Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина (читаем книги онлайн .txt) 📗

Незважаючи на запевняння Маркіяна, не довіряла Романикові. Аби втратити довір'я до людини, не потрібно, щоб вона двічі обманула нас. Для Нелі, наприклад, цілком вистачало того, що Романик збрехав їй, ніби Маркіян Івашків захоплювався нею ще перед ув'язненням. Справді, хіба, щоб розпізнати в людині злодія, не вистачить того, щоб вона раз полізла своєю рукою до нашої кишені?

Неля сподівалася, що другого чи третього дня незнайомий дасть знати про себе. Попередила Мариню, що можуть питати її, Нелю. Натякнула злегка Олені й Зоні, щоб не були надто здивовані, коли незнайомий мужчина завітає у хату.

— В якій справі? — хоче відразу знати Зоня.

— Не знаю. Здається, йдеться про якусь посаду для мене, чи що, — дуже неохоче сказала неправду Неля.

— І ти говориш про це так байдуже? — з підозрою спитала Зоня. Вся ота Нелина посада видалася їй просто неправдоподібністю. Була певна, що Неля говорить неправду, але не могла здогадатись, що під цим ховається.

Незнайомий не з'являвся.

Неля перестала показуватися на вулиці. Хотіла зустрітися з ним дома. Боялася того невідомого. Коли іноді все ж таки доводилося їй у присмерках повертатись додому, то обминала кожний темний завулок, де він міг чигати на неї. Бувало й таке, що, прийшовши до хати, відразу ставала неспокійною. Здавалося їй, що він був і стероризував домашніх, щоб мовчали про його прихід.

Допитувалася у Марині:

— Ніхто не питав мене? Направду ніхто? Може, приходив, а Мариня забула? Ануко, хай Мариня добре пригадає собі. Ніхто не питав про мене?

Мариня сердиться й собі скоса поглядає на Нелю.

— Паннунця так причепилася до мене, що я вже не знаю, або паннунці щось привиджується, або я до решти здурніла. Як то може бути, щоб якийсь мужчина приходив до нас, питав про паннунцю, а я забула?

Неля дає собі клятву: якщо й завтра не зустрінеться з ним, то піде до Романика і візьме свою згоду назад. Доки можна її за ніс водити?

І якраз тієї самої днини той перестрів її на вулиці. Неля ніяк не може пригадати собі початку тієї зустрічі. Пам'ятає момент, коли їй назустріч ішов яскраво-зелений піджак. Очевидно, проминув її, але як він знову потім опинився попереду неї, не може ніяк второпати.

— Панна Неля? — спитав не галицькою вимовою. Може, був волиняк. Не зняв капелюха, а лише торкнувся його («Які вони всі невиховані!»). — Може, пройдемося в парк?

Ні, він скоріш циган, ніж волиняк. Нелі взагалі не подобаються жагучі брюнети з темно-оливковою шкірою лиця і коричневими губами. Великі чорні очі не завжди мусять бути красивими. Бувають серед них і вульгарні. Дебела фігура ледве вміщується у куценький костюмчик (той яскраво-зелений колір якраз для конспірації!).

Неля просить у душі бога, щоб ніхто не побачив її з тим циганом. Не вміла б пояснити свого знайомства з ним, а сказати правди не має права.

В парку він відразу прямує у бічну алею між плакучі верби. Зелень тут така свіжа, що аж не зелена. Скоріше жовтава. Молоде листя пахне терпко весною. Інакше не можна сказати. Розтерти в пальцях молоденьке липке листя бука, клена, берези чи верби, у всіх них такий самий весняний запах хлорофілової зелені всуміш з вологим видихом землі.

Досить високі і стрункі, як на свою породу, верби замітають віттям молоду траву.

— Така справа, — бубонить над вухом циганський голос. — Я буду говорити, а ви слухайте і не протестуйте. І ще раджу вам якнайменше допитуватися. Такий стиль нашої роботи. Маєте. Придивіться добре до цих фотографій. — Подав їй кілька аматорських, замазаних фото якогось чоловіка. Нелі здавалося, що дуже подібного до нього самого. — Усміхайтеся, когось несе чорт!

Неля виконує наказ.

— І як? Пізнали б при очній ставці?

— Не знаю. Сумніваюся.

— Що?! — рявкає той. Неля інстинктивно оглядається, де ділася бабуся, яку «чорт ніс». — Що, ви прийшли сюди в цю-цю бабки бавитися? Придивіться добре. Пролупіть очі, як належить. Зверніть увагу на ніс. Він на кінці роздвоєний.

— На фотографії не видно цього.

