Царівна - Кобылянская Ольга Юлиановна (книги без регистрации TXT) 📗

XII

Оце, що я нині з кривавою розпукою пишу, правда. Недуга пані Марко змоглася так дуже, що передвиджую вже ясно її вбійчі наслідки. Для неї нема вже виходу. Ходжу мов отруєна, мов той туман, і дивлюся довгими-довгими хвилинами бездушно вперед себе. А вона бідна. ох, я не можу на неї дивитися! Бореться всіма силами, щоби перемогти свого ворога, остатися ще при житті; ще хоч так довго, щоб його побачити, бодай раз, поблагословити послідній раз! Він знає, що вона хора, і обіцяв, коли б се йому вдалося, прибути на кілька днів.

Вона від чотирьох неділь не покидає постелі цілком, а страви ледве дотикається.

Я не розбираю ясно, що зі мною, і не думаю над своєю будучністю. Знаю лише те одно, що трачу свою останню підпору, заступницю матері моєї і що піді мною провалюється грунт.

Мені судилося тинятися від стріхи до стріхи, переживати різні упокорення, ці гидкі чувства, не гідні чоловіка, котрі ненавиділа я з дитинства, поборювала всіма силами надармо.

Це немовби справджувався якийсь проклін, що всі, котрих я люблю, опускають мене.

Збудившися цієї ночі, кинулася я до її постелі, а вона виглядала так, як ті, що вибираються вже на тамтий світ. Лежала мов мертва, біла, ледве дихала. Мене пройняв холод, і я мимоволі подумала: «Тепер наступила ся хвилина». Опісля, схилившися над нею, доторкнулася я ніжно її чола. По недовгім часі створила вона очі і дивилася хвилину майже бездушно вперед себе.

— Ви спали, пані Марко? — питала я з уданим супокоєм, хоч серце стискалося в мені з несказанного жалю.

— Спала. Чому ти мене збудила?

— Хотіла подати лікарство.

— Я дуже ослабла, Наталко.

— Тепер стане вам легше; візьміть ще сих краплів, то не буду вас більше будити.

— Але чому я так дуже ослабла? — спитала і звернула на мене свої великі запавші очі.

— Недуга втомила вас, дорога пані, але вже завтра стане вам легше.

— Ой, легше! — прошептала ледве чутно; а опісля по малій хвилині взяла з трудом мою руку і притиснула її до уст. — Ти добра, — сказала і замовкла. Здавалося, що якесь зворушення душить її.

— І мені жаль, що ніхто не знає, що ти така. Ой сирото ти моя, сирото бідна!

Вона говорила з напругою, тихим голосом, а я плакала тихо, закусивши зуби.

— Світло єси ти, однак не фальшиве, визичене — ні, правдиве! Наталко, приклич мені завтра священика. я вірю в бога. Ти чуєш?

— Чую, дорога пані!

— Я вірю в бога.

По малій хвилині мовчання зітхнула тяжко і прошептала:

— А його нема; нема і нема. і вже його не побачу, Наталко?

— Чую, дорога пані.

— Він писав, що приїде?

— Писав; і він приїде! Може, завтра, може, позавтра. Вона зітхнула знов тяжко і, не випускаючи моєї руки зі своєї, здавалося, знов засипляла, однак не заснула. Говорила ще хвилинами. Я слухала, не перебиваючи її. Раз сказала цілком шепотом:

— Ти хотів, щоб я мовчала, і я мовчала. Вона нічого не знає.

Вона говорила, очевидно, до сина об якійсь тайні. Я відчула, що не повинна була слухати тих слів, бо хто ж то був та «вона»?

Однак вона не говорила більш. Раз немов прокинулася, сказала по-німецьки цитату зі святого письма, котру любила дуже: «Und darum wenn ich nicht allmachtig bin im Fleiche, allmachtig aber dem Geist nach, kann ich das Fleich uberwinden, und darum bin ich der Sohn Gottes nicht dem Fleisch, sondern dem Geiste nach» [113]. Опісля замовкла. Здавалося, говорила її механічно.

Я спитала цілком ніжно, чи в неї що не болить.

— «Gott ist keine Illusion!» [114], — відповіла мені на це і не говорила більше цієї ночі.

