Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон (читаем книги бесплатно TXT) 📗

— В такому разі, Вартові мусять щось із ним зробити, — сказала пані Секретова.

— Наскільки мені відомо, зазвичай вони дають йому чашку чаю, — сказав Вільям. Він помовчав і ризикнув: — А в іншій газеті було щось цікаве?

— О, вони все намагаються довести, що Ветерані ні в чому не винен, — сказав пан Борошнюк. — А король Ланкру стверджує, що жінки в його країні не народжують змій.

— А що ж йому ще робити, авжеж? — вставила пані Секретова.

— Ветерані точно щось накоїв, — сказав пан Вітренко. — Інакше з якого б дива він завжди допомагав цим нишпоркам із Варти? Ні в чому не винні люди так не чинять, на мою скромну думку [*].

— Мені здається, існує достатньо підстав сумніватися в його провині, — сказав Вільям.

— Та що ви, — сказав пан Вітренко таким тоном, що стало зрозуміло: Вільямову думку він вважає відчутно скромнішою за свою. — В будь-якому разі, наскільки я розумію, сьогодні відбудуться збори Гільдій, — він зневажливо форкнув. — Настав час змін. По щирості, нам не завадив би лідер, котрий трохи більше дослухається до думки пересічних громадян.

Вільям зиркнув на пана Довгошахта, гнома, що мирно нарізав грінку на дрібні брусочки. Можливо, той нічого не помітив. Можливо, тут і нічого було помічати, а Вільям просто став надто чутливим. Але роки спілкування з вельможним де Вордом таки розвинули в ньому слух на деякі речі. Досвід підказував, що фрази на кшталт «думка пересічних громадян», самі по собі безневинні й достойні, іноді використовуються для наказу дати комусь батогів.

— Що ви маєте на увазі? — спитав Вільям.

— Місто стало… завеликим, — сказав пан Вітренко. — За старих часів браму тримали на замку, а не відчиняли всім і кожному, і громадяни могли не замикати свої домівки.

— Та й нічого було у нас красти, — сказав пан Стельмах.

— Це правда. Зараз грошей у місті значно більше, — підтвердив пан Хилько.

— Але не всі вони тут лишаються, — сказав пан Вітренко.

Це теж було правдою. Грошові перекази заробітчан були головною експортною статтею міста, а головними заробітчанами завжди були саме гноми. Вільям, щоправда, знав, що більша частина цих грошей знову поверталася до міста, тому що гноми воліли отоварюватись у найкращих гномських ремісників, а найкращі гномські ремісники в ці дні здебільшого працювали саме в Анк-Морпорку. І вони теж надсилали гроші додому. Хвиля золотих монет перекочувалася до міста й від нього, завмираючи вкрай рідко, проте це турбувало всіх міських Вітренків.

Пан Довгошахт узяв варене яйце і спокійно вставив його в спеціальну склянку.

— В місті забагато народу, — повторив пан Вітренко. — Я нічого не маю проти… чужинців, боги свідки, але Ветерані дозволив цьому зайти надто далеко. Всім ясно, що нам потрібен хтось, готовий повестися трохи жорсткіше.

Пролунав металевий звук. Пан Довгошахт, продовжуючи уважно споглядати яйце, нахилився і витяг зі своєї торби невеличку, але дуже сокиристу з вигляду сокирку. Все ще дивлячись на яйце так, ніби воно мало ось-ось кинутись навтьоки, він повільно відхилився назад, на мить завмер — і раптом лезо його сокири розмазалось у повітрі срібною дугою.

Верхівка яйця безгучно злетіла в повітря, крутнулася на висоті кількох футів і впала поруч зі склянкою.

Пан Довгошахт кивнув сам до себе, а тоді подивився на зблідлі обличчя оточуючих.

— Даруйте, — сказав він. — Я щось пропустив?

Після цього, як висловилась би Сахариса, загальна розмова зім’ялася.

Вільям придбав собі випуск «Сенсацій» дорогою на Осяйну і, вже не вперше, замислився, хто ж туди пише. Він би так не зумів, це однозначно. Якось, коли в місті не відбувалось нічого цікавого, він спробував заради експерименту вигадати кілька безневинних абзаців, але з’ясував, що це значно важче, ніж здається. Як він не намагався, йому так і не вдалося перемогти власні здоровий глузд та інтелект. До того ж, брехати було Неправильно.

