Через кладку - Кобылянская Ольга Юлиановна (книги бесплатно читать без .TXT) 📗

- Так, - відповів спойійно Нестор. - Але наш диплом шляхетства затратився з смертю нашого діда. Батько мій відносився байдуже до поновлення його, ми, сини його, не починали в тому напрямі також ще жодних кроків, і поки що спить вся ця справа по сьогоднішній день глибоким сном.

- Яка шкода! - обізвалася тут пані Маріян з правдивим жалем. - Кожний народ гордиться своєю шляхтою, лиш один українець відокремлюється чи не насилу з того вінка людських окрас, неначеб це була марнота - мати значних предків і почу-вати в собі шляхетську кров. Я не кажу, - додала, - щоб з того робити в житті якусь головнішу квестію, [63] ставити те понад інші вартості духові або придбані працею чи наукою, відділятися гостро йід працюючої нижчої верстви або інтелігента-пролетаріату, як це діялось колись. Але, щоб уже так уступати власті мужицтва чи радше демократизму, котра й без того становить у нас найсильніший елемент, мені здається, це не зовсім слушно й на будуче нездорово. Будь-що-будь, - тягнула, - повинні ми й над тим застановитися, чи не було б добре узнати й плекати, як цінну, і силу шляхетства не лиш душі, але й імені, себто піддержувати невмиручість пам'яті тих предків, що надали своїми геройськими вчинками славу й блиск своєму імені. Чи не так, пане докторе? - звернувся з ніжним, неначе прохаючим усміхом до Нестора. - Ви повинні постаратись о поновлення вашого затраченого гербу, повинні поставити це собі за першу задачу. Ви, молоді, вступаєте в життя, вам це віддячиться в житті.

- Побачу, - відповів Нестор лаконічно. - Поки що я занятий наукою й мушу задоволятись ореолом своїх власних скромних здобутків на полі праці й науки.

- А вони гарні, і ними може доктор Обринський гордитись, - вмішався з притиском добродій Маріян, що, як здавалося, не конче поділяв думки своєї жінки. - Але, боже мій, - додав. - Ми вас задержуємо, докторе, між тим коли ви повинні були поспішити вже по сестру. Як вернетесь, побалакаємо про це дальше.

Нестор встав і вклонився легко товариству.

- Стій, Несторе! - кликнув я нараз і піднявся й собі за ним у тій хвилі з свойого місця. - Ця задача припадає мені, добрий товаришу. Істоти, що носять на своїх нігтях герб шляхетства, як панна Обринська, як заявила перед хвилею панна Наталя, мають, попри свої добрі й злі настрої, також і свою велику амбіцію й ледве чи схотять появитись там, де забракне запрошуючого голосу господаря. Тому прошу ласкавих гостей о дозвіл на часок віддалитись, щоб сповнити задачу, яка припадає в першому ряді передусім господареві хати.

- Славно, славно! - кликнув добродій Маріян, а за ним і другі. - Знаменито видумали й знаменито зробите, як підете. А ви, - додав, простягаючи руку за Нестором, - ви там зайві, оборонче прав. Добродій Олесь виконає свою задачу краще, як ми всі.

Я вклонився.

Відходячи, я поглянув на матір. Наші погляди стрінулися, її очі мерехтіли вогнем зворушення. Я зрозумів її. Вона нервувалася, що дівчина, котру вона раз на все бажала зігнорувати в своїм житті, тішилася, мов наперекір, де б вона й не поступила, щирою симпатією й ушануванням.

Кілька хвиль пізніше я стояв коло старої «лісничівки». Низькі вікна покою Мані стояли створені, і відти доходили до мене голоси пані Міллер і її - Мані. Хвилину я завагався вступити. Раз, я зачув своє ім'я, а по-друге, поглянувши в створені вікна, я стрінувсь тут несподівано з очима дівчини. Я не знаю, про що говорили обі дами. Догадуюсь одначе, що про мене, бо, побачивши так несподівано мене в вікні. Маня змішалася до такої міри, що олівець і книжка, котрі держала в руках, зсунулись їй, мов відібрані невидимою силою, раптом додолу.

- Я злякав вас, пані? - перепросив я дівчину. - Одначе я являюсь у ролі післанця. - І розказавши їй тут причину свого несподіваного появлення, я додав, що сподіваюся, що вона не відмовить так мені, як і просьбі всього товариства, і зайде до нас.

Вислухавши мене, вона поглянула на паню Міллер, начеб шукала в неї помочі.

