Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон (читаем книги бесплатно TXT) 📗
— Ми, м-м-м, опинилися в Анк-Морпорку у складі місії єпископа Рожка з порятунку тварин земних. І почули, що ви шукаєте маленького песика, який потрапив у халепу, — сказав брат Шпилько. — Я бачу, що ви, м-м-м, трохи завантажені, то, може, ми вам допомогли б? Це наш обов’язок.
— Ми шукаємо невеличкого тер’єра, — сказала Сахариса. — Але ви не повірите, що нам при…
— Люба моя, — сказав брат Шпилько. — Сестра Дженніфер дуже вправна в таких речах…
Сестра Дженніфер підійшла до столу перед дверима. Один з відвідувачів з надією підняв щось, що не могло бути нічим іншим, як бобром.
— Він просто прихворів…
Кулак сестри Дженніфер опустився на голову чоловіка.
Вільяма пересмикнуло.
— Орден сестри Дженніфер вірить в жорстоку любов, — сказав брат Шпилько. — Невеличка корекція, якщо її зробити вчасно, може запобігти відпадінню душі від шляху істини.
— А до який орден вона належати, якшчо не секрет? — спитався Отто, тим часом як душа з бобром під пахвою намагалася надибати вихідні двері, відхиляючись від шляху істини на кожному кроці.
Брат Шпилько обдарував його вимученою посмішкою.
— Квітів Перпетуального Ґарунку, — сказав він.
— Он як? Ніколи про такий не чув. Дуже… концептуально. Що ж — мені час піти подивитись, чи бісики робити фсе як слід.
При появі сестри Дженніфер на вулиці деякі люди почали швидко вибиратися з натовпу — особливо ті, чиї собаки муркотіли чи лускали соняшникове насіння. Втім, занервували й багато з тих, хто приніс справжніх собак.
У Вільямові наростало недобре відчуття. Хоча він знав, що в деяких сектах омнійської церкви пекельні тортури тіла і досі вважалися найпевнішим шляхом душі до раю. І навряд чи сестра Дженніфер була винна у рисах свого обличчя чи розмірі своїх рук — навіть якщо згадані руки були волохаті. В сільській місцевості це було не такою вже й дивовижею.
— Що вона, власне, робить? — спитав він.
Із черги лунали крики, а волохаті руки вихоплювали собаку за собакою, й по хвилі майже без зусиль жбурили їх далеко вбік.
— Як я сказав, ми намагаємося знайти маленького песика, — пояснив брат Шпилько. — Йому може бути потрібна проповідь.
— Але… Але он той жорсткошерстний тер’єр дуже схожий на малюнок в газеті, — сказала Сахариса. — А вона не звернула на нього жодної уваги.
— Сестра Дженніфер має дуже гостре чуття на такі речі, — сказав брат Шпилько.
— Що ж, усе це не допоможе нам випустити наступний номер, — підсумувала Сахариса, повертаючись до свого столу.
— Напевне, легше було б, якби в газеті собака був зображений у кольорі, — сказав Вільям, лишившись наодинці з братом Шпильком.
— Напевне, — відказав преподобний. — Він був такий, типу, сіро-коричневий.
Вільям зрозумів, що він небіжчик. Це було лише питання часу.
— То ви знаєте, який саме собака вам потрібен, — спокійно сказав він.
— Фільтруй базар, писарчук, — тихо сказав пан Шпилька. Він відтягнув розріз ряси саме настільки, щоб Вільям міг роздивитись клинки, підвішені під нею на ремінцях, і запахнувся знову. — Тебе це все не стосується, ясно? Закричиш — і дехто загине. Спробуєш пограти в героя — і дехто загине. Зробиш будь-який різкий рух — і дехто загине. Хоча взагалі-то дехто міг би загинути просто зараз, і це зекономило б мені час… Ти чув ці дурниці, що перо сильніше за меч?
— Так, — прохрипів Вільям.
— Хочеш перевірити?
— Ні.
Вільям раптом перехопив погляд Вернигори, що дивився просто на нього.
— Що там робить цей гном? — спитав пан Шпилька.
— Набирає шрифт, добродію, — сказав Вільям. Ніколи не зайве виявити повагу до націленої на вас зброї.
— Скажи, хай продовжує, — сказав Шпилька.
— Е-е-е… Будь ласка, продовжуйте, пане Вернигоро, — гукнув Вільям, перекрикуючи гавкіт і лайку. — Все гаразд.
Вернигора кивнув і повернувся спиною. Він театрально підняв одну руку, після чого взявся набирати шрифт.
Вільям дививися. Рука, що пірнала зі скриньки до скриньки, сигналізувала краще за семафор.
