Москва Ординська - Білінський Володимир Броніславович (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации TXT) 📗
Це була одна із найбагатших та наймогутніших єпархій Золотої Орди.
У ті ж 60-ті роки XIII століття (найімовірніше, у 1261 році) кафедра митрополита Кирила опинилася у новій столиці держави — Сараї-Берке, яка розташовувалась у районі сучасного Волгограда. За наказом хана Берке, у новій столиці для митрополита Кирила був побудований новий храм. Ось чому всі розкопки столиць Золотої Орди засекречені і зберігаються у сховищах.
Спробуймо знайти сьогодні друковані праці археологів: О.В. Терещенка (1806—1865), Ф. В. Баллода, П. С. Рикова, О. А. Кроткова, які в XIX і на початку XX століть розкопували столиці Золотої Орди. Марна справа! Якщо щось і можна знайти, то це повністю цензурований матеріал.
Страшенно боїться Московія правди про своє золотоординське минуле. А боятись нема чого. Правда про минуле кожного народу— свята. І вона не обов’язково така, як комусь цього хочеться.
Хан Берке не випадково переніс столицю держави значно вище по Волзі. Він прагнув одержати декілька переваг.
Перша. Цим кроком він збільшував особисті володіння, долучаючи до них увесь улус Сартака: землі між Волгою та Доном від Воронежа і Тамбова до Сарай-Бату.
Друга. Берке готувався до війни с Хулагу-ханом, який стратив трьох царевичів із роду Джучі: Тутара, Балаканаі Кулі. Ця кривава бійня розпочалася 1262 року і з перервами тривала до 1395 року. Тому хан Берке переніс столицю подалі від бойових дій. Бо імперія Хулагуідів (супротивників) володіла сучасними територіями Ірану, Іраку та частинами сучасних Туреччини, Сірії, Пакистану.
Третя. Необхідно мати на увазі і такий фактор, як саме походження ханів, тобто хто була його мати, до якого роду вона належала, яку вагу той рід мав серед інших родів тощо. Берке народився у матері Султан-хатум, і його єдиноутробними братами були Беркечар і Буре (Мухаммед). Прибираючи до своїх рук землі Сартака, хан Берке таким чином об’єднував у єдине ціле свої землі із землями Беркечара і Мухаммеда. Не забуваймо, що землі кожного хана, якщо у них не залишилось нащадків, автоматично ставали власністю Великого Хана. А з часів Берке-хана Золота Орда виокремилась у самостійну державу. І Великим Ханом Джучі-улусу на теренах від Іртиша до Дніпра став Берке. Отже, йому і відійшли землі Сартака.
Та повернімося до північних володінь Берке-хана. Як бачимо, землі улусу Чилаукуна практично «розрізали» володіння братів. Саме тому і був направлений до них син Берке-хана — так званий Петро Ординський. Берке виношував далекосяжні плани. Та розпочата ним війна на Кавказі не дала змоги ті плани здійснити. До того ж Петру Ординському на 1262 рік ще не виповнилось 16 років.
Під час війни на Кавказі, коли військо Золотої Орди часто зазнавало поразок і авторитет хана Берке підупав, йому було не до земельних питань. Та й улус хана Чилаукуна («Бахмета Усейнова сына») брав активну участь у війні, відрядивши на неї два тумени, постійно відновлюючи військові втрати.
Так, не здійснивши своїх задумів, хан Берке помер у 1266 році. До влади того самого року прийшов онук Батий-хана — Менгу-Тимур. Ось його родовід: Чингісхан — Джучі — Батий — Тукан — Менгу-Тимур. Повернення влади родові Батия відбулося мирним шляхом, без супротиву прихильників хана Берке. Це дуже важливо, бо стабілізувало і саму владу, і державу загалом.
Російський журнал «Православный собеседник» у березневому номері 1859 року з цього приводу написав: «Условия воцарения Менгу-Тимура, внука Батыя, сына Тукана, нам неизвестны. У Берке был сын, которого вылечил ростовский архиепископ Кирилл, но его судьба нам также неизвестна» [122, с. 360].
Покривили душею російські православні владики, бо дуже добре знали життєвий шлях Петра Ординського — сина хана Берке. Ця людина виховувалася при дворі ростовського владики, тож так відверто брехати не личить московським священикам. Ми дуже скоро на сторінках нашої книги зустрінемось із цією затаємниченою московською історіографією особою.