Він із сумом зауважив, що в «Сенсаціях» використали й історію про собаку, котрий вміє розмовляти. О, і ще одну, якої він раніше не чув: ночами довкола шпилів Невидної Академії ширяє дивна істота. «ЛЮДИНА-МЕТЕЛИК?» — кричав заголовок. Дурниця-брехенька, подумав Вільям.

Що його найбільше вражало у великому журі з «Апартаментів» пані Секретової — якщо про їхню специфіку взагалі варто було розмірковувати — так це те, що заперечення подібних дурниць для них слугувало б лише доказом правдивості. Адже хіба хтось став би заперечувати те, чого й так не існує?

Вільям зрізав шлях через стайні на Ручайному провулку. Як і вулиця Осяйна, Ручайний провулок існував лише для того, щоб нетрі міста теж мали адреси. Як правило, до цієї місцини ви потрапляли, лише перетинаючи її дорогою до чогось цікавішого. На самому ж провулку можна було побачити тільки напівсліпі стіни складських приміщень, напіврозвалені повітки та — увага! — «Прокатні стайні Гобсона».

Стайні були величезні — особливо відтоді, як Гобсон придумав робити їх багатоповерховими.

Віллі Гобсон був ще одним з бізнесменів формації Короля Золотої Ріки; він знайшов свою нішу, опанував її й так розширив, що гроші полились невпинним потоком. Багато хто в місті раз у раз потребував коня, але мало хто мав де його утримувати. Для цього потрібні були стайня, візник, сіновал… А от для того, щоб винайняти коня у Віллі, потрібні були тільки кілька доларів.

Крім того, в стайнях у Віллі багато хто тримав власних коней. Тож біля них весь час юрмився народ. Клишоногі гобліноподібні прислужники, що порались на стайнях, ніколи не завдавали собі клопоту перепиняти кого б то не було, якщо тільки не виглядало на те, що цей хтось заховав під одягом коня.

Вільям озирнувся, і тут голос звідкись із боку огорнутих імлою денників сказав:

— Др-руже, зажди.

Він втупився в сутінки. З денників на нього дивились кілька коней. Подалі водили в різних напрямках інших коней, десь перегукувались люди — звичайний для стаєнь гармирдер. Але саме в тій ділянці простору, звідки, здавалось, почувся голос, панувала зловісна тиша.

— Мій абонемент дійсний ще два місяці, — сказав він у темряву. — І, даруйте мені, попередній набір столового срібла, швидше за все, виготовляли з суміші свинцю та перегною.

— Я — не гр-рабіжник, друже, — сказала темрява.

— Хто тут?

— Ти знаєш, що тобі треба для здоров’я?

— Ну… авжеж. Робити зарядку, регулярно харчуватися, повноцінно спати, — Вільям роздивлявся довгі обриси денників. — Гадаю, насправді ви мали на увазі, чи знаю я, що мені для здоров’я не треба. В контексті важких тупих предметів та гострих металевих виробів. Так?

— В цілому, так. Ні, не ворушись. Стій там, де я тебе бачу, і все буде добре.

Вільям поміркував над цим.

— Так, але якби я стояв там, де ви мене не бачите, все було б іще краще.

Хтось зітхнув.

— Слухай, давай зустрінемось на середині… Ні! Стій!

— Але ж ви сказали…

— Просто стій на місці, мовчи і слухай!

— Гаразд.

— Я чув пр-ро місцеперебування певного собаки, котрий багато кого цікавить, — повідомив таємничий голос.

— А. Он що. Так, його шукає Варта. І що? — Вільямові здалося, що він розрізняє в мороці дещо темнішу масу. Більше того — він відчув Запах, незважаючи навіть на загальну атмосферу стаєнь.

— Рон? — сказав він.

— Я що, говорю, як Рон? — спитав голос.

— Не… не дуже. Тож із ким маю честь?

— Можеш звати мене… Кость ^{21}.

— Кость?

— Щось не так?

— Та наче ні. Чим можу служити, пане Костю?

— Пр-рипустімо, хтось знає, де той бідолашний песик, але не хоче мати спр-рав із Вартою, — сказав голос Костя.

— Чому?

— Припустімо, Варта може спричинити ускладнення в житті певної особи. Це — одна з пр-ричин.

— Гаразд.

— Припустімо також, що містом вештаються негідники, котр-рі дуже хотіли б, аби бідолашний песик ніколи нічого не розповів. І навіть Варта може його не захистити. Варті ж собаки все одно.