Князь Кий - Малик Владимир Кириллович (мир бесплатных книг TXT) 📗
Вони вивели Малка надвір, посадили на запасного коня, скрутили мотуззям руки й ноги і, не гаючись, рушили в путь.
Відпочивати після тяжкого переходу було ніколи, і вже наступного дня Кий розіслав гінців у всі кінці полянської землі. Грозу з двома десятками воїв — за Дніпро, щоб повідомив задніпрянські роди про обрання нового князя, якому відтепер вони мусять підкорятися, і щоб привів звідти рать. Коня — на Стугну, а Братана — на Ірпінь. Наказав їм теж повертатися якнайшвидше з військом і припасами для нього. Ясена ж з десятком воїв відправив до Родня на розшуки Цвітанки, Хорива та Боривоя.
Потім посадив свої роди в зручних для життя місцях — на лісових галявинах, на берегах довколишніх річок, струмків та озер, на недавніх погарах, вчинених рукою Перуна. Наказав, не гаючись, будувати для родовичів хижі, а для скоту, коней, овець, свиней та птиці — повіті.
Відразу закипіла робота. Плем'я русь віддавна було працьовите і дружне. Роди звикли допомагати один одному. Тепер теж працювали спільно і передусім почали зводити житла вдовам та сиротам загиблих воїв. Досвідчені дроворуби валили сосни, різали плахи, обкоровували їх і зводили зруби. Інші ставили дах і вкривали очеретом. Треті робили повіті, заплітаючи стіни хмизом та лозою, а жінки тут же обмазували їх глиною.
Бабусі готували для родів їжу, а всі інші, навіть діти, які щойно зіп'ялися на ноги, збирали ягоди та гриби, від яких ліс аж стогнав — так уродило.
Всім знайшлося заняття, ніхто не сидів склавши руки.
Собі Кий облюбував місце на горі, яку родовичі так і прозвали — Києвою горою. Вона панувала над довколишніми просторами. Звідси було видно далекі високі кручі, Поділ з Глибочицею і Почайною, селище стрия Межамира над тими невеликими річками, Дніпро, Задніпря, а в ясний день — гирло Десни… Гарне, зручне місце! Хто б куди не плив по Дніпру, не оминув би Гори — всі на виду. Та й до сусідніх племен — древлян, дреговичів, сіверян — добиратися недалеко, а, головне, просто, легко — водою. Від неспокійного степу ж, де, змінюючи одна одну, рискають у пошуках легкої здобичі орди кочовиків, це місце захищене темними пралісами, непрохідними борами.
Щек сів з родом своїм за Глибочицьким яром — теж на високій кручі. Та будуватися, як і старший брат, не починав, бо домовилися вони з Києм спочатку поставити хижу для Хорива та Малуші.
— Собі встигнемо зробити, — сказав Кий. — А Малушка тужить — не дівчина, не вдова… Добре, якщо Хорив повернеться. А якщо ні?.. Тож маємо подбати передусім про неї! Ось тут, на цьому шпилі, й закладемо для них гарну хатину. Прибуде Хорив — хай живе і розмножується його рід!
Гора, на якій зачали вони для них житло, знаходилася поряд з Києвою горою, була трохи нижча, але зручніша для захисту, бо зі всіх боків її оточували глибокі яри, а з материком сполучалася вузьким сідлоподібним перешийком. За кілька днів на ній виросла хатина, огороджена частоколом, а побіля неї — повіть.
— Ось тобі, Малушко, пристановище, — промовив Кий, вводячи невістку до хижки. — На перший початок непогане. А повернеться Хорив — збудуєте собі краще.
— Дякую.
Молодиця була рада. Але на її очах знову зблиснули сльози, бо згадка про Хорива гострим болем пронизувала серце. А помітивши на обличчі дівера важку зажуру, припала йому до грудей і заридала, мов дитина.
— Ну, чого ти, дівонько! — Кий погладив її по косах, намагаючись утішити. — Вірю я, живий твій Хорив! Живий!
— Знаю, і тобі не легше… І в тебе крається душа за Цвітанкою… А тут ще я зі своїми слізьми…
— Сльози — жіноче діло… Поплачеш — і легше стане… Але ти не плач — от чує моє серце, що Хорив живий і скоро повернеться…
— Якби ж то…
— Та й хлопців послав я на виручку… Допоможуть…
Поволі жінка заспокоїлася, витерла сльози і почала розводити в кабиці вогонь, щоб зготувати обід. Та брати того обіду не ждали — подалися на Щекову гору, де родовичі та вої молодшої дружини вже заготовили ліс для будівництва Щекового обійстя.
