Москва Ординська - Білінський Володимир Броніславович (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации TXT) 📗
III. Московити майже відкритим текстом донесли правду стосовно улусу Мухаммеда та його хана Чингісида. Йдеться про одинадцятого брата хана Батия, який одержав у своє володіння східну частину сучасної Вологодської області та прилеглі до неї території сучасних Костромської, Ярославської та Нижегородської областей.
Імовірно, завоювання цих земель відбулося після захоплення Волзької Булгарії. Військо хана Батия рухалося зі сходу на захід. Отож, поселення Тотьма і річка Царева стали на перших порах західним кордоном Мухаммедового улусу.
Як розумно і далекоглядно розподілялись землі між братами хана Батия: кожен улус мав можливість прирощувати свої володіння. Ось вони, улуси домену Золотої Орди:
1. Улус хана Батия (територія між ріками Волга та Урал). Міг прирощувати землі на сході, заході та півдні.
2. Улус хана Берке (територія Західного Прикаспію). Мав можливість просуватись на південь і північ.
3. Улус хана Беркечара (територія так званої Темниковської Мещери). Міг прирощувати свої володіння на південь та схід (до Волги).
4. Улус хана Шейбана (територія сучасного Північного Казахстану від Кустанаю до Уральська). Мав можливість нарощувати улус, рухаючись на північ та схід.
5. Улус хана Тангута (басейн річки Сир-Дар’я). Міг нарощувати улус на схід до Каспію та на північ до володінь Шейбана.
6. Улус хана Бувала (територія між річками Дон і Дніпро). Міг рухатись на захід і північ.
7. Улус хана Чилаукуна (територія сучасних Московської, Володимирської, Івановської, Тверської та частин Калузької, Рязанської, Ярославської, Костромської областей — так звана Мещера). Міг прирощувати терени на захід і північ.
8. Улус хана Чимпая (територія сучасних Комі-Перм’яцької, Удмуртської, Марійської Автономних Республік та східна частина В’ятської області. Мав можливість поширювати улус на північ і схід.
9. Улус хана Мухаммеда (східна частина Вологодської області та заволзька частина Ярославської, Костромської і Нижегородської). Мав змогу завойовувати землі на північ.
Ми не випадково зупинилися на цьому важливому питанні прирощення улусних удільних територій. У Золотій Орді улусні хани до цього заохочувались. Надавалась військова допомога. Час від часу провадився перепис населення удільних улусів. Усе це збільшувало їхню прибуткову базу. Тож доводилося думати про доходи, як свої, так і загальнодержавні. Влада у Золотій Орді була настільки ефективною, що спонукала до постійної праці.
Та повернімось до самої особи хана Мухаммеда, одинадцятого брата Батия. Виявляється, хан Мухаммед (Буре) ще до 1262 року прийняв християнську віру з іменем Іван.
Ось що зазначає професор О. Ратшин у своїй фундаментальній праці «Полное собрание о всех бывших в древности и ныне существующих монастырях и примечательных церквах в России»:
«Монастырь… Предтечевский, женский, в уездном г. Великий Устюг на горе, именуемой Сокольничьею. Существует с 1262 года и был прежде мужским. Обитель эта основана Татарским Баскаком Бугаем, принявшим Христианскую веру под именем Иоанна, на этом месте был двор сего Иоанна» [19, с. 69].
З яких причин О. Ратшин поіменував хана Буре (Мухаммеда) прізвиськом Бугай — невідомо. Московський професор І. У. Будовніц у своїй праці «Монастыри на Руси и борьба с ними крестьян в XIV—XVI вв.» дещо поправив свого попередника, але не до кінця:
«…В Великом Устюге возник еще один монастырь — Иоанна Предтечи, который по преданию, занесенному в Устюжский летописец, построил… Баскак Буга (в крещении Иван)» [113, с. 71].
Московити спотворювали імена ханів повсюди, аби приховати правду. Однак визнали, що християнську віру прийняв сам баскак, тобто господар тієї землі. А раніше вже наводились свідчення російського професора М. Г. Сафаргалієва, що хан Берке володарів улусів (баскаків) після хана Батия не міняв.
Раніше наведені свідчення із праць О. Ратшина та І. Будовніца дають змогу також визначити столицю (місце ставки) хана Мухаммеда (Буре). Столицею його удільного улусу став Великий Устюг.
Звичайно, у ті далекі часи столиця Мухаммедового улусу носила інше, татарське ім’я.