«Це(пробіл)бандик?»
«К» лежали в пеналі поруч із «т»…
— Абсолютно, — сказав Вільям.
Шпилька глипнув на нього.
— Абсолютно що?
— Це, е-е-е, нерви, — сказав Вільям. — Завжди нервуюся, коли мене обіцяють зарізати.
Шпилька глипнув на гномів. Усі вони стояли до них спинами.
Руки Вернигори знову зарухались, вихоплюючи з гнізд літеру за літерою.
«Зброя?(пробіл)Якщо(пробіл)так(пробіл)кашляй(пробіл)4».
— Проблеми з горлом? — спитав Шпилька, коли Вільям закашлявся.
— Знову нерви… добродію.
«Добре(пробіл)покличу(пробіл)Отто».
— О, ні, — пробурмотів Вільям.
— Куди це той гном? — спитав Шпилька, сягаючи рукою під рясу.
— До льоха, добродію. Щоб… принести ще типографської фарби.
— Нащо? По-моєму, у вас тут уже достатньо фарби.
— Е-е-е, білої фарби, добродію. Для пробілів. І для серединок в літерах «о», — Вільям нахилився до пана Шпильки й здригнувся, коли рука того знову сягнула під рясу. — Послухайте, гноми ж теж озброєні. У них сокири. І вони дуже запальні. Я тут — єдиний, хто не має зброї. І я ще не готовий померти. Будь ласка, зробіть, що збирались, і йдіть.
Я чудово зіграв нікчемного боягуза, подумав він. Бо грати майже не довелося.
Шпилька кинув погляд убік.
— Як справи, сестро Дженніфер? — спитав він.
Сестра Дженніфер тримала мішка, у якому хтось борсався.
— Тут всі, мля, тер’єри, — сказала вона.
Брат Шпилька різко струсонув головою.
— Тут всі, мля, тер’єри! — пропищала сестра Дженніфер значно вищим голосом. — А в кінці вулиці стоїть, мля, Вартовий!
Краєм ока Вільям помітив, як Сахариса випрямилась на своєму стільці. Тепер уже смерть точно була десь неподалік.
Отто з байдужим виглядом видряпався сходами з льоху. На його плечі висів один з іконографів.
Він кивнув Вільямові. За його спиною Сахариса почала відсувати своє крісло.
Перед своєю тацею зі шрифтами Вернигора лихоманково набирав:
«Закрий(пробіл)очі».
Пан Шпилька обернувся до Вільяма.
— Яка ще біла фарба для пробілів?
Сахариса дивилась на них сердито й рішуче, як пані Секретова після непроханого зауваження.
Вампір підняв свій апарат.
Вільям побачив на ньому лоток з убервальдськими земляними вуграми.
Пан Шпилька зірвав свою рясу.
Вільям стрибнув на дівчину, рухаючись у повітрі, як йому здавалось, не швидше за жабу в сметані.
Гноми з сокирами в руках почали перестрибувати через низеньку огороджу до кімнати. І…
— Бу, — сказав Отто.
Час зупинився. Вільям відчув, що всесвіт розпався, стіни та стелі злетіли з маленької кулі, як зрізана з апельсина шкірка, лишивши холодну, пронизливу темряву, сповнену голок із криги. Уривками чулись голоси — хаотичні спалахи звуків — і він знову відчув те, що вже колись відчував: що його тіло стало тонким і нематеріальним, мов тінь.
Він збив з ніг Сахарису, обхопив її руками, і їх гостинно прийняла в свої обійми барикада зі столів.
Собаки гарчали. Люди лаялись. Гноми кричали. Меблі тріщали. Вільям лежав непорушно, доки все це не вщухло.
Натомість почулися стогони й прокльони.
Прокльони були добрим знаком. Вони лунали гномською, і свідчили, що ті, хто їх виголошував, були не тільки живі, але й розлючені.
Вільям обережно підняв голову.
Двері в дальньому кінці повітки були відчинені. Ні черги, ні собак не було. Натомість на всю вулицю чулися тупотіння ніг і гавкіт.
Двері чорного ходу розгойдувалися в петлях.
Вільям раптом зауважив, що в його обіймах схвильовано дихає тепле тіло Сахариси. Він, хто присвятив своє життя впорядкуванню слів, і не мріяв відчути подібне саме в такій ситуації… Тобто, ясна річ, мріяв (виправив його внутрішній редактор), але, принаймні, не очікував.
— Вибач… мені так незручно… — промимрив він.
Технічно, вказав внутрішній редактор, це була брехня — але брехня во благо. Все одно що подякувати власній тітоньці за чудові носовички. Все гаразд. Все гаразд.
