Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон (читаем книги бесплатно TXT) 📗
Вампір став хмарою пилу, що почав повільно осідати на землю. Якусь мить серед пилу висіло в повітрі щось схоже на маленьку банку, до якої було причеплено поворозку у вигляді великої петлі.
Потім вона впала і розбилася об бруківку.
Пил зібрався у велику грибоподібну хмару, набрав форми… і ось на бруківці постав Отто, кліпаючи очима й обмацуючи себе, аби пересвідчитись у повному самовідновленні. Впіймавши погляд Вільяма, він обдарував його такою широкою посмішкою, якою може обдарувати лише вампір.
— Пане Вільяме! Ваша ідея працює!
— Гм… Яка саме? — спитав Вільям.
З-під кришки великого іконографа вибивався тоненький струмінь жовтого диму.
— Ви порадили носити з собою аварійний запас рідини на букфу «ка», — сказав Отто. — І я подумав: якшчо рідина буде ф пляшечка на шиї, то коли я розсипайт на порох — опля! Пляшечка упав-розбифся, унд я повстав-ожив!
Він підняв кришку іконографа і розігнав дим. Зсередини почувся тоненький кашель.
— І якшчо я не помиляйт, ми маємо успішно відгравіруваний знімок! Ось чого ми можемо досягти, коли наш мозок не туманить думка про відчинене вікно і голу шию, шчо не цікавить мене усі ці дні, бо я зофсім зав’язайт!
Отто змінив і стиль одягу. Традиційний для його співплемінників чорний вечірній костюм поступився жилетці з такою кількістю кишень, якої Вільям в житті не бачив на одному предметі одягу. Більшість із них були заповнені пакуночками з харчем для бісиків, тюбиками фарби, якимись загадковими інструментами та іншим приладдям, необхідним у непростому ремеслі іконографіста.
Втім, з поваги до традицій Отто пофарбував жилетку в чорний колір, оздобив її підкладкою червоного шовку й додав фалди.
Акуратно розпитавши родину погорільців, що приречено споглядали, як дим пожежі перетворюється на пару, Вільям встановив, що причиною містичної пожежі стало містичне загоряння жиру, котрий вилився на містичну плиту, коли на ній перекинули містичну пательню для смаження містичної картоплі.
Вільям полишив їх копирсатися в почорнілих рештках будинку.
— Звичайна трагедія, — сказав він, ховаючи записника. — Прокляття, часом я в таких ситуаціях почуваюсь якимось вампіром… Ох, вибач.
— Нічого, — сказав Отто. — Я розумію. І я хотіф би подякувайт вам за цю роботу. Вона багато для мене значить, особливо тепер, коли я побачиф, який ви нервовий. Що, звісно, мошна зрозумійт.
— Я не нервовий! Мені цілком комфортно спілкуватися з іншими расами! — гаряче заперечив Вільям.
Вираз обличчя Отто був люб’язний, та водночас — настільки ж критичний, наскільки це притаманно вампірам.
— Так, я бачу, як ви стараєтесь бути друшелюбним до гномів, і до мене ви теш добрий. Це непроста справа і викликає велику повагу…
Вільям відкрив був рота, щоб заперечити, але здався.
— Послухай, я просто таким виріс. Мій батько занадто цінував… ну, людське начало, але, гм, не в сенсі гуманності, а в сенсі… ну, для нього це означало, що інші раси…
— Так, так, я розумійт.
— Словом, проїдьмо цю тему, гаразд? Кожен може сам вирішити, ким йому бути!
— Так, так, звичайно. І якщо вам треба якийсь порада на рахунок діфчат — тільки спитайте.
— Чого це мені може знадобитись порада про діфчат… Тобто про дівчат?
— О, нічого. Зофсім нічого, — безневинно сказав Отто.
— Слухай, але ти ж — вампір. Яку таку пораду на рахунок дівчат може дати вампір?
— О-о-о… Тільки уявіть — ти прокидаєшся і відчуваєш запах часник! — Отто зробив паузу. — Повірте, я міг би багато що вам розказайт. Але не буду, бо я цього більше не робити, відтоді, як побачиф сфітло дня. — Він штовхнув ліктем Вільяма, що вже був увесь червоний з ніяковості. — Скажу тільки, що кричать вони далеко не зафшди.
— І весь смак пропадає, еге ж?
— Це було дафно, — швидко сказав Отто. — Тепер для мене нема нічого крашчого за чашку какао і гарні піснеспіви, слово честі. Так-так, слово честі.
Повернутись до редакції, щоб написати статтю, виявилось непросто. Власне, непросто виявилось навіть зайти на Осяйну.
Отто наздогнав Вільяма, що закляк на місці.
