Князь Кий - Малик Владимир Кириллович (мир бесплатных книг TXT) 📗
— Що ж нам робити? — сполотніла Цвітанка.
— Тікати! Не гаючись тікати!.. Вперед!
Не роздумуючи, вони кинулися до гаю, що синів на видноколі. Спочилі, нагодовані коні прудко понеслися рівним степом, залишаючи позад себе в ковилі та густому різнотрав'ї помітний слід. Щоб полегшити їм біг, Хорив дістав ножа і перерізав мотузки, якими було прив'язано до сідел торбини з пшоном та сиром, а також мішок із сухарями. Відчувши полегкість, понукувані окриками та стусанами під боки, коні полетіли ще швидше, — аж завихрився за ними стовп куряви.
Але й переслідувачі не відставали. Розтяглися один за одним на цілу гону і, виставивши наперед списи, щодуху мчали навздогін. Тепер сумніву не було — це люди Чорного Вепра. І полюють вони, безперечно, на Цвітанку.
Хорив картав себе за легковажність, якої допустився вчора ввечері і сьогодні ранком, докоряв собі за те, що розслабився, дозволив тривалий перепочинок, не передбачив небезпеки. Та докори сумління були запізнілі і нічого вже не могли змінити. Залишалося одне — тікати! Тікати якомога швидше і далі!
Спересердя він оперіщив списом коня, хоч той і так біг щодуху.
Ось і гай. Попід ним в'юниться ледь помітна доріжка. Куди ж звернути? Ліворуч — безмежний степ, праворуч — придніпровські кручі… Хорив узяв праворуч і, тримаючись поряд з Цвітанкою, щоб допомогти їй в разі потреби, вихором помчав широкою улоговиною до Дніпра.
Перегони ці тривали довго. Описавши по небу майже чверть кола, сонце почало опускатися на захід. Стомилися коні, заморилися вкриті пилюкою їздці. Вся надія була на рятівну ніч, але ж до вечора ще ой як далеко! І відчай потроху охоплював Хорива, холодною безнадією заповзав у серце.
Вузька, малопомітна доріжка весь час петляла, в'юнилася по горбах та долинах, обминала густі гаї та глибокі яруги, аж поки нарешті не обірвалася на березі Дніпра, в невеличкому, покинутому мешканцями селищі. Далі їхати було нікуди: всюди понад берегом понависали стрімкі кручі, під якими, аж до води, шуміли непролазні хащі молодого вільшняка, верболозу та очеретів. Тут не продерешся й пішки! І біля берега — жодного човна!
Спраглі коні кинулися до води, і ніяка сила вже не могла відірвати їх від неї. А на горбі тим часом показалися переслідувачі…
Троє втікачів, мов зацьковані звірі, безпорадно оглядалися довкола.
— Живцем вони мене не візьмуть! — прошепотіла Цвітанка.
І Хорив ні на мить не засумнівався в тому, що дівчина накладе на себе руки, бо біля Вовчого яру бачив, як вона стрибнула в Дніпро на вірну смерть.
— Ми маємо зброю — будемо відбиватися! — скрикнув запальний Боривой, затискуючи в руці списа.
Та Хорив розумів, що від десятка нападників їм не відбитися.
В найкращому випадку пощастить знищити чи поранити кількох із них.
Що ж робити?
Він з тугою поглядав то на широку сріблясту гладінь ріки, то на ворожий загін, що швидко наближався. Залишився єдиний для них вихід — перепливати Дніпро. Але чи витримають стомлені коні? Чи зуміє Цвітанка з допомогою свого огиря подолати цю безмежну водяну просторінь, яка не кожному воїнові під силу?
Ех, коли б човен! Та човна ніде не видно, а переслідувачі вже зовсім близько.
І тоді Хорив зважився — що буде, те й буде!
— Вперед, друзі мої! Єдиний у нас шлях — на той бік! Хай допоможуть нам Світовид і Водяник! — вигукнув голосно і нахилився до Цвітанки: — Тримайся міцно коневі за гриву — він винесе! А я буду поруч з тобою — допоможу! І не бійся!.. Ну, попливли! У воду! Швидше!
Вони кинулися на глибину — і течія вмить підхопила їх, понесла на бистрінь.
У ту ж мить на берег примчали переслідувачі. Передній, старший, випнув наперед дзьобатого носа, обабіч якого сиділи круглі жовті очиська, підвівся на стременах, закричав:
— Куди ви, шалені! Потопитеся! Повертайте назад! Не бійтеся нас — ми ж поляни, свої люди!.. Ай, дурні! — і раптом благаючим голосом звернувся до Цвітанки: — Княгине, вертайся! Не бійся мене — я Сова, болярин князя Чорного Вепра! Я захищатиму тебе і твоїх супутників, як самого себе! Я допроваджу тебе до князя!
