Лялька - Прус Болеслав (книга бесплатный формат txt) 📗

_{Панові Ленцькому лишається одне, єдиний шлях для вирішенпя всіх цих затяжких для його мозку питань, шлях, який один кладе кінець усім пристрастям і хвилюванням, — вихід із життя. В кінці роману ми дізнаємося про Ленцького, що він помирає.}

_{Вже повну огиду викликає світський донжуан Старський, який має енергію лише до двох занять: крутити голови великосвітським панночкам і віртуозно позичати гроші, а тоді не менш віртуозгіо викручуватися від кредиторів. Однак роль йому відводиться в романі значно більша. Її визначає Охоцький: Старський — протверезпик зачарованих умів, він розкриває очі Дальському і врештірешт Вокульському і змиває ту полуду, яка так скривлювала їхній визір світу. Роль ця незавидна, бо в суті своїй він потвора, але не можна відмовити йому і в рації існування. Він мусить бути такий: оголено потворний, щоб ми менше забували і всечасно отвережувалися. Він зворотний бік нашого доброго глузду, бо добрий глузд немислимий без здатності до нещадного аналізу.}

_{Єдина квітка на цьому «смітнику» — пані Заславська. Через цей образ Прус підносить дуже просту гуманістичну думку: скрізь людина може лишатися людиною, якщо вона справжня людина і якщо має мужність дивитися правді у вічі, не відводячи байдуже погляду перед болячками світу. Йожливо, Заславська — утопічний образ, але Прусові він потрібен хоч би для контрасту до його «смітника». І справді, Заславська дуже часто і дуже мудро пояснює складні ситуації, дає тлумачення тих чи інших подій, оцінює лдодей. Ці тлумачшшя й оцінки разюче точні. Проте все те добре, що є в Заславській, — достоїнства її особистості і не більше. Вопи зникають разом зі смертю героїні — після того навколо її маєтку, де так ідеально поставлене господарство, йде такий же брудний торг, як навколо усього, що є живе на «смітникові».}

_{Роман «Лялька» досить широке суспільне полотно. Окрім аристократії, тут описано світ торговців, частково — нижче міщанство і робітництво. Те все трансформується чи через образ Вокульського, чи через Ізабеллу, чи через Жецького. Це надає романові ще більшої широти, такої, якою відзначаються твори великої літератури. Епізод за епізодом пропливають перед читачем неспішливі, але надзвичайно пластично виліплені картини життя польського суспільства в минулому столітті. Воно розкладається перед очима на свої складові, даючи невичерпний харч мозкові читача. Тут є над чим подумати, є що доосмислювати, бо Прусові герої живуть так, як у житті. Помилки тут лишаються помилками, — їх виправити не можна, хіба що не повторювати у майбутньому, — благородство — благородством, сила — силою. Все це змивається потужною хвилею, безповоротно заникливою хвилею часу, яка заховує все. Лише люди творчого заряду можуть відновити той проминулий блискотливий світ пристрастей, болів, радості й розчарувань. Під їхнім пером застигають шматки навіки втопулого часу, і ті люди, яких уже нема, і ті думки. Нам важливо мати ці застиглі шматки перед очима, нам потрібно постійно їх оживлювати перш за все для себе, бо перед людиною ніколи не зникає питання: який ти?..}

_{Прусів роман належить саме до таких, які здатні доносити до сього дня відгомін гіроминулого. Він здатен пекти минулим болем, біль людський завжди пече однаково, бо є людський; тішити радістю, бо й радість людська незмінна. І завжди, як тільки дотикає нас життя, ми впізнаємо його, хоч би яке воно було віддалепе від нас часово. Болеслав Прус умів вигортати з попелу відгорілих дрібниць те, що не меркне під невблаганним подихом часу, він умів будити в людині те вічне й прекрасне, яке здатен відтворити тільки великий художник.}

_{Валерій ШЕВЧУК}

ЧАСТИНА ПЕРША

Розділ перший

ЯКОЮ ЗДАЄТЬСЯ ФІРМА «Я. МІНЦЕЛЬ і С. ВОКУЛЬСЬКИЙ» КРІЗЬ СКЛО ПЛЯШОК?