— Що ж, очевидно, ми самі напросилися! — гукнув він. — Двадцять п’ять толаріф — це чималий гроші!
— Що? — гукнув Вільям.
— Я КАЖУ, ЩО ДВАДЦЯТЬ П’ЯТЬ ТОЛАРІФ — ЦЕ ВЕЛИКИЙ ГРОШІ!
— ЩО?
Повз них проштовхалися кілька людей. Кожен із них ніс по собаці. І кожен на Осяйній вулиці теж ніс собаку, або вів собаку, або волочився на повідку слідом за собакою, або ж із останніх сил відбивався від чужого собаки, якого безуспішно намагався стримати власник. Гавкіт уже давно вийшов за межі звуку як такого і перетворився на стихію, вражаючи барабанні перетинки з силою тайфуну, що підняв у повітря склад арматури.
Вільям потягнув вампіра до арки, де ґвалт був усього лише нестерпним.
— Ти можеш що-небудь зробити? — прокричав він. — Інакше нам не пробитися!
— Наприклад, що?
— Ну… Щось із арсеналу «дітей ночі»?
— А, це, — сказав Отто. Він спохмурнів. — Знаєте, це фше спрафді стереотипний підхід. Чому ви одразу не просите мене перетворювайт на кажан? Я ш казав, я більше усім цим не займатись!
— Є кращі ідеї?
За кілька футів від них ротвейлер щосили намагався закусити спаніелем.
— Ох, ну, гут, — Отто зробив невловимого жеста.
Гавкіт негайно стих. А ще за мить усі пси, як один, всілися на дорогу і завили.
— Не набагато краще, але зараз вони хоча б не гризуться, — сказав Вільям, поспішаючи вперед.
— Ну, звиняйте. Пробийте мене осиковим кілком, — сказав Отто. — Я ще матиму кілька неприємних хвилин, коли буду пояснювайт усе це на наступному засіданні, ви розумійт? Звісно, це не… пиття, але як це виглядайт…
Вони перебралися через напівзогнилий паркан і зайшли до повітки через чорний хід.
Люди й собаки юрмилися біля інших дверей. Їхній тиск стримувала лише барикада зі столів та ще Сахариса, неабияк стурбована морем облич і писків перед собою. Вільям ледь розбирав її голос за загальним гамором.
— …ні, це пудель. Анітрохи не схожий на собаку, якого ми…
— …ні, це не той. Звідки я знаю? Бо це кіт. Гаразд, а чому він тоді вмивається язиком? Ні, вибачте, собаки так не роб…
— …ні, мадам, це бульдог…
— …ні, це не те. Ні, шановний, я впевнена. Бо це папуга, ось чому. Ви навчили його гавкати й написали йому на боці «ПеС», але…
Сахариса відкинула з очей пасмо волосся і зауважила Вільяма.
— Ну і хто тут тепер найрозумніший? — спитала вона.
— Тепер-р-р р-р-розумніший! — крикнув «ПеС».
— Скільки їх ще на вулиці?
— Боюся, сотні, — сказав Вільям.
— Останні півгодини були найнеприємнішими в моєму жит… Це курка! Це курка, дурепо, вона щойно знесла яйце! …в моєму житті, і я дуже тобі вдячна. Ні, це шнауцер! Ти можеш собі уявити, Вільяме?
— Що? — спитав Вільям.
— Якийсь бевзь пообіцяв за пса винагороду! В Анк-Морпорку! І ми це надрукували! Коли я прийшла, черга вже стояла по троє в ряд! Тобто — що за ідіот додумався до такого? Один тут привів корову! Корову! І я мусила вести з ним дебати про фізіологію ссавців, доки Скель не стукнув його по тімені! А тепер бідний троль намагається навести лад на вулиці… Там поприносили навіть тхорів!
— Слухай, мені шкода…
— Вибачте, чи не могли б ми допомогти?
Вони обернулися.
До них звертався жрець, одягнений в просту, за традицією омнійців, чорну рясу. На голові він мав плаского крислатого капелюха, на шиї — ланцюжка з кулоном-черепахою, символом Ома, а на обличчі — вираз майже безмежної приязні.
— Я, е-е-е, брат Шпилько, — сказав жрець, відступаючи вбік. За його спиною виявилась ціла гора в чорному. — А це — сестра Дженніфер, що прийняла обітницю мовчання.
Вони втупились у раптово виниклу сестру Дженніфер, а брат Шпилько тим часом продовжував:
— Це означає, що вона, м-м-м, не розмовляє. Взагалі. Ні за яких обставин.
— Ох, — слабко вимовила Сахариса. На обличчі сестри Дженніфер, подібному до цегляної стіни, оберталось одне око.