Одначе пані Міллер, у цій хвилі тверда, мов скала, обізвалася сухо:

- Це укладається гарно, Маню. Ти поралася нині до полудня зі мною в господарці, потребуєш тепер відсвіження. Нема тому найменшої причини відмовляти просьбі всього товариства й замість того пересиджувати в таку гарну днинку в хаті. Може бути, і я вийду з дому; нам вийшла на завтра ярина, і я піду до огороднички за рікою замовити знов усього, що треба на цілий тиждень. Отже, чому мала б ти пересиджувати сама в хаті, коли в товаристві буде тобі краще? - Із тими словами, котрих інтонація випрошувала собі заздалегідь хоч би й найменшу опозицію з сторони заклопотаної дівчини, вона встала і, попрощавшися через вікно (при котрім стояв я опертий), вийшла з хати.

Я не відводив очей з лиця Дівчини. Одну хвилину вона стояла безрадно, відтак поглянула на мене великими благаючими очима, котрі мов говорили: «Бачиш?» І ждала.

Я зрозумів її.

- Не можете рішитись, пані? - спитав я лагідно, і на мої уста виступив мимоволі сміх болю й образи. Вона потрясла головою.

- Пусте, - сказав я нараз твердо. - Ви боїтесь. Однак, хоч у мене нема тих «гербів шляхетства» на нігтях, про котрі згадувала нині в нас панна Наталка, буцімто вони в вас у деяких хвилях блідніють, я все-таки не ставлю своєї мужицької честі і сили нижче і впевняю вас, що вже консеквенція тої мужицької потуги й моєї сили не допустить, щоб і тінь пониження діткнула вас у моїй хаті. Чи вистарчає вам це? - спитав я й вихилився глибше до неї в хату.

Вона мовчала.

- Чи, може, ви порішили наборзі де-небудь виїхати? - додав я спокійно, коли вона, борючись проти мене, ще не рухалася з місця. - Або почуваєте себе в тій хвилі нездоровою?

- Ані одне, ані друге, - відповіла й поглянула на мене, як перше, благаючими очима. - Я прийду колись, іншим разом, - сказала.

- Це важна обіцянка з вашої сторони, і я вам за неї вдячний, - додав я. - Одначе що має переказати Богдан Олесь товариству, що жде на вас, а передусім матері своїй, котра знає й бачила, що він пішов по Маню Обринську? Якою причиною оправдати його поворот без вас? Невже ж тою банальною вимівкою, - додав я, не вспівши погамувати голосу, щоб не продзвенів у ньому гнів і ураза, - що хочете до кінця «книжку» дочитувати? Або, може, що ліпше залишитись самій у хаті? В оцю «наївність» вам ніхто не повірить. Навіть і ваш брат ні, хоч і як любить і шанує вас.

Вона не обзивалася.

- Ну, що ж, пані Обринська? - спитав я й при тих словах поглянув на свій годинник. - Даю вам до розваження, що ми не знаходимося на кладці над рікою, як перед одинадцятьма роками, коли між нами станула альтернатива: або вернутися кожному з кладки, або одному з нас скочити в воду. Тоді, - тягнув я зворушеним голосом далі, - пішов я за інстинктом свого мужицького й палкого почування, забрав вас на руки й поставив позад себе, щоб могли далі йти. Нині цього не можу вчинити. Маня Обринсыка, що має герб шляхетства не лиш на своїх нігтях, але й на душі, застрайкувала б проти «мужицтва» аж до судного дня. А цього я не хочу. Між нами рахунок ще не скінчений.

Я вп'ялив свої очі в йї лице, що в тій хвилі покрилось легкою блідістю, і не відводив їх.

Нараз вона підвела погляд.

- Я прийду, пане. - сказала стисненим голосом, мов у глибині душі чим-то примушена. - Я прийду. Ви йдіть уперед, я доповню свій туалет й надійду за вами.

Я відхилив капелюх і подав через вікно руку. Жодне не промовило з нас хоч би й словечка. Велике, глибоке мовчання, що обгорнуло й наші душі, наказувало те й надальше. Лиш як клала вона свою руку в мою долоню, промайнув її погляд несміло по мені й наповнив мою душу мов сонцем.

(Знов пізніше).

В кілька день по тім пішло наше звичайне товариство на прохід в гори в В...ку. Всі були тої днини поважніше настроєні, лиш одна Ірина. Маріян, здавалося, загорнула якийсь блиск у свою молоду душу й розвеселяла нас своїм балаканням, дотепами й замітками. Вона ставала чи не коло кожного джерельця, черпала з нього рукою воду й пила, силуючи майже всіх по черзі пити з нею «разом», її родичі й моя мати порішили по двогодиннім, хоч повільнім, ході залишитись коло одної селянської хати недалеко лісу й ожидати нас, молодших, тут, поки не вернемо з посліднього «закутка» з-поміж гір. Ми, «молодші», віддалялися ще на годину-дві дальше; вона розклала разом з Нестором між камінням під скалистою стіною гори з сухої смеречини вогонь і тішилася тим, мов незвичайним здобутком. Коли смерека розгорілася з тріскотом, прискаючи золотими Іскрами, мов перемінялась в інший елемент, - вона розкошувала. Було вже по заході сонця, але вечір стояв ще ясний.