Бачачи, що втікачі не звертають на його слова ніякої уваги, а пливуть далі, Сова вилаявся і спрямував коня в ріку.
— За мною, хлопці!
Хлопці завагалися. Великий Перуне, але ж то вірна смерть! Болярин, мабуть, з глузду з'їхав! Та Сова гримнув люто:
— За мною! Хто хоче носити голову на плечах — вперед!
Ті нехотя рушили і в'їхали у воду. А тут усі змушені були зупинитися і виждати, поки коні не нап'ються, і лише після того пустилися вплав навздогін за втікачами.
Хорив оглянувся і полегшено зітхнув: здається, погоня трохи відстала. Тепер би тільки добратися до берега! Цвітанка міцно тримається за гриву свого Буланого, а Боривой пливе теж упевнено, спокійно. Здається, все йде як слід… А що течія дуже зносить, то не біда — аби лиш до того берега!
Важко було на середині ріки. Стомлені коні вибилися із сил і з великими труднощами долали бистрінь. Хорив із жахом поглядав на Цвітанку і Боривоя, потерпав за них: Цвітанка зовсім не вміла плавати, а її брат тримався на воді не зовсім упевнено. Досить коням потонути, як і вони підуть за ними.
Та їм пощастило: натрапили на підводну піщану косу, яка простягалася майже на третину русла. І хоча вода досягала коням до загривків, під копитами у них уже було тверде дно.
Хорив з радістю простягнув до неба мокрі руки:
— Дякую, Світовиде, що порятував нас! Дякую, Водянику, що не затягнув у свої холодні вертепища! Тепер ми врятовані! — і звернувся до супутників: — Швидше, Цвітанко! Швидше, Боривою!
Переслідувачі теж уже ступили на піщану косу. Тепер усе залежало від витривалості коней. У кого вони свіжіші? Хорив підганяв:
— Ноо! Виручайте, голубчики! Ось і берег недалеко!
Він сподівався, поки нападники у воді, зустріти їх стрілами. Та не встигли вони добратися до берега, як гостро цьвохнула стріла, — то стрілив Сова, — і влучила в шию Цвітанчиному коневі. Кінь болісно заіржав, забився, заборсався, а потім зник під водою. Над ним поволі розходилася бура пляма крові.
Хорив підхопив дівчину.
— Тримайся за сідло!
Стало ясно: Сова поклав за мету перебити їхніх коней, а потім без зайвих труднощів захопити втікачів у полон. Але ж берег близько, зовсім близько. І стає все мілкіше: то води було по шию, потім — по пояс, тепер — по коліна. Вони вже не йдуть, а біжать. Ось-ось тверда земля!..
Але й Сова поспішає. На ходу дістає з тула стрілу, накладає на лука тятиву… Цвітанка оглядається — скрикує, в розпачі затуляє обличчя руками.
Та тут, зовсім несподівано для всіх — і для втікачів, і для їхніх ворогів, — сколихнулися прибережні кущі, і звідти шугонуло кілька стріл. Одна з них влучила Сові в груди. Він глухо скрикнув — і шубовснув у воду. Залишившись без ватажка, вої зупинилися і, стоячи по пояс у воді, злякано дивилися на густу зелень заростів — чи ще не вилетять звідти смертоносні стріли?
Стріли не вилетіли. А кущі знову сколихнулися — і з них, з луками напоготові, виступив чималий загін полянських воїв на чолі з Грозою.
— Гей, ви, мерзенні пси Чорного Вепра! — гукнув Гроза громовим голосом. — Забирайтеся геть звідси! Повертайте назад, якщо не хочете піти вслід за своїм ватагом! Ну!
Ті ошелешено витріщилися на незнайомців, оглянулися на громаддя води, що відділяло їх від протилежного берега, щось пошепталися між собою, і один безпорадно пробелькотав:
— Але ж це йти на вірну загибель — перепливати вдруге, без передишки, Дніпро! Ми всі потопимося!
— Дідько вас не забере! — гримнув Гроза. — А забере — туди вам і дорога! Ну, завертайте коней!..
І він підняв лука.
Вої Чорного Вепра, бачачи, що непереливки, покурили голови й побрели по косі назад. Відійшовши на політ стріли, зупинилися, довго стояли по груди у воді, даючи коням перепочинок, а потім рушили далі, на глибоке, і незабаром, підхоплені могутньою течією, попливли до протилежного берега…
Тим часом Хорив, Цвітанка і Боривой вийшли на сухе і зупинилися перед своїми рятівниками. Цвітанка, нікого не соромлячись, плакала з радості, а Хорив обняв Грозу, притиснув до грудей.