Я сиділа край постелі з заслоненим лицем у понурій задумі над хорою, над ним і над тим, що воно так склалося. Що він скаже? Се буде для нього страшний удар, він мав лиш її, думав вернутися з часом і жити з нею, а тим часом ледве рік минув, а вона відійде від нього назавсігди. Ох, коли б лиш чимскорше прибув, щоб застав її ще живу! Лікарі казали, що коли вода підійде до серця, вона вмре. Я писала йому, щоби приїздив якнайскорше (він приїхав на дуже короткий час до Полі), а він відповів телеграфічне, що прибуде. Вона жде — коби лише діждалася його.

Чому мусила умирати, чому якраз вона і ще так вчасно [115]! Чому мусила мене доля з нею злучити, щоб по недовгім часі розлучити так немилосердно, щоб я осталася знов сиротою? Що пічну я? Що? Що? — питалась я раз по раз себе і усміхалася майже в тій самій хвилині гірким усміхом у відповідь. Іти назад туди між тих, що годували мене ненавистю, чи шукати другої пані, що хліб давала би; запродати волю свою за кілька нужденних золотих, бо такої другої не найду більше! А де жити до часу нової служби, під якою стріхою, під чиєю опікою? А моя праця, мої цілі, мрії мої. що з ними? Я зітхнула важко, і перед моєю душею появилася бабуня.

«Бог тебе не опустить, він милосердний, добрий, а ти прецінь сирота!» — пригадалися мені її раз до мене висказані потішаючі слова. Справді я сирота, і тому. мені прийшла охота розсміятися шаленим сміхом, однак я перемогла себе і змовчала. Хора обернулася неспокійно на другу сторону і застогнала жалісно. Опісля заснула.

«Gott ist keine Illusion!» — казала вона, і на якій підставі? Але правда, в неї були свої думки, і вона вірила в бога, хоч не ходила ніколи до церкви. Від часу, як поховала свого мужа, перестала бувати в божих домах, але не говорила ніколи, чому.

«А коли б бог і був ілюзією, — плуталося мені щось довго в голові, — то вона єсть, як сказав раз один славний чутливий мужчина, «послідньою великою ілюзією людськості.»

Чи се не злочинство розбивати ту ілюзію? Чи людськість без цієї ілюзії буде ліпша?

Коли я в дві години пізніше заснула, приснився мені Христос.

Стояв одягнений в довгу тогу, руки зложив на грудях і ждав.

Велично, жарко сходило сонце і його проміння сипалося на його, мов плавне золото. Його лице, лагідно-смутне, було звернене на захід. Звідси долітав, немов від зближаючихся хвиль народу, різнородний гамір, зойки, сміх — переражаючий [116] сміх. Він немов знав, що оце все мусило наступити, бо не дивувався анітрохи, і по нім було видко терпеливість і готовість довго ждати.

Переходячи попри його, я склонилася.

— Чому кланяєшся мені? — спитав спокійно. — Чи не чуєш? Там на заході сміх. Сміються з вітця мого і з мене. Але вони мусять сміятися, бо настав час сміху і знесилля. Настав час, коли їх життя мучить і викликає безнадійність. Я вижидаю відзиву свіжої і чистої сили, а ти чого шукаєш?

Я хотіла щось відповісти, не знаю напевно що, але не могла найти відповідного слова, щоб виявити свою думку. Він немов відгадав ту думку, бо сказав:

— Справедливості? Любові? Пожди, нехай сміх сей утихне і сонце удруге зійде.

Померла.

Чотири дні пізніше і майже в тій самій порі, а в три години по тім прибув він. Слабий, з утоми ледве держався на ногах — їхав майже без перерви, щоб застати її при житті — і спізнився. Не знаю, чи описувати німу, але глибоко потрясаючу сцену, коли прибув і довідався, що її вже нема. На мої слова — він стрів мене першу в кімнаті — що її муки вже скінчилися, глянув на мене не своїми очима і поблід, як смерть. Опісля пішов до неї і просив не впускати до нього нікого, хотів з нею остатися сам, і остався аж до ясної днини, доки не прийшли прикликані жінки убирати і спорядити покійницю і не появилися знайомі та деякі далекі кревні, з котрими небіжка не жила. Тоді я увійшла до нього і застала його, як лежав коло мертвої з головою на її грудях і як — не міг плакати. Кажуть, що це смішне, коли мужчина піддається розпуці, і що сльози до лиця лише женщині. Може, і смішно воно в тих, у кого сльози без жалю в очах. Але коли у мужчини жаль справдішній і глибокий, тоді плач його, хоч би без сліз і не чутний, — страшний.