Через кладку - Кобылянская Ольга Юлиановна (книги бесплатно читать без .TXT) 📗
- Чи ти того вповні свідома, що стаєш невідклично власністю «мужика», зозулько? Обі матері нас уже поблагословили!
Вона закинула мовчки обі руки на мою шию й на хвилину опустила голову, мов спочила на моїй груді.
- Тепер ти мій світ, Богдане, і його я не покину! - прошептала дрижачими вустами, - будь мені ним свідомо.
- Буду, Маню!.. Ти ж моя. Моя біла мрія! І по довгім часі, як колись у лісі, наші вуста знов з'єдналися.
З початком зими, того самого року, як сніг уже на добре став падати, ми побралися. Було враджено між мною й обома матерями, що просто з церкви я заберу свою жінку в свою хату. Так, це я й моя мати на те пристали, а вона також не опиралася. На весілля прибула й Оксана, щоб опісля забрати матір назавше вже до себе.
Я свою жінку, ту дорогу свою дівчину, вніс буквально на руках у свою хату. Неначе нині стоїть мені той святочний білий вечір перед душею. Такий був він погідний та ясний. Тут і там доносились дзвінки саней до нас. Хотілося сміятись і плакати серед першого того снігу, - впевняла Маня. Багато його впало, і він уложився всюди пушком, як ми вертали з церкви. Без проводу гостей, самі одні, несені, мов вітром, дорогими кіньми. І я її вніс до хати. Тиху, поважну, білу мрію свою - поставив у кімнату. Ясно освітлені були вони в мене й пишно прибрані. Цвітів, найулюбленіших її, повно.
Так приймав мужик свою дорогу аристократку. А десь за нами гуртом додому гнались у санях з дзвінками - гості.
З одноії з тихших кімнат, призначеної для неї виключно, доходив до нас звук гри старосвітського мого годинника. Переходячи через хату зо мною, вона нараз заслухалась. Музика, що доходила до нас, була така ніжна й гармонійна, що здавалося, ми вступили в окружаючій нас тишині в якусь казку.
- То старосвітськість, зозулько. - сказав я до неї півголосом.
- Вона заспокоююча й гарна, - відповіла, окинувши мене поглядом, повним любові й подяки, - як і ти сам, Богдане.
Подорожі пошлюбної ми не робили, як усі сподівалися. Вона не хотіла, а я не натискав.
- Ти старомодна аристократка моя, - закинув я жартом, зачувши її нехіть до подорожі. - Наші колишні погляди поміняли ми.
- Може, - відповіла вона. - Може й поміняли, але певно несвідомо. Життя й досвіди, а передусім сама та «модерністичність» навчили мене придержуватись того з «старосвітськості», що гарне для нашої душі й миле, дарма що воно старосвітське. Наша хата така гарна, сам ти такий добрий, і нащо нам усе те міняти саме тепер на готелі, плачені місця й т. ін. Колись, Богдане, - додала й поглянула поважно на мене, - як змучимось собою або й життям, поїдемо в чужі сторони і, любуючись чужиною, будем і себе відновляти й відсвіжувати. Чи не добре? - спитала й усміхнулася.
Вона сиділа, я коло неї, і я обняв її рукою за стан.
- Коли це буде? - спитав я, заглянувши в її гарні очі.
- Відчуємо, Богдане.
Але досі ми цього ще не відчули. Лиш коли з часом опинився між нами наш хлопець, вона попросила мене завезти її літом у гори, щоб у лісах скріплявся він, а вона проходжувалася по місцях, що нагадували б їй хвилі, радісні й сумні з її дівочого життя, і того, котрого ніколи не забувала - її брата. Я вдоволив її скромне бажання, приєднуючись до них обох - як третій, що на довго не міг від них розлучатися.
В горах привітали нас, крім пані Міллер, що тепер уже посивіла, доктор Роттер з своєю жінкою Іриною Маріян, з котрою оженився в два роки по нашім весіллю. За нами прибула до своєї кузинки й колишня Наталя Ливенко, теперішня повдовіла пані Майорова Штейн. По розлуці з Нестором заручилась укоротці втайні з одним в її поклонників, а то з військовим добродієм майором Штейном, а в кілька день по від'їзді Нестора на полуднє вийшла за нього заміж, з котрим переживши у найбільший дисгармонії три роки, повдовіла й вернула до родичів, змінена й майже змарнована жінка.
- Коли б Нестор не був занедужав і помер, - звірилась мені одного разу з гірким смутком, - я була б своє поступування проти нього направила й за нього вийшла. З хвилею, коли відвернувся він від мене зражений на все, я переконалась, що любила лиш його одного, а всі інші були для мене лише розривкою. Коли я зачула про його хоробу, мене почала гризти совість, і з туги за ним я терпіла невиносимі муки. Щоб одначе заголомшити себе й не зрадитись і перед ним, що ігнорував мене знаним лиш мені способом, я подала своєму пізнішому чоловікові без намислу руку в надії, що переломлю тим у собі весь жаль і гризоту совісті; однак я страшно помилилася. Мій муж, чоловік не найтоншої вдачі, задивлявся й відносився до мене, як відноситься нетерпеливий їздець до зноровленого коня, поки передчасна смерть його не звільнила мене з пекельного ярма. Але, ви щасливі, добродію Олесь. - додала, поглянувши на мене своїми «морськими», в тій хвилі, з якогось раптового жалю звогченими очима - що свого часу були потіхою нещасного мого приятеля.
- Я щасливий, - відповів я й говорив правду, - хіба, що може би своїй жінці той закид зробив, що відволікала наше весілля все на пізніше. Але й те мало свою причину. Працею своїх рук виплачувала вона своє невеличке задовжене майно. А не вчинивши цього вперед, не хотіла в мою хату вступати. Саме коли впоралась з своїм довжником, котрий навчивсь її за той час шанувати, відійшов від нас і Нестор, вигладжуючи несвідомо і всі перепони, що лежали між нами. Ніхто його з нас не забуває, його пам'ять між нами живе вічно.
Молода женщина схилила сумно голову на руки, і з її очей зсунулися по лиці сльози.
- Кажуть. - обізвалася, гірко всміхаючися, - що попри двері кожного минає раз у житті щастя, впрошується в хату. А коли ту хвильку не достережемо, каємось цілий вік. Але ви щасливі, добродію Богдане, - повторила, як недавно, мов завидувала нам нашого щастя, - і з вами його сестра.
Я не відповів.
Моє око опинилось на ній, тій «сестрі», як саме вертала звідкись, алеєю нашим садом додому.
Струнка, ніжна й добра. І передусім ще завше найдорожча з моїх «мрій».
Чернівці, 5. XI 1940.
