Людвисар. Ігри вельмож - Коломійчук Богдан (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗

Даманський розвів руки в боки і почав їх звужувати, і виявилось, що ці кляті помости мають заледве лікоть ширини. Видно було, що цей чоловік п’яний як чіп.

— Що вам треба? — дратівливо запитав Лібер.

— Маю розпорядження схопити вас, отче, — байдужкувато відповів той.

У відповідь Лібер презирливо посміхнувся.

— Он як? І хто ж розпорядився, дозвольте запитати?

— їх мосці пан війт і пан бургомістр, — мовив Даманський, — так-так, хапай, казали, Єжи, його преосвященство, щойно з’явиться. Цілісінький день чатував… Не надто ви квапились, отче.

— Та вже вибачте за клопіт, — єхидно сказав слуга церкви.

— Пусте, — великодушно заявив той, — я на вас не гніваюсь. От тільки ноги болять…

— Послухайте, пане Даманський, — перебив його Лібер, — хіба вам потрібен зайвий клопіт? Поверніться і скажіть тим достойним панам, що не знайшли мене, а я зумію віддячити.

— Е-е-е, ваше преосвященство, — начальник міської сторожі знову помахав пальцем, — віддячите мені, а їм?..

Даманський показав на ціпаків.

— Це непідкупні цербери! — твердо завершив думку пан Єжи.

Тут єпископ зауважив дві зневажливі гримаси, що свідчили геть протилежне. Отже, справа була тільки в цьому п’яному череваневі.

— Не знаю, сину мій, чим викликана ця зухвала впертість, — просичав Лібер, — але терпіння не належить до моїх чеснот. Відомо вам, як небезпечно мати справу з єпископом Львівським?

— Відомо, ваше преосвященство, — пробелькотів той, — бо я щоранку збираю трупи в міському рові. І серед них маю приємність споглядати й ваших ворогів. Якщо я завтра й опинюся на їхньому місці, то не відступлю.

Єжи Даманський раптом зовсім тверезо додав:

— А зараз ходімо. Пан війт зачекався.

Єпископ скорився. Підвівшись, він рушив слідом за ним. Той привів його у вузеньку кімнату, де зазвичай П’явчиха стелила постояльцям. Біля вікна виднілася невисока темна постать, що при появі єпископа ворухнулася, склавши руки на грудях. Ціпаки і Даманський вийшли, залишивши тих наодинці.

— Хотів би просити пана війта, — першим роздратовано озвався Лібер, — аби дав пояснення.

— Куди ж вам поспішати? — спокійно заперечив той, — місто зачинене, сторожа вас не пропустить. Хіба попрямуєте до Високого Замку, адже вам так потрібна ця дівчина.

— Ця відьма! — сердито уточнив єпископ.

— Облиште, ваше преосвященство, — засміявся війт, — вона така ж відьма, як ви святий Рох.

Сказане виглядало як жарт, але єпископ розлючено тупнув ногою.

— Ви нарешті розтлумачите, в чому я винен перед магістратом? — голос його чувся, либонь, аж надворі.

— У смерті цілого загону гайдуків, — спокійно промовив війт, — почнемо з цього…

Лібер жодним порухом не виказав свого хвилювання, тільки неквапно вмостився на стільці.

— Що ж, доведеться вислухати вас, — сказав він.

— Якщо на те ласка вашого преосвященства, — продовжив війт. — Почну з того ранку, коли наша хресна хода наштовхнулася в лісі на мертвих бідолах. Пригадується, ви ревно молилися за упокій… Вочевидь, трохи перестаралися, бо один з гайдуків вирішив повернутися з того світу. Так-так, отче, донька гробаря, хай благословить її Господь, виявилася ретельнішою за свого батечка, який ледве не поховав нашого безцінного свідка живцем. Кожному, кому не відтяли голову, дівиця підносила до вуст люстерко. І сталося диво: воно раптом запітніло.

Єпископ здригнувся.

— Звісно, жодних сподівань на його одужання я не мав, — продовжив війт, насолоджуючись такою реакцією, — але не звідані шляхи Господні, і позавчора сердега прийшов до тями. Він пригадав, ваше преосвященство, що, стікаючи кров’ю і конаючи, бачив єпископа Львівського, тобто вас… Як ви зрозуміли, про зникнення Домініка Гепнера мені також усе відомо. Знаєте, що його будинок міщани обходять десятою дорогою, хрестяться, а господаря звуть чаклуном? Що він втік, бо боявся розправи? Як на диво, в цьому питанні між православними і католиками панує цілковита одностайність. Що скажете, отче?

— Продовжуйте, мій друже, — єпископ несподівано глянув на співрозмовника, як на приреченого, — адже ви знаєте набагато більше…

— Атож, — погодився той, — що ж, ось продовження: на тій галявині я підібрав загублений вашими вбивцями шолом.

