Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина (читаем книги онлайн .txt) 📗

— А нащо мені всі ці відомості? — не може второпати Неля. Чей же не стане Романик вимагати від неї, щоб пішла на квартиру до слідчого. Досить з неї, що колись піддалася умовлянням Катерини відвідати Сулімана в його квартирі.

— На всякий випадок.

Для Нелі ясно: людина, яка користується правом тримати під ключем Маркіяна Івашкова, сама не є ані така можновладна, ані така вільна, як це на перший погляд могло б здаватися.

— До Янічека підете ще до суду. Ясно? Так?

— Так. А коли саме?

Роздумує. Для чогось заглядає у кишеньковий календарик.

— У четвер, скажемо.

— Добре.

Розмова відбулася в суботу. В середу вранці Неля прокинулася й не змогла підняти голови з подушки.

Передучора дістав Завадка завезванє [99] до поліції. Переслухував його той самий комісар, що вже раз викликав Йосифа у справі Бронка. Ніби, рахувати, старий знайомий.

— Що ж, пане Завадка, обрік у вас грає? Революції захотілося на старість? Не подобається пану польська влада? Ще не привикли до неї за двадцять років? А що ви з нами думаєте робити, коли накличете сюди більшовиків з-за Збруча? У Нашому замало ліхтарів, щоб ви могли всіх нас повішати. А синок ваш боягуз, пане Завадка.

Чи від такого, слухайте ви мене, не може людину на місці шляк трафити? Його Бронко — боягуз! Та ба! Мовчи й не допоминайся правди, старий, аби якої біди не накликати на сина.

А той мляскає язиком, позіхає раз у раз і далі шпигає:

— Пан, пане Завадка, ніколи не займався фізкультурою?

— Нє… ні…

— Та я й бачу, що вузькі плечі у пана Завадки. Треба би трішки вперед випнути груди. Ануко, попробуйте…

Мусило чисто якесь затуманення найти на Йосифа, коли він, слухайте ви мене, не бажаючи цього, не думаючи, по-військовому втягнув живіт і виставив уперед груди.

Комісар розреготався, бог би його побив!

— Не фатигуйтеся, не фатигуйтеся, пане Завадка, бо як би ви не напиналися, я однаково бачу, як з-за вашої спини виглядає і Таненбрух, і Скиба, і глуха Вечеркувна, і, розуміється, герой, панський синок, і решта тих усіх батярів, — переходить комісар на чисту українську мову, — що хотіли прикрити свої чорні діла вашим чесним ім'ям. Скажіть мені не як комісарові поліції, не як полякові, але як мужчина мужчині, ви вже немолода людина: Що у вас могло бути спільного з пройдисвітом Скибою? Чи хоч би з шмаркачем Таненбрухом? То товариство для вас? Ваша то компанія?

— Я не знав, що то комуністична газета. Там нічого такого не друкувалося.

— Тобто, як у вас кажуть, я не винен, вуйна винна… Припустимо, хоч я в це не вірю, що ви не второпали, що вся газета від початку до кінця була пройнята більшовицьким духом. Добре, припустимо. Але яку марку в Нашому має Каминецький, то ви, мабуть, знали? Цього не можете заперечити?

— Не заперечую, пане комісар, але Борис Каминецький не належав до редакції…

— Ви хочете сказати, що не підписував статей своїм прізвищем? Пане Завадка, — нахмурився комісар, — якщо ви будете зі мною так говорити, то я теж інакше промовлю до вас. Я вас викликав сюди не для того, щоб у цю-цю бабки з вами бавитись.

— Я направду, пане комісаре, нічого не знаю. Казали, що хочуть видавати громадсько-господарську газету, я собі подумав, що то не було б зле… ну, й попросили мене підписувати газету, а я пристав на це. Але якби я був знав, що до такого дійде…

— Киньте, пане Завадка, — не сердиться, а поплескує його по плечі, наче якого холуя, — грати роль невинної дівиці, яка несвідома, звідкіль у неї дитина взялася в череві. Ви нічого не знаєте? Як це мило, як це зворушливо з вашого боку! А може, ви знаєте бодай те, що незнання закону не рятує від кари? Ви старий поліграфіст і прекрасно відаєте, що при конфіскації газети водночас з забороною дальшого видання карну відповідальність несе відповідальний редактор. Що ж, покуштуєте на старість, як тюрма смакує! Ваша газета вела цілу рубрику «Досягнення на Радянській Україні»! Якось не пасує вам, пане Завадка, бути тим дзвоном, що до церкви закликає, а сам у ній не буває. Досі в тюрмі не сиділи?

