Людвисар. Ігри вельмож - Коломійчук Богдан (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗
— Нас тут двоє, ми в’язні, — сердито відповів незнайомець, — а що сидимо при самій землі, то чуємо, як бусурмани роблять підкоп. Коли не віриш, то ходи до нас і сам послухай.
«Добрий спосіб для втечі, — подумалось Христофу, — щойно вартовий спускається до них, як із ним розправляються, і шлях вільний».
— Заради Бога, — благав знизу невідомий, — не можна гаяти часу.
Кур’єр і сам це розумів. Якщо татари направду так близько, то слід діяти негайно. Втім, і обережності він вирішив не втрачати: розбудивши вартового, наказав йому відчиняти в’язницю, а сам наготував заряджений мушкет. Проте коли він зайшов досередини, невідомі навіть не поворухнулись. Тільки той самий голос сказав йому притулити вухо до стіни. Незнайомець не брехав: звідкілясь з-під низу долинали глухі удари в землю.
— Що, твоя милосте, переконався? — вдоволено сказав в'язень.
Кур’єр наказав жовніру піднести ближче вогонь, але перш ніж він розгледів їхні обличчя, його самого несподівано впізнали:
— Хай йому грець, Казимире, та це ж той самий Христоф з Лемберга!
— Не мели дурниць, Оресте, — озвався другий в’язень, — я сам бачив, як московити порубали його на кусні.
— Щоб я пропав! — і собі вигукнув Христоф. — Невже ці пройдисвіти ще живі?
— Живі-живісінькі, — сказав Казимир. — І якби не єго клята мосць, пан Сангушко, то мандрували б собі по світі, як і раніше.
— Атож, атож, — погодився Орест, — до дідька ж ти щасливий, Христофе, нам би хоч дещицю твого щастя. Сподіваюсь, випустиш нас?
— Е, ні, — відповів той, — звідки мені знати, що ви накоїли?
— Усе через цілковиту дурню й нісенітницю, — запевнив Казимир, — ми не винні ні в чому. Хочеш, я все розповім?
— Немає часу, — відмахнувся кур’єр, — але ще цієї ночі зайві руки будуть потрібні. Я згадаю про вас.
Христоф рушив до дверей.
— Стривай, — зупинив його Казимир, — найпевніше, слід копати назустріч. Я вже не раз таке робив. Ми з Орестом готові бути в першому ряду, тільки визволи нас.
— Добре, — кивнув кур’єр, — я спробую.
Старшина хутко зібралася на раду. Говорили недовго. Казимир мав рацію: найкраще буде зустріти татар під землею.
— Як ти дізнався про підкоп? — тихцем запитав його Карбовник.
— Під Полудньовою Вежею сидять двоє в’язнів. Вони й почули стукіт лопат, — відповів той.
— Он як? Хто такі?
— Найманці. Я познайомився з ними в Лівонії. Сміливці й дурні.
— Гадаю, після цього їх помилують, — промовив соцький.
— Ні, — заперечив Христоф, — уже завтра, коли все закінчиться, про них забудуть. Давай вчинимо з ними інакше.
— Кажи, — мовив козак.
— Постав їх попереду під час атаки. Нехай Бог розсудить, жити їм чи вмерти. Як виживуть, то нехай ідуть собі на всі чотири сторони, — запропонував кур’єр.
— Як скажеш, — знизав плечима соцький, — зрештою, кому потрібні двоє волоцюг.
Збудили міщан, наказавши їм копати. Ті спроквола взялися до діла, але працювали швидко. Одних змінювали інші, тих — ще якісь, робота не припинялася. За три години копачі вже опинилися поза містом. Карбовник наказав зупинитись. Татари були вже зовсім близько, очевидно, й гадки не маючи про контрнаступ. Міщани тишком-нишком вилізли назовні, поступившись місцем воякам з довгими списами.
— Хай благословить Господь Христофа, — прошепотів один, заливаючись потом від задухи, — немає гіршого, як скніти у норі, ще гірше, ніж у в’язниці.
— Атож, — коротко відповів другий, озираючись назад, де смолоскип нестерпно розпікав повітря.
— Якщо я здохну, а ти ні, Оресте, не смій привласнювати мої гроші й самоцвіти, — продовжив перший.
— Овва! Це ж чому? — обурився той.
— Бо ти їх протринькаєш на повій або проп’єш. Я тебе знаю, — пояснив найманець, — краще пожертвуй якій-небудь святій обителі. Нехай помоляться за мою душу.
— Стерво ти, Казимире.
