Царівна - Кобылянская Ольга Юлиановна (книги без регистрации TXT) 📗

— Відчит пана Орядина заносив надто консерватизмом. Чи ви його не замітили?

Справді так.

— Чому ж то так? Він має бути дуже талановитий і освічений, а я не можу такі прикмети споїти з поняттями консерватизму. Невже ж він про свою кар'єру тривожиться?

— Такий він не є, Оксано.

— Так? Чи ви того певні?

— Цілком певна.

— А я ні! Я пережила не одно диво.

— Мені здається, що саме задля свого таланту не має причини тривожитися про кар'єру.

— Ет! Ви берете річ з цілком іншого боку. Я так не думала. Він працює в адвоката Міллера, а той, мабуть знаєте, перший адвокат тут і чоловік з великим маєтком і впливом. Орядин — як я чула — один з його наулюбленіших конципієнтів [102] і тішиться у свого принципала, хоч він українець, а той поляк, великим довір'ям. Це все було би гарно, однак Міллер, як всі то аж надто добре знають, консерватист на цілу губу і приневолює своїх молодих помічників вирікатися, або щонайменше мовчати, про свої переконання і протегує (його протекція сильна!) лиш тих, що держаться старого закону у всім. Це у його політика, він хоче дістатися за всяку ціну до ради державної — і йому треба «доброї слави», щоби правительство його підпирало. Я не хочу сказати, що пан Орядин належить також до категорії тих, що добрий гріш ставлять вище своїх пересвідчень, — він видається мені заінтелігентним, захарактерним до того, — однак на його відчиті була жінка його принципала з дочкою, і я, знаючи дивацтво старого Міллера, майже переконана, що Орядин — писав свій відчит з увагою і на родину свого принципала.

— Я повторюю вам ще раз, Оксано, що він такий не є! — закинула.

— А я кажу вам ще раз, що я пережила не одно диво. Боротьба за існування впливає деморалізуюче. Впрочім, маємо стільки доказів сили впливу обставин і на найздібніших, найзавзятіших мужів, що я вже тепер в ніщо не вірю! Впрочім, скажіть, душенько, чому говорив, зійшовши на розвій соціалізму, майже з іронією? Ні, на мою думку, був цей відчит alles Lebens und aller Warme bar [103]!

— Ну, він, може, й не вірить в те, що читав, т. є. не вірить в соціалізм, або, може, не вірив, що його праця справді зацікавила нагромаджених слухачок. Подеколи — він химерний.

— Ет! Що химерний! Скажіть лучче: нудний. Ах, Наталко, коли б ви знали, як обридли такі люди, котрі в ніщо не вірять, все знають, все за собою мають, котрі в одній хвилі зо всім готові! Вони видаються мені мов та вода, що з самого стояння перемінюється остаточно в багно і тратить свій характер. Такі люди не є найсильніші як індивідуальності, Наталко.

— Перед трьома роками, — обізвалась, — казав мені: «Моє полуднє тепер».

— Що ж він хотів сказати цими загадочними словами? — спитала вона глумливо.

— Це, Оксано, що діпняв всього!

— В ділах? В інтелігенції? В змаганні до висоти?

— Може, і в тім; я не знаю, а може — в чувстві і думці.

— А тепер хоче, як та стояча вода, перемінитися в багно?

— Оксано, не говоріть так про його!

Вона розсміялася і кликнула:

— Ух, яка ж лінь, правдива українська!

— Ви не знаєте, — обізвалась я в його обороні, — який він життям утомлений!

— То нехай умирає! Чи чується гідним знищення?

— Може, він лиш став такий отяжілий, — відповіла я напівіронічно, напівзадумливо.

— Ах ви! У вас є завсігди щось ідеалізуюче на устах, однак я думаю щось інше. Він вступає в той вік, у котрім і ум любить супокій. В тім віку попускається трохи в одушевленні для інтересів загальних, а замість них кладеться більше ваги на інтереси особисті.

— Він не з тих, Оксано!

— Ви чудні, Наталко, впрочім, чи він має щось таке за собою, що було би запорукою і за його характер?

— Він сам є мені запорукою. Горе нашого народу йому не байдуже. То багата натура, котра вірить в інші вимоги життя, як.

— В ідеальні? — докінчила молода жінка саркастично.