Не підозрюючи, які трагічні події завершилися на Росі, Хорив проїхав трохи понад Дніпром, а потім круто повернув ліворуч і помчав прямо до Кам'яного Острова. Хотів якнайшвидше привезти Києві Цвітанку, щоб порадувати брата.
Селищ на дорозі не траплялося, і вони, голодні й стомлені, першу ніч переночували в степу, на березі невеличкого струмка, а зі сходом сонця знову рушили в путь. Недалеко мало бути поселення росавичів, і Хорив сподівався там підкріпитися і перемінити стомлених коней. Але коли спустилися з гори в долину, де над річкою розкинулося велике село, то з подивом і страхом побачили, що в ньому немає жодної людини. Повіті теж порожні. Ні коня, ні корови, ні вівці, ні селезня, ні півня, — лише коти та кілька бездомних собак никали від хижі до хижі в пошуках їжі.
— Де ж люди? — спитала злякано Цвітанка.
— Втекли… Не захотіли покоритися гуннам, — з роздумом, ніби сам до себе, промовив Хорив. — Всі пішли на північ, у ліси… Отже, нам немає потреби пробиратися до Кам'яного Острова, бо і там, напевне, нікого не застанемо.
— А куди ж? Де шукати Кия?
Цвітанка була знесилена голодом і тим, що їй довелося пережити за останні дні. До того ж її страшенно вразила звістка про смерть батьків. Вона зчорніла на лиці, очі погасли, голос захрип і звучав глухо, мовби говорила не молода дівчина, а літня жінка. Хорив бачив, що їй потрібен спочинок. Без їжі і без спочинку вона не довго протримається в сідлі.
— Спочатку заглянемо в хатини. Не може бути, щоб там не залишилося нічого їстівного… А потім рушимо на північ, у ліси. Поїдемо до мого стрия Межамира — він добрий старий, дасть нам притулок. Та, може, й про Кия що-небудь дізнаємося…
Цвітанка на знак згоди слабко хитнула головою.
Вони обійшли кілька хиж. І недаремно. В одній знайшли добрий окраєць черствого хліба, в другій — шмат солонини в дерев'яній ковганці, а в третій — півмірки пшона.
— Ого, тепер заживемо! — вигукнув Хорив, намагаючись підбадьорити своїх стомлених супутників. — Трохи спочинемо тут — розведемо в кабиці вогонь, зваримо куліш, а вже потім — знову в дорогу…
Він був меткий і все умів. Нарубав сухих дровець, викресав вогню, приладнав над ним бронзовий казанок, який всюди возив з собою притороченим до сідла, налив у нього води, насипав пшона — і за якийсь час над багаттям весело забулькав засмажений салом куліш. Поки варилася страва, Хорив метнувся по селищу і незабаром повернувся зі здобиччю — торбиною сухого овечого сиру та міхом пшеничних сухарів.
— Тепер не пропадемо! — підморгнув Боривоєві, прив'язуючи до сідел міх із сухарями і торбинки з пшоном та сиром.
Добре пообідавши і відпочивши, втікачі знову повернули до Дніпра, тримаючись цього разу напрямку на північ, їхали поволі, не поспішаючи, бо шлях попереду був не близький і потрібно було берегти сили, особливо Цвітанчині, та й коней не загнати.
Коли б знав Хорив, чим обернеться для них ця забарливість! Та хто ж відає свою долю наперед?
Поминаючи спустілі селища і веськи, надвечір добралися вони до Дніпра, але вже значно вище по течії, переночували тут, знову наварили кулешу, на цей раз із ситою дрохвою, яку встрілив Хорив, і лише тоді, коли сонечко підбилося ген-ген над землею, рушили в путь. І тут раптом, піднявшись на горб, помітили за кілька гін позад себе загін вершників, що швидко їх наздоганяв.
— Хто це? — злякано скрикнув Боривой. — Невже гунни?
Хорив пильно поглянув на незнайомців, котрі не знати звідки взялися, і враз посуворішав на виду.
— Ні, це не гунни, — одяг не той… Це люди з Родня!.. Бачиш, які в них баскі коні — з князівської стайні… І збруя однакова… І щити червоні, полянські… Це, напевне, люди Чорного Вепра! Погоня!.. Даремно я наполіг відпустити Малка. Він, клятий, веде переслідувачів, гнів Перуна на його голову!
