Через кладку - Кобылянская Ольга Юлиановна (книги бесплатно читать без .TXT) 📗
- Не можу дивитися, - повторила за ним ледве чутно, мов шелест листя, Наталка й замовкла.
- А я вам пророкую з павучком щастя, пане докторе! - обізвалася певним веселим голосом пані Міллер. - Будь що ви його любите, будь ні.
Нестор розсміявся.
- Буду слідити за всіма павуками відтепер, - сказав жартівливо, - й нотувати, коли який покажеться, коли вже так впевняєте, добродійко. Хоч я й далеко від того, щоб вірити в такі поетичні казки, то на підставі вашого впевнення, а може й досвіду на полі містицизму, буду вижидати щастя. Воно все ж таки має в собі щось миле - чути-таки певний заповіт. Правда, Богдане? - опитав і з тими словами схилився до мене.
Я поглянув на нього, його лице, освітлене в тій хвилі світлом з високої лампи на веранді, видалося мені таким щасливим і вдоволеним, що я, мимоволі захоплений ним, відповів голосно:
- Я б хотів, щоб і мені таке пророчено.
- Чи ви думаєте, що вона любить його? - шепнула до мене нараз несподівано Маня, звертаючися цього вечора вперше до мене. І в ожиданні моєії відповіді сперла голову на руку й похилилася перед себе в темінь.
- Так, хоча вона капризна й химерна вдача, - була моя відповідь, так само неголосно.
- Мені вона загадка.
- Мені - ні, Маню. Вона лиш несвідомо бореться проти впливу його спокійної, але перемагаючої вдачі. Ці два характери приналежні до себе. Не вважаєте? Вона не хоче улягти його впливові, а не має ясно сформованого рішення в душі відвернутися від нього, і поки до цього дійде, він її переможе. Дарма лише, що дратує себе та його. Одначе він хоч шовкової вдачі, а твердий, мов камінь. - Не так?
- Так, Богдане!
«Так, Богдане!» пішло ехом у моїй груді, і мов тепла струя оживила її.
Я не сказав ані слова, але коли на веранді на горі заметушилися півгодини пізніше до відходу, а ми обоє в долині ще не рухалися, я сидячи зірвав, простягнувши руку через ажурове поруччя, біліючу в темноті якусь рожу й поставив її дівчині на коліна. Вона взяла її. Коли, отже, піднялася й обернулася цілком до світла, що упало ніжною струєю на неї, видалося мені лице, мов срібне й зворушене.
Я стояв ще в тіні коло неї. Ніхто згори не звертав на нас увага. Вона стояла з очима, зверненими на брата й дівчину коло нього, і неначе забулася в огляданні їх.
- Ходім, пані, - сказав я спокійно півголосом і обняв її, ледве дотикаючись, за рамена.
Вона прокинулася, я опустив руку, і саме в тій хвилі почувся згори голос моєї матері:
- Богдане, ми ідемо!!!
- Ідемо, мамо! - відкликнув я й ступив за дівчиною, що звільна й спокійним кроком, з похиленою головою, ступала втору чимраз вище за братом і прочим товариством.
Якийсь час пізніше проходжувався я по обіді в себе в саду й поглянув мимоволі через білі штахети в сад «Обринських». Тут побачив я Нестора, пізнавши його по стрункій постаті й білім ширококрисім капелюсі. Він стояв, оскільки бачив я, коло зільника і, очевидно вижидаючи когось з домашніх, потонув в огляданні цвітів або чогось там іншого.
- Несторе! - кликнув я на нього. Він випростувався й оглянувся.
- Тут, хлопче, я тут! - кликнув я вдруге й приступив ближче до штахет. Через кілька хвиль стояв він біля мене.
- Що, ти шукаєш, як за хлоп'ячих літ, золотої мушки? - спитав я.
- Ні, - відповів він, усміхаючися. - Я зайшов сюди, щоб відвідати дівчат. Тимчасом чую, вони всі йдуть сьогодні, і то зараз, до твоєї матері. Я жду тут, щоб позбирали свої зонтики, бо хочу їх відпровадити до вас.
- Це правда. В моєї матері сьогодні якась «кава», бо чую, що наслідник мого батька разом з жінкою приходять до неї. Та щоб уже товариство було оживленіше, попросила мати й своїх сусідів. Я сам вернув що лиш недавно додому, забарившись у свого давнього шкільного товариша лікаря, що тут практикує, доктора Роттера, через якусь його справу, і довідався про це в останній хвилі Чи є тепер і сестра твоя тут у Маріянів?