«При правлении хана Менгу-Тимура (1266-1282) Золотая Орда, еще при хане Берке фактически ставшая независимым государством, свою независимость закрепила и юридически. Одной из таких мер, направленных на юридическое оформление независимости Джучиева улуса, была чеканка монеты с именем Менгу-Тимура. Когда Ханы улуса Джучи были зависимы от великих ханов, они чеканили свои монеты с их именем. Батый чеканил монеты с именем Менгу-Хана, Берке — с именем Арык-Буга-хана. Менгу-Тимур же был первым из ханов Золотой Орды, чеканивший монеты со своим именем. До нас дошли его монеты крымской чеканки 665/1266 года с эпитетом “верховного” и “правосудного” хана» [14, с. 52].
Отож, коли московські історики розводять руками, вдаючись до безглуздих пояснень про наявність татарських написів на карбованих у Москві за часів так званих князів монетах, то треба чітко розуміти, що Москва XIII—XV століть була частиною Золотої Орди і татарські монетні написи засвідчують саме цей факт: Москва ніколи не підпадала в Орді під «виняток із правил».
За часів хана Менгу-Тимура, у 1269 році, відбувся курултай трьох родів Чингісидів: Джучі, Чагатая та Угедея, на якому хан Золотої Орди вирішив усі спірні земельні питання, заручившись підтримкою своїх родичів і захистивши свій східний тил.
«На курултае 1269 года, состоявшемся на реке Таласе, был установлен мир между улусами Джучи, Угедея и Чагатая и уточнены границы каждого из этих улусов… На этом же курултае, по предложению Менгу-Тимура, был заключен союз между “домами” Джучи, Угедея и Чагатая против иранских хулагидов, с которыми Золотая Орда еще со времен хана Берке находилась в состоянии войны» [14, с. 53].
Тепер можна було почати вирішувати проблеми північних улусів держави. Саме за часів хана Менгу-Тимура були розв’язані стратегічно важливі питання:
1. Військовий похід на Константинополь (1269—1271);
2. Перепис населення північних улусів (1271—1272);
3. Заснування Москви як улусу роду хана Берке (1272).
Ці події настільки вплинули на розвиток північних улусів Орди, що варто розглянути їх докладніше.
З
Військовий похід на Константинополь (1269-1271)
Похід війська хана Менгу-Тимура на Константинополь у 1269—1271 роках не передбачав підкорення Візантії Золотій Орді чи відторгнення частини її земель. Володіння Візантійської імперії на ті часи значно скоротилися і на півночі досягали лише річки Дунаю.
Ніякої ворожнечі між Візантією та Золотою Ордою історія не зафіксувала. Та й кордони Золотої Орди в 1269 році ще не доходили до Дунаю. На ті роки прикордонним улусом володів хан Ногай — онук Бувала (Мовала). І хоча у 1269 році Ногай зі своїми отарами й табунами худоби уже перейшов у Причорномор’ї на правий берег Дніпра, та до річки Дунаю ще не дістався.
Навіть арабські (єгипетські) історики, сучасники походу, були змушені визнати його зовнішню безпідставність. Існували золотоординські, внутрішньодержавні мотиви. І цілком зрозуміло, що історики-мусульмани не могли відкрито сказати світові про ті мотиви. Вони стосувались християнської (православної) віри. Менгу-Тимур поставив перед Візантійським імператором і Константинопольським Патріархом ультиматум: хан Золотої Орди має бути царем для християнського населення держави, а всі церковні владики (митрополит і єпископи) повинні висвячуватись на кафедри тільки з його згоди.
Мабуть, на цей вчинок хана підштовхнули православні владики Золотої Орди, які добре пам’ятали приниження за часів царювання хана Берке. Якщо хани Батий і Сартак повністю звільняли церкву і священиків від податків, то хан Берке, розпочавши у 1262 році війну з Хулагуїдами на Кавказі, наклав на церкву податок. Церковні та монастирські споруди використовували для ночівлі та постою коней і людей. Про ці факти ще згадаємо, коли йтиметься про ярлик Менгу-Тимура митрополиту 1267 року.