— Тихо, ви, бовдури! — гаркнули ззаду. — Ось-ось почнеться…
І справді, за чверть години, коли ядуча сонливість розлилася, мов отрута по тілу, земля спереду обвалилася. Такі ж закіптюжені татари від подиву пороззявляли роти, але їх миттю поклали списами. Решта кинулась тікати, але їх не минула така ж доля.
Козаки і ополченці сипонули на татарський табір стрімко з-під землі, мов з того світу. Одночасно з міста вирвалася хвиля вершників і, накривши татарську сторожу, кинулась на підмогу.
Та хоч атака оборонців міста була раптовою і блискавичною, безстрашні сини палючого степу, що спали, не знімаючи бехтерця і бармиці та вкривалися калканом, миттю похапали зброю і скочили на нерозсідланих коней. Доки дрібнота гинула і розбігалася, цей кримський цвіт татарського війська узявся до захисту.
Бій зав’язався лютий і запеклий, спалахнувши вогнями і кров’ю. Сонце, мабуть, довго зважало, чи потрібен цим людям світанок, бо й так було ясно, як удень. Врешті, воно боязко визирнуло з-за обрію, розливши довкола червону барву, ніби також зранене.
З лісу надійшли озброєні сокирами і косами селяни. Досі вони ховалися з сім’ями і добром. Допомога виявилася хоч невелика, але вчасна. Степовики врешті здалися і потроху почали відступати. Все остаточно вирішилося в полудень коли оборонці міста кинулись наздоганяти нападників, що розпорошувались попереду, як грудки сухої землі. Так вони намагалися врятуватись, збиваючи з пантелику переслідувачів, аби десь далеко, в безпечному місці, знову з’єднатися і повернутися в орду.
Під вечір козаки, ополченці та стрільці Христофа завернули назад у місто. Тут уже засипали непотрібний підкоп, рахували вбитих та поранених. Тих і тих було чимало. В монастирі били дзвони, скликаючи на молебень. Живі йшли подякувати Богові і помолитись за душі померлих.
Кур’єр допитливо роззирався довкола, вишукуючи поглядом двох найманців, проте їх ніде не було видно. Як розпорядився Господь, невідомо.
Наступного дня, перепочивши, Христоф зібрав свою сотню і вирушив до Острога. Ось-ось туди мав прибути монарх, чиєї милості він сподівався.
Розділ IX
Увечері в шинку Стецька П’явки було людно та весело, як завжди. Музики, дещо зачухані, прокинувшись від сну заледве годину тому, бадьоро вишивали мазурку, потягуючи в перервах вишнівку, аби під ранок знову звалитися пляцком і проспати завтрашній день.
Поміж столами вже витанцьовували пузаті і костисті, дрібні й довготелесі ополченці з-під Високого Замку, котрі зовсім недавно були собі міщанами, а тепер мали зручну нагоду облишити дітей і хату на жінок.
На звичному своєму місці сиділи кумове Омелько та пан Бень, теревенячи без упину про нечисть, від чого та, мабуть, заходилася гикавкою, не відаючи, з якого дива.
Та був тут ще один відвідувач, немало дивуючи решту своєю присутністю, хоч і тримався подалі від усіх, в темному кутку. Єпископу Ліберу не пощастило проникнути в місто до того, як сторожа зачинила брами. Та найбільше дошкуляло те, що вперше на вартових не подіяли жодні погрози. Ніби їм було геть начхати на свою долю! Тепер, вигадуючи люту помсту, єпископ сердито цмулив з кухля вино і зиркав роздражненим котом на всіх, хто насмілювався підійти до нього ближче, ніж на два кроки.
Раптом троє чоловіків вдерлися в цей простір, а один з них навіть нахабно всівся навпроти його преосвященства. Це був начальник міської сторожі, достойник пан Єжи Даманський, котрий замість привітання тільки полегшено мовив:
— О, Єзус Марія, сів нарешті! Ніг не чую…О-о-ох!
Позбавлені такого права, двоє ціпаків мовчки стовбичили за його спиною.
Нарешті пан Єжи, здавалось, знайшов, кому вилити душу:
— П’яти вогнем печуть, ваше преосвященство, і коліна викручує. Може, на дощ? А може, застарий вже я, аби цілий день на своїх двох швендяти…
— То в чому ж річ? Їздіть верхи, — ядуче кинув єпископ непроханому співрозмовнику.
— Е-е-е, ваше преосвященство, — заперечив той, тицяючи наперед загрубілим пальцем, — де можна, там я справді в сідлі, а від вежі до вежі на коні не проїдеш. Галереї ці знаєте які вузькі? Отакісінькі…