На перший погляд — звичайна амуніція, однак на ньому лишилась закривавлена шерсть. По дорозі додому мене тричі обступали пси і ладні були роздерти на шматки тільки через те, що я мав цю річ у руках. Дивина, та й годі!

— Не траскайте вар’ята, — сказав Лібер, викрививши посмішку, — хіба вам не лячно, що в якусь мить ви можете побачити такі шоломи перед собою?

— Лячно, — зізнався війт, — дуже лячно… Саме тому я наказав запалити в цій кімнаті стрітенські свічки замість звичайних.

— Все одно вам кінець! — прохрипів єпископ. — Ви всього лиш світський суддя!..

— Але ж і ви, Лібере, не слуга церкви, — відповів йому війт. — Бачите, папський легат в Кракові з подивом дізнався про такого «єпископа». Мовляв, після смерті попереднього в Римі досі не визначились із наступником. Отже, ви — звичайнісінький дурисвіт, хоч і з біса вправний.

Раптом Лібер скочив з місця і кинувся до дверей.

— Марно, — заспокоїв його війт, — невже ви гадаєте, що вони незамкнені? І під вікном також стоїть варта…

Самозванець слухняно повернувся на своє місце. Вигляд у нього був жалюгідний, наче в одну мить псевдоєпископ постарів років на двадцять. Очі оскляніли, як у мерця. Лібер мовчки дивився в темну порожнечу перед собою і навіть не помітив, як залишився один.

Того вечора мала відбутися ще одна подія, котра добряче зворохобила б місто. Омелько і пан Бень, що, як завжди, і пересиділи, і перепили, навіть гадки ні про що не мали, а проте їм судилося відіграти в ній чималу роль.

Поруч з ними несподівано вигулькнула п’янюща мармиза з підпухлими очима й носом. Мармиза несамовито реготала, виставляючи напоказ гнилого зуба-стирчака.

— Вар’яти! — долаючи регіт, кривлялась препаскудна мармиза, — ну й вар’яти! Навіть на чарку не дали! І не повірили! Вар’ятиська!

Омелько й Бень чекали, що мармиза пропаде, як і з’явилась, але даремно. Очевидно, вона саме їх уподобала чомусь.

— Бачили ви, панове, колись вар’ятів? — запитала пелька.

— Бачили, аякже, — сердито відповів писар, — і зараз перед собою бачу.

— Ет, про себе не кажу, що мудрий, — не образилась мармиза, — але вони — вар’яти.

— Хто? — буркнув Омелько.

— Вони! — повторив веселун, знову заходячись реготом.

Після цього він усівся поруч і несподівано заговорив пошепки:

— Бачилисьте, панове, що під Високий Замок прибула нині хоругва маршалкова на поміч нам?

Ті знизали плечима, виказавши цілковиту необізнаність в останніх подіях. Чоловіка це не засмутило, і він продовжив:

— І от вдалося мені дістатись до хорунжого, кланяюсь йому низенько та й кажу: «Був я, ваша милосте, на службі у Білоскорського конюхом, але через ту відьму він мене прогнав. То чом би я, ваша милосте, не підказав, як у замок проникнути, щоб жоднісінька душа не помітила?» А він спідлоба глипнув на мене і буркнув: «Кажи». То я, мої панове, тільки з виду простакуватий, але зметикував, що коли повім йому все щиро, як на сповіді, то дасть мені цей жовнір хіба копняків під дупу. «Е, ні, ваша милосте, — кажу, — спершу дайте бідному конюхові хоч якогось заробку, бо вже винен чимало грошей шинкарю П’явці, та й жінка скоро з дому вижене, мов собаку яку». Він тоді вусами тріпнув та й кинув мені три злотих. «О, ваша милосте, — кажу, — тепер пошліть зо мнов свого офіцера, нехай побачить отвір під замковою стіною». «Який ще отвір? — не второпав хорунжий». «Та той, ваша милосте, — повідаю, — через який з конюшні витікає гній. Я сам ним пробирався, коли не хотів потрапляти на очі тому дурнуватому стариганю Тадею. А що бувало це частенько, то дірка там стала вже добряча. Навіть кінь, якби захотів, міг би нею скористатися. Але я її ховаю: з одного боку дошками, а з іншого — гілляками. Знавись, ще всяке трапиться…» Зачув він теє, та як загорланить: «То ти, скурвій сину, хочеш, аби мої жовніри по гноївці рачкували? От я тобі зараз покажу!» Вхопив він, мої панове, нагайку, та як хлясне мене по спині, світ став немилий, аж злоті впали на землю! А тут пахолки вбігли та давай мене мотузити, кляті. Криком кричу: «Відпустіть, бузувіри! За що б’єте?!», а вони, знай, своє роблять. Аж потім відпустили та й кажуть: «Йди собі, куди очі світять, а в табір більше не потикайся». А що скажете, хіба не вар’яти? Тепер місяць будуть стояти під тими стінами, як не більше.