— Ви глумитесь! — відповіла я дразливо (я хотіла, помимо своїх особистих почувань до його, бути в осуді його характеру і здібностей цілком об'єктивною). — Але він чоловік такий, що округ його можуть і душі других кристалізуватися!

Вона звернула свої великі темні очі допитливо на мене.

— Ви говорите цілком так, Наталко, якби ваша душа «кристалізувалася» також округ його. Прошу вас. чи він ваш «бог»?

Я спаленіла сильно, і мої уста здригнулися гордо.

— Оксано!

Вона подала мені руку.

— Nichts fur ungut [104]! — сказала, приязно усміхаючись. — Я забула, що вашим «богом» то література!

— Справді так!

— Це мертвий бог! Але прошу вас, коли будете писати вашу повість, то опишіть там мужчин з тими прикметами, які тепер у них перемагають. Це було би дуже інтересно довідатися, як душі деяких других істот, котрі, напр., мріють про «вищого чоловіка», є непорочні, мов голуби, є переповнені «незаспокоєною жадобою за чистотою», одним словом, є ніжні, ідеальні створіння, — отже, в який спосіб душі таких других істот кристалізуються округ мужчин з прикметами, які нині у них перемагають!

Я сміялася:

— Я це напишу, Оксано, напишу.

— Коли не помиляюся, то ви хочете писати з нашої верстви.

— Так.

— Тим ліпше. Тут знаходяться знамениті екземпляри!

— Може.

— Чому «може»? Пригадайте собі з ласки своєї вечірок професорів у панства С. і не забудьте характеристичних прикмет його, як: множество пляшок пива, багато їди, багато сигарового диму, груба ненависть до всього, що «не своє», і політика. Проміж те зігріті сонливі лиця жінок і так звана німецька «Gemutlichkeitї» [105].

Я мовчала.

— Окрім того, не забувайте і своїх тодішніх приватних чувств, про котрі говорили ви мені самі по тім вечірку! А тепер, добраніч вам, Наталко! Завтра відвідаю Маdame Stael [106] (так звала вона деколи паню Марко).

«Чи вона не противорічить собі? — думала я. — Раз каже, що лише той має вартість, що сконсумував [107] таку і таку силу книжок, а другий раз у неї лише етичний елемент є такий, що робить з чоловіка «вищого чоловіка». Коли чоловік є лиш «рівний, як лінія», «простокутний», тоді подобає якраз на сонячний промінь, котрий озолочує все, на що лиш упаде.

Марко її ідеал. Марко безблудний, характерний, всюди й у всім «Марко»! Ні, це чисте диво, що вона не згадувала мені нині знов про його! Вона завзялася на мене пригадувати мені його раз по раз, а тим часом я тону у всякій праці, щоб про нікого не думати, не піддаватися жодному впливові і бути духом свобідною, мов орел під ясним небом.

Чому сумнівається в щирості Орядина, знаючи його лиш з виду? Я майже погорджую ним, бо зобидив мою гордість, однак вірю про те все в щирість його патріотичних чувств, у його співчуття для людського терпіння, в його пишні здібності, в якусь вроджену інтелігенцію в його і в те, що він вийде на славу своєму народові. Ах, він гордий, і та гордість не допустить його ніколи до якого-небудь упадку. Вона песимістка, нудить світом і мірить все мірилом суб'єктивізму.

Вернувши додому, застала я на своїм столі лист. Це були освідчини о мою руку і походили від одного вдівця, що бачив мене в житті разів два і не говорив зі мною більше, як десять слів. Він був батьком п'ятьох дітей, посідав «дім» і був «цісарсько-королівським урядником».

Лист дрижав у моїй руці під час читання. Опісля зім'яла я його в пилку [108] і шпурнула далеко від себе, при чім лихий усміх заграв на моїх устах.

Ніколи не був би женився вдруге, якби не був побачив мене!

О, яка ж іронія долі!

Якесь чувство ненависті і обриди обгорнуло мене нараз супроти всіх мужчин, і ніколи не відчувала я так виразно, як в цій хвилі, які байдужі мені всі мужчини. Всі! Це слово говорила я собі майже з поспіхом, щоби в те почуття не вмішалося якесь інше поняття. Коли б вони знали, оскільки займається ними жінка, що пізнала раз високі ідеї і полюбила їх, соромились би своєї зарозумілості.