Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина (читаем книги онлайн .txt) 📗
Вислухав її спокійно, не шарпнувся, як любив іноді синок, а потім каже:
— Не можу я піти до Осадчука.
— Не можеш? Як то не можеш за тата піти? Чому?
— Не знаю, чи ви мене зрозумієте…
— Та, може, ще-м не така дурна, щоб не зрозуміти того, що рідний син казатиме мені.
— Та тому, мамо, що він ундівський посол.
— Та хай собі буде і чортівський! Теж мені знайшов причину! Я й направду гадала, що то щось велике на перешкоді. І що з того, що ундівський посол? Тато голосував за нього, то хай тепер витягує тата з біди!
— Мамо, до ундівця не піду просити. Як ви цього не годні зрозуміти?
— А ти, сину, годен зрозуміти, що йдеться про здоров'я, а може, й життя твого тата? Бо як тата запхають у тюрму, то він з своїм здоров'ям вже не вийде звідти. То тобі твоя політика дорожча за життя твого тата? Так це маю розуміти чи інакше?
— Мамо, чуєте, мамо, якби татові треба було моєї крові на ліки, то я без надуми віддав би свою, але іти до Осадчука просити… Зрозумійте, мамо, що не можу. Не знаю, як це вам пояснити, щоб ви могли повірити, що це понад мої сили.
Хоче взяти її за руку, може, думає поцілувати, попросити пробачення за те, що такий є, який є, але Павлина виривається від нього. Хай іде їй