Хан Батий, окрім раніше наведених започаткувань, увів на теренах Золотої Орди порядок видачі кожному можновладцю держави ярлик на посаду: улусних ханів (князів), удільних ханів (князів), темників (князів), тисячників (князів), митрополита, єпископів і т. д. Це стосувалось усіх посад державних службовців, підпорядкованих центральній владі.
Уперше такі ярлики були видані Батиєм упродовж осені 1242 — весни 1243 років. Слід зазначити, що ні одного Рюриковича із так званих Великих Володимирського і Рязанського князівств серед отримувачів ярликів бути не могло. Бо землі Тмутаракані (в московській інтерпретації — Велике Рязанське князівство) дісталися брату хана Батия — Беркечару, землі Мещери (в московській інтерпретації — Велике Володимирське князівство) стали належати Чилаукуну, а землі так званого Тотєшина (в московській інтерпретації — землі племені весі) відійшли до хана Мухаммеда (в хрещенні — Іван Ординський). На посади тисяцьких і сотників брати Батия призначали (чи то самі, чи за згодою Батия) членів тих родів (ілі), які разом із ними прибули на нові землі і стали опорою нових господарів улусів.
Саме про такі явища розповідають свідки тих часів: Рашид-ад-дін, Джувейні, Кіракос Гандзакеці, Вільгельм де Рубрук та інші. Для своїх північних улусів Батий не робив винятків.
Російській історіографії врешті-решт доведеться всі «доважки брехні» повикидати на історичне звалище.
Треба також визнати, що з 1243 року при ставці хана Батия опинився один із священиків, який очікував митрополичого престолу, й у 1250 році, за згодою хана Батия, він відвідав Константинополь і був висвячений Патріархом на Митрополита Золотої Орди з іменем Кирило.
Історик К. Валішевський, який працював у московських архівах у часи суворої Столипінської реакції, напередодні Першої світової війни, досить конкретно написав:
«До татарского нашествия разделение русской земли на маленькия княжества и сохранение постоянной связи церкви с Константинополем были гарантией независимого положения ея владык. Но в это время они решили стать под защиту новой власти. Митрополит Кирилл стал жить при дворе самого хана. Милостивая грамота Мангу Тимура и щедро раздававшиеся его приемниками ярлыки были наградой за это положение. Но полученныя таким образом милости влекли полнейшее отречение от былой независимости…» [114, с. 46].
Із 1250 року митрополича кафедра знаходилася при ставці хана Золотої Орди, а Православна церква стала ідеологічною зброєю в руках хана. І хани Орди досить активно використовували церкву проти улусних заколотників, які виходили з-під впливу хана-царя. У ті часи церква та її ієрархи діяли, виконуючи повеління ханів, настільки примітивно та грубо, що московські владики досі приховують свою принизливу службу ханам.
Як уже зазначалося, у 1254 році у Сарай-Бату був побудований кам’яний храм. Його побудував хан Сартак:
«Книги вернул он все, кроме псалтыря госпожи королевы, который удержал с моего позволения, так как я не мог отказать ему в этом. Именно он (батько Койяка.—В.Б.) говорил, что псалтырь очень понравился Сартаху… Именно по поручению Сартаха он строил большую церковь на западном берегу реки и новый поселок и хотел, как он говорил, приготовить книги для нужд Сартаха» [11, с. 168].
Самі хани будували православні храми у своїх столицях: Сартак — у Сарай-Бату, хан Мухаммед (Буре) — у Великому Устюзі, хан Беклемиш (Михайло) — у Твері («Андреев городок») тощо.
У1261 році з дозволу хана Берке у Сараї була відкрита єпархія, яка отримала назву Сарайської (Сарської). Першим Сарайським єпископом був призначений — Митрофан, другим — Феогност і так далі.
Ось свідчення російського церковного історика:
«…В столице Татарского Хана, Великом Сарае, находилось множество… (христиан.—В.Б.), которым приемник Батыев, Беркай, дозволил отправлять христианское богослужение явно; посему Митрополит Кирилл в 1261 году и посвятил туда перваго Епископа Митрофана. Последующие затем Епископы, имевшие в своем ведомстве и церкви, лежавшия от Чорнаго Яра по Хопру и по Доне, стали именоваться Сарайскими, или Сарскими и Подонскими… (этот.—В.Б.) архиерейский дом издревле был любим Великими Князьями…» [19, с. 265].