— А ви мовчіть. Хай вам вистачає того, що я говорю. Очі в нього асиметричні. Ліве трохи менше від правого. Якого ще вам дідька треба? Яких ще спеціальних прикмет? Прізвище Шифльований чули коли-небудь?

— Так.

— Гм. Знайомий, значить.

— Ні.

— Ви хочете сказати, що вам ніхто не представляв його.

— Та так.

— А ви забудьте про свої панські витребеньки. Богдан Шифльований, але ви це прізвище мусите забути. Ви раніше ніколи не бачили його.

— Як не бачила? Він же ходив до гімназії в Нашому.

— Він ходив у Нашому до гімназії, може, й бував у вашому домі, ба навіть ночував у вас, а ви його не бачили, зрозуміло? Восьмого жовтня ви були на німецько-польському кордоні, на Шльонську, на станції Рабіце. Запам'ятаєте собі цю назву? Писати не треба.

— Так.

— Повторіть.

Неля слухняно виконує наказ.

— При вас був великий важкий жовтий портфель. З револьверами. Шифльований теж там був, але ви його не знали, хто він і звідкіля. При ньому теж був портфель, але менший за ваш. Він стояв спиною до виходу. Ви — лицем. Тому ви перша побачили поліцію. Ви теж перша зорієнтувалися у небезпеці, що вам загрожує. Ви звернулися до не знайомого вам Шифльованого з проханням хвилинку потримати. Тільки-но ви передали йому свій портфель, як поліція накрила його. Ясно?

— Ні, — вистогнала Неля, — я не зовсім уявляю собі…

— То що, ви якась тупа? Що вам неясно? Чого ви не можете уявити собі?

— Чому поліція тоді не забрала й мене? Міг хтось бачити, як я йому передавала великий важкий портфель.

— Щастя ваше було, що ніхто не побачив. Запам'ятайте собі ще гасло, яким довелося вам користуватись. Ви говорили: «Гутен таг», — вам відповідали: «По-нємєцку нє розумєм». Револьвери ви мали вручити Івашкові.

Неля стрепенулася. Той помітив відразу.

— Ов, панна ще й нервова? Нічого. Ми вам скоро вилікуєм нерви.

— Я… я хотіла сказати, що тут неув'язка. Івашків на той час уже давно сидів у тюрмі.

— Вас це не обходить. Маєте говорити так, як вам кажуть. Івашків підтвердить свою співпрацю з вами у минулому.

— А Івашків знає, що я «співпрацювала» з ним?

— Я б вам радив менше допитуватися. Поза тим на зізнанні будете категорично заперечувати вашу співпрацю з Івашковим. Зрозуміло? Шифльований на очній ставці вкаже на вас. Вас заарештують. Вас можуть і засудити, а може, й не засудять. У вас така дурнувата фізіономія, що можуть вам не повірити й не засудити. Якщо вас не звільнять на суді, то ми визволимо вас з тюрми. Шифльований буде цим разом врятований, бо не буде прямих доказів його вини. Потім відіб'ємо у поліції Івашкова, коли вестимуть його з суду. Він виступатиме як свідок у процесі Шифльованого. Тоді обоє через Рабіце махнете за кордон. Ви, здається, мацє сєн ку собє? [98] — Закурив, потім простягнув Нелі пачку цигарок. — Не курите? Шкода. Цигарка заспокоїла б вас. Хочу ще вам нагадати, що за зраду — куля. От так поміж очі, — підсунув їй кулак до очей, — хоч і які вони у вас гарні. Тепер помрійте собі, а я піду.

Він по-батярськи помацує капелюх ззаду, прямує до огорожі, розсуває дріт, нагинається (і як той вузький костюмчик не тріскає на ньому!), обтрушує штани — і вже на вулиці серед людей.

Неля одна з плакучими вербами.

Набруднять собі коси, коли от так местимуть ними землю. Як же ж потім розчешуть їх перед сном?

Що за нісенітниця чіпляється її голови. Ні, це так страх заговорює їй зуби. Дурниці, Нелі не страшно. Страшно було в ту ніч, як вмирав татко. Страшні були очі Сулімана на Кінській. Тепер нічого їй боятись. Сказано, вони вб'ють її лише в тому випадку, коли вона зрадить. Неля не видасть. Буде виконувати всі їхні накази. Потім втече з Маркіяном за кордон. Навіть коли не вдасться затія з визволенням Маркіяна, їй однаково в тюрмі буде спокійніше, ніж на волі. Ділитиме долю з Маркіяном і не бачитиме Безбородька. Не потребуватиме сплачувати собою Катеринині борги Суліману.