На початку 1878 року, коли політичний світ був зайнятий Сан-Стефансьшш миром [1], обранням нового папи і можливістю європейської війни, варшавське купецтво та інтелігенція одного з кварталів Краківського Передмістя не з меншим запалом цікавились майбутньою долею галантерейного магазину фірми «Я. Мінцель і С. Вокульський».

В одній з відомих ресторацій, куди вечорами сходились випити й закусити власники магазинів білизни та винних погребів, фабриканти екіпажів та капелюшів, шановані батьки родин, що жили з прибутків на капітал, та нероби-домовласники, так само часто говорилось про озброєння Англії, як і про справи фірми «Я. Мінцель і С. Вокульський». Огорнені густим сигарним димом, схилившись над пляшками з темного скла, мешканці цього кварталу закладалися: одні — виграє чи програє Англія, другі — збанкрутує Вокульський чи ні; одні називали Бісмарка генієм, другі — Вокульського авантурником; одні критикували поведінку Мак-Магона, другі твердили, що Вокульський явно божевільний, коли не щось гірше…

Фабрикант екіпажів пан Деклевський, який наполегливою працею в одному фаху здобув собі поважно громадське становище та маєток, а також радник Венгрович, який уже двадцять років підряд був членом-опікуном одного добродійного товариства, знали Вокульського найдавніше і найзавзятіше пророкували йому банкрутство.

— Саме банкрутством мусить скінчити людина, — казав пан Деклевський, — яка не тримається одного фаху та не вміє шанувати дарів щасливої долі.

А радник Венгрович за кожною такою сентенцією свого приятеля додавав:

— Божевільний! Божевільний!.. Авантурник! Юзьку, а принеси-но ще пива. Котра це воно пляшка?

— Шоста, пане раднику… За одну мить!.. — відповідав Юзек.

— Вже шоста? Як же лине час!.. Божевільний! Божевільний! — бурчав радник Венгрович.

Для відвідувачів ресторації, для її власника та офіціантів причини майбутньої руйнації Вокульського і його галантерейного магазину були так само ясні, як вогник газового ріжка, що освітлював зал. Причини ці полягали в неспокійному характері, в авантурному житті, нарешті, в останньому вчинку цього чоловіка, який, маючи в руках певний шматок хліба і можливість відвідувати таку пристойну ресторацію, добровільно відмовився від неї, покинув магазин на ласку божу, а сам з усіма грішми, що залишились йому від покійної жінки, поїхав на російсько-турецьку війну здобувати капітал.

— А може, й здобуде… Поставки для армії — прибуткова річ, — зауважив торговельний агент Шпрот, який випадково зайшов у ресторацію.

— Нічого він не здобуде, — заперечив пан Деклевський, — а тим часом солідний заклад чорти візьмуть. На поставках для армії багатіють тільки євреї та німці; наші в таких «справах нічого не тямлять.

— А може, Вокульський і тямить?

— Божевільний! Божевільний!.. — пробурчав радник. — Подай-но, Юзьку, пива. Котра це вже?

— Сьома пляшечка, пане раднику… За одну мить.

— Вже сьома?.. Як же лине час, як лине час…

Торговельний агент, який за своєю професією мусив усе знати про купців, переніс свою пляшку і склянку на радників стіл і, влесливо заглядаючи в його сльозливі очі, тихенько спитав:

— Перепрошую, але… Але чому ви називаєте Вокульського божевільним?.. Може, дозволите почастувати вас сигаркою?.. Я трохи знаю Вокульського. Він завжди здавався мені людиною потайною і гордою. Потайність для купця — прекрасна риса, а гордість — вада. Але щоб у нього було щось від божевілля, цього я не помічав.

Радник прийняв сигарку без особливих ознак вдячності.

Його рум’яне обличчя, обросле пучками сивого волосся над чолом, на бороді та на щоках, схоже було на самоцвіт халцедон у срібній оправі.

— Називаю його… — відповів він, поволі обгризаючи й закурюючи сигару, — називаю божевільним, бо знаю його… заждіть-но… п’ятнадцять… сімнадцять… вісімнадцять років… Це було 1860 року… Ми тоді звичайно заходили перекусити до Гапфера. Ви знали Гопфера?..