- Ні, ми умовилися з сестрою, що підемо вечором на прохід до В., бо тепер ще місячно. Перед полуднем була вона зайнята, а по обіді, як ішов я сюди, казала, що закінчить якусь книжку, котру читає.
Я не відповів нічого й не питав більше про неї. Одначе, простягаючи руку до нього, я додав:
- Ти ж зайдеш, Несторе, до нас, хоч би вже й тому, щоб побути довше з дівчатами.
- Прийду на часок.
- Чи маєш також яке діло до викінчення? - спитав я, усміхнувшись іронічно.
- Ні, - відповів він спокійно й зняв своє золоте пенсне, щоб його витерти. - Я б хотів лише ще нині переграти деякі ноти на своїм інструменті. Бути може, ми зложимо собі тут який квартет, то треба б трохи приготовитись. Але ось, - додав, обертаючись у сторону, звідки загомоніли нараз голоси молодих дівчат, - вже йдуть наші.
Я відвернувся.
- До звидання, Несторе, - сказав я з притиском, відходячи.
- До побачення, - відповів він розсіяно.
Півгодини пізніше засйли в нас у зільнику саме на місці, де мати іритувалась колись на малого ще Нестора, панство Маріяни з обома дівчатами, Іриною й Наталею, та Нестор. Між тим мати, за поміччю своєї слуги й молодої жінки наслідника мого батька, прилагоджувала під широкою грушею недалеко зільника підвечірок.
- А де нині панна Обринська? - обізвався нараз добродій Маріян, звертаючись з тим питанням виключно до мене. - Мені неначе чогось недостає, як її між нами нема. Привик так до неї. Чи не так? - обернувся до своєї жінки. І не вичікуючи моєї відповіді, звернувся так само до Нестора: - Чому залишили ви нині свою добру сестричку вдома, докторе?
- Доктор сам попався нечайно до нас, - поспішив я відповісти замість доктора, побачивши нараз краску замішання на обличчі моєї матері.
- Виходячи з дому, я не знав, що буду нині тут. І крім того, Маня постановила сьогодні докінчити якусь книжку, а вечором умовились піти на прохід до В...ки, - обізвався тепер Нестор.
- До В...ки? Чи справді? - кликнула з радістю молода Ірина. - Не взяли б і нас з собою? Ми там ще не були. Правда, мамо? - І сказавши це, молода дівчина поглянула при тих словах на матір, неначе прохаючи о дозвіл прилучитись до обох.
- Прошу, - обізвався Нестор, ввічливо кланяючись.
- Вперед мусить панна Обринська появитися тут між нами, - заявив нараз добродій Маріян. - Ви ж не маєте нічого проти того, добродійко? - додав, сердечно звертаючись до матері, не маючи найменшого поняття, на який пекучий терен ступив у тій хвилі з цими словами.
- Але, прошу, й овшім! Панна Обринська й так у мене рідкий гість, - відповіла мати, уникаючи мого погляду. Я відчув при її словах, як тепер мені, як перед хвилею їй, обілляла краска замішання чоло.
- Тож ідіть і приведіть нам сестрицю, - домагався старий добродій. - Книжку нехай залишить на завтра. Скажіть, все товариство просить, щоб прийшла. Скажіть, до звичайної гармонії недостає одного звука.
- Але просіть з дуже гарним привітом від нас, - вмішалася тут Наталка тепло, кладучи на слово «дуже» натиск. - Панна Маня вражлива, головно, коли не в настрої та не відчуває правди й щирості в словах, до неї звернених. Ба готова й застрайкувати, хоч би мала й сама від того терпіти. Така вона, - звернулась до моєї матері, мов оправдуючи перед нею за щосьто неприсутню дівчину. - Часом, - тягнула далі, звертаючися до нас всею красою своїх ясних очей, - коли вона буває не в настрої й неприступна, я доказую їй жартом, що це в неї шляхетська кров замулюється. А щоб впровадити її в поновний гумор, я впевняю її, що герб Обринських, котрий буцім у неї криється на її нігтях, при її розстроєнні блідне й робить з неї звичайну смертну. Тому, докторе, - додала виключно до Нестора, - просіть вашу сестру тепло, коли б не мала охоти з'явитися між нами, а тоді, я певна, вона кине книжку й прийде.
- Ви гербові, пане докторе? - звернувся тут молодий священик до Нестора, що сидів мовчки і вдоволявся прислухуванням дівчині.
