одяг: піджак, несвіжа сорочка і штани. Бруд місили важкі черевики, більші на один розмір, із пожмаканими газетами всередині, щоб зручніше було йти. Таких мандрівників навесні 1919 року було чимало. І не лише, як гадав Артем, тут, під Києвом, а й усюди, де вже рік вирувала громадянська війна.

Опинившись у Києві, знайшов Мирона Романовського. Це було неважко. Родич жив у тому самому помешканні, де на нього лишилася чекати дружина. І Артем уже на порозі почув від свояка, що Лідію забрали в чека.

Зупинили просто на вулиці. Принаймні так кажуть очевидці. Молода жінка поверталася додому по обіді. Із самого ранку пішла. Хотіла ще раз спробувати влаштуватися десь на службу, щоб не голодувати й отримувати хоч якийсь пайок.

Як каже сусідка, що йшла о тій порі з протилежного боку вулиці, Ліда сама напитала собі лиха. Побачила, що троє озброєних патрульних, старшим серед яких був вусатий матрос у безкозирці, кльошах і навхрест підперезаній ременями шкірянці, зупинили перехожого. Немолодий чоловік видався їм дуже підозрілим. До того ж сусідка запевняла, що коли й не всі троє, то бодай один із них був добряче напідпитку. Це вусань звелів перевірити документи в буржуя. Коли затриманий почав сваритися на них, то говорив російською, але з дуже помітним українським акцентом. Від того вусань неабияк розлютився, узвав чоловіка петлюрівським агентом і вдарив його, збивши з ніг. Не здержавшись, Лідія кинулася до гурту і спробувала визволити чоловіка. За інших обставин на неї могли б і не зважити, але тепер швиденько забрали обох. Чоловік став пручатися. З ним панькалися до найближчого перехрестя. А тоді він набрид, і матрос застрелив його з маузера майже впритул — так, ніби виконував щоденну роботу.