Царівна - Кобылянская Ольга Юлиановна (книги без регистрации TXT) 📗
— Але коли я хочу знати, як би ви опісля зажили? Чи вам тяжко дати відповідь на се? Скажіть, дорога дитино, чи ви вернули би знов до свояків?
Я закрила мимоволі лице руками.
— О боже милий! Я не знаю, я нічого, нічого не знаю! — сказала півголосом.
— А я рада би ваші думки знати! Чи вам тут справді мило і любо в мене?
— О дорога пані. — Більше не могла я сказати. Приневолена якимсь наглим жалем, ухопила я її схуділу руку і поцілувала її. Вона притиснула мене мовчки до себе, і я чула, що вона була так само розжалоблена, як я.
— Отже, вам любо і мило в мене, — говорила далі, вкладаючи насилу спокій у свій голос. — Се мене успокоює. Мені здавалося все, що ви вернули би прямісінько до свояків.
— Я старалась би всіма силами жити в такий самий спосіб, як тут. Чого би вертала назад туди? Для мене нема там вже більше місця!
— Спасибі тобі за це, дитино! Але знаєш. знаєш, що мені не раз здається?
— Що?
— Що ти покинеш все, всі твої вироблені засади, всю твою улюблену працю, і. і підеш якого-небудь гарного дня тією звичайною, широко утовченою дорогою буденщини.
Я дивилася на неї довгим, повним, ожидаючим поглядом.
— І що ж? — спитала я.
— І стратиш те, що я і інші полюбили в тебе і що мене поєднало знов в послідніх роках з людьми і життям.
— Що ж се таке у мене?
— Се те, чого буденні люди не мають. Чисте, невизичене, вроджене світло душевне, що позолочує все, на що лиш упаде.
— О дорога пані!
— Так, Наталонько! Мене переслідує думка, що коли останетеся самі-самісінькі в житті, то це життя, грубе, жорстоке, переробить вас; вплине на вас, може, так, що в вас прокинеться пригноблювана натура і ви заживете цілком іншим життям! Се не було би щось неприродне, Наталко; ні, ви молоді і гарні, ах, ви пишні, як екзотична квітка, і самотність не видасться вам завсігди такою, як тепер. Однак я вмерла би з жалю за вами удруге і на тамтім світі!
— Чому думаєте ви так про мене, пані Марко? — спитала я з щирим смутним докором. — Чи ви не пізналися на мені ще доволі?
— Знаю, знаю, — відповіла вона поспішно, — однак я спостерегла, що ви у своїх нестережених і найсамотніших хвилинах такі неспокійні, а властиво так якось настроєні, мовби були наскрізь незадоволені або чулися в мене нещасливі! Що з вами? Скажіть одверто!
Я усміхнулася сумно.
— У вас я нещаслива, дорога пані? Ні, у вас відчула я і побачила щастя. Це в мене щось інше. Я чуюся не раз такою самітною, опущеною!
— Ох, отже так воно й є, як я собі думала! — перебила вона мене майже болісно.
— Справді чуюся самітною, але не так, як ви, може, думаєте, лише цілком інакше. Послідніми часами загніздилася в моїй голові думка, що я справді не маю так званого «змислу для дійсності», як мене переконували раз в тім у житті ще давніше. Що стою зі всім тим, чим душа моя переповнена, сама! Бо чи ж се здорово заєдно думати, що не одно могло би інакше бути, краще і достойніше? Цього я не думаю про своє власне життя, лише про життя загалу. Думки других людей такі задоволені, кружать від якого-небудь часу вже завсігди лиш в однім означенім крузі, взявши собі за ціль життя виключно особисті інтереси; а мої летять дальше, бажають бог знає чого, ожидають чогось, передчувають щось, а опісля плачуть. Се те в мене, дорога пані, що я чуюся самотня. А щодо «щасливості», то будьте спокійні. В моїм житті так мало «подій», що. що я не можу чутися «нещасливою». — І при тих словах я розсміялася тихим сміхом.
Вона поглянула на мене, і я відчула, що мій сміх не вдоволяв її.
— Чи хочете тим сказати, що ви не заміжні? — спитала.
— Так; але чи лиш подружжя має ту силу ущасливляти чоловіка? Мені здається, що це залежить цілком від його успособлення, від його склонностей, від поглядів на життя.
— Чи ви говорили іронічно про події свого життя? — спитала знов.
— Так і ні. В моїм житті мало подій, а однакож скільки відчула я, скільки передумала! Але все те не має жодної вартості супроти того, що я невіддана!
— Тепер ви колючі, Наталко!
— Може, пані Марко. Моя історія — це не те, що я пережила, лише те, що я передумала головою і серцем. Але небавом вступлю у вік такий, у котрім дівчат називають уже «старими». Тоді стану зовсім неінтересна для нікого; тоді скінчиться моя історія.
— Ви уявляєте собі щось непотрібне і гризетеся опісля.
— Ні, я не гризуся, я навіть сміюся з того; але я пересвідчена, що й тут сміюся лиш я сама. Впрочім, я не можу собі уявити, як то можна бути старим. — Але по якійсь хвилині сказала: — Пані Марко, я ніколи не стану старою панною.
— Ви думаєте вийти заміж? — спитала мене майже з переляком.
— Чи думаю над тим? — повторила я згорда. — Ні, пані Марко, я не думаю цілком над тим! Я не знаю, але не раз мені так чудно-чудно, так мовби я справді родилася лиш на те, щоб терпіти або щоби пробувати до посліднього віддиху свою силу в боротьбі. — Опісля говорила я мимоволі понуро: — Я навчена з дитинства не ожидати щастя, хоч маю те переконання, що якраз я здібна відчути те, що називається щастям. Силуюся зрікатися краси життя, ясних барв, мов та черниця. Учуся привикати до того, що в моїм житті не засяє сонце цілим багатством свого світла. Від смерті бабуні була я полишена собі сама й остануся нею і дальше. Впрочім, се не болить мене; бо чи то соромно стояти на власних силах? А щодо слів, що не остануся «старою панною», то я хотіла ними те сказати, що хоч і остануся незаміжньою, не остануся, проте, смішною особою, т. є. не прилучуся до тих, що любуються в дивоглядних строях і котиках або псах.
— Але ж бо ви не можете знати, чи ви останетесь дійсно незаміжньою, Наталко, — закинула вона якось нетерпеливо.
— Цього я дійсно не можу певно знати і мені це навіть байдуже, пані Марко, — додала я з якоюсь наглою, майже палкою гордовитістю, — я дуже горда в тій справі. Я могла би вмерти з жалю, коли б мене той, котрого би я любила, покинув, але ніколи, ніколи в світі не здержувала би його при собі, коли б хотів мене покинути. Лучче вмирати, ніж коритися, ніж просити милостині!.
Ах, ті милостині! — Вона поглянула на мене з переляком, а я говорила з гарячими очима далі. — Так, ті ненависні милості. Вони затроїли мені душу, і я ненавиджу їх! Їх і все, що пригадує хоч здалека ту погань!
Вона всміхнулася, як мені виділося, з примусом і обізвалася лагідно:
— Я годжуся з вами, Наталочко; це дійсно погань. Але оскільки я вас знаю, то мені здається, що вам не грозить подібна небезпечність. Ви належите до тих, що їх не покидається. Я навіть переконана, що ви вийдете заміж і навіть так, як заслугуєте.
Я не відповіла нічого і лиш здвигнула плечима, а тим часом по моїх устах пролетів гіркий, ледве замітний усміх. Перед моєю душею промайнув Марко, а за ним — Орядин. Вже як і боліло мене поведення Марка, але все ж не так, як Орядина. Над ним думала, застановлялася я так часто послідніми часами (мабуть тому, що бачила його частіше), що Марко майже щезав з моєї пам'яті, а в сій хвилі прокинувся у мене супроти Орядина якийсь аж шалений жаль.
— Так, Наталко, так! — говорила мені стара дама. — Ви не потребуєте присягатися, що останетеся незаміжньою.
— Я не бажаю нічого так, як того, щоби могла працювати після своєї вподоби — ви ж знаєте, дорога пані, — щоб могла писати і щоб воно здалося на що. Тоді була би я також щасливою!
— А подружжя, моя дитино, чи воно у вас не має вартості? — спитала, мовби невдоволена моїми словами.
— Я не маю нічого проти подружжя, хоч воно не є в основі нічим гарним, ані величним, особливо тоді, коли люди своїм характером до його не спосібні. Але правда і те, — додала я мов по легкій задумі, — що воно й гарне, коли люди не споганюють його.
— Правда, правда, Наталко! — обізвалася стара дама живо. — Між ніким не можуть бути такі красні відносини, як між чоловіком і жінкою. Се вам кажу з досвіду, бо я пережила не одно. Дівчина любить матір і батька над усе; однак чому опускає їх радо, коли прийдеться іти хоч би й на кінець світу за товаришем, що його серце вибрало? Бо вона знає, що він заступить її родичів і все те, з чим зрослася душею. О Наталочко! — додала з сумною сердечністю. — Коли мається за мужа доброго і ніжного чоловіка, а чоловік той заразом товариш нашої душі, тоді не можна від долі жадати більшого скарбу. Ні, нехай говорять і філософують собі мужчини і женщини, як хочуть, але так як чоловікові не заступить ніщо любові жінки, так і жінці любові чоловіка, вірте мені! Була би велика шкода, коли б ви не могли віддатися або не хотіли!