— Ні-ні! — відкидає з образою цю підозру Йосиф.

Той продовжує сотати з нього жили.

— Який же ви борець за світле майбутнє людства, коли ні разу в тюрмі не сиділи? З того всього я бачу, що ми вас не караємо, а реабілітуємо в очах ваших однодумців. Ану, подивіться, — витягує з шухляди бюрка якісь папірці, — ці шифри пороблені вашою рукою?

Які там до дідька шифри! Під деякими прізвищами передплатників галочки, і тільки.

— Не моєю…

— Не вашою? Може бути, а відповідати перед судом доведеться вам.

Завадці відлягає від серця. За що відповідати? За галочки? З ними, отими галочками, ще як-небудь впораємося! Що ж, як не можна інакше, то підемо і в тюрму. Поміж злодіїв і шахраїв сидить там і чесний — і то ще який! — народ. Отак сказав собі Йосиф і відразу відчув, як добра половина тягаря звалилася з нього. Добре то хтось сказав, що наш розпач найбільший тоді, коли ще блимає вогник надії!

Павлини тільки дуже жаль. Буде вистоювати, небога, попід тюремними мурами з передачами, вартові будуть понукувати та сюрчати на неї, а він на мигах через грати буде давати їй знаки, що йому нічого не треба, вона ж буде думати, що він просить, аби йому ще чогось принести… Ні, слухайте мене, від цього одного може тріснути серце, гейби достигла грушка «дуля».

…Заходячи до своєї домівки, Йосиф поправив собі краватку, стягнув на череві камізельку і, як завжди, коли боявся розкиснути, підвищив голос:

— Слухай ти мене, жінко, ніяких мені тут лементів, ламань рук і так далі. Прийдеться мені відсидіти в тюрмі — і кінець.

Не заридала, не схопилася за голову чи серце, не зомліла, а тільки гикнула голосно.

— Ти чого! Іди напийся води. Не бійся, не стану жадати від тебе, аби-сь носила мені передачі.

Не витримала такої чорної несправедливості Павлина і зайшлася плачем.

Кинулася до нього, почала обіймати за плечі!

— Гей, жінко, та ти мене і змолоду не дуже-то обіймала!

— Не говори таке, Йосифе, не говори…

Кажуть, що щасливі хвилини зближають людей, але як нещастя може скувати одного з одним, то хай сховається не одне щастя.

Коли повитирали одне одному сльози та почастувалися взаємно водою, Павлина, не випускаючи з своєї руки долоню чоловіка, сказала:

— Не може такого бути, щоб ти мав у тюрму сідати.

— Такий параграф, жінко!

— Ей, лиши мене з параграфами! Ксьондзи теж з амвона проповідують одне, а роблять інше.

Якби Йосиф не соромився своїх років, то притис би жінку до грудей і поцілував так, як, може, досі й не цілував. Знав, що Павлина чуда не вчинить, і не збирався своєї ноші звалювати на її жіночі плечі, але був гордий за свою подругу життя, що в біді вміє так гарно триматися! Слухайте ви мене, люди добрі, вміти вистояти в біді — та це в подружжі, може, й важливіше за гарячі поцілунки!

Гей, жінко, двадцять вісім років прожив я з тобою, а ти щойно на двадцять дев'ятім відкрила до решти вічко свого великого, доброго серця! Слухай ти мене, а може, й тепер я ще не спізнав тебе всю? Може, ти там ще якісь скарби душі ховаєш переді мною? Ану, зараз признавайся мені тут!

Добре Йосифові жартувати, а їй голова ходором ходить.

До кого вдатися?

Хто має силу, хто буде мати добру волю помогти в біді її чоловікові? Адже то не жарти. Діло зв'язане з поліцією і судом! Добре каже Йосиф: параграф.

І коли отак ломила собі голову, в кого б попросити порятунку, освітила її щаслива думка: український посол повинен врятувати її чоловіка!

Хотіла ще почути думку сина в цій справі.

— Що з нашим татом буде, сину? Ти для чужих завжди маєш час і голову, а що твого тата чекає, тебе не обходить…

— А чому ви так говорите, мамо? Звідки ви можете знати, що я думаю про це?

— Думаєш! А що з твого думання? Тут треба кинутися, поки не пізно, і щось робити. Слухай, Бронку, я гадаю, що тобі треба піти до Осадчука. Підеш і скажеш: так і так, пане посол, тато мої хворі, старі, неосвічені… Може би, ту в'язницю, що їх чекає, дати їм у завішенні [100] або таки цілком звільнити їх, тому що вони хворі, немічні, темні. Отож, сину, піди і скажи. Ти в мене говорити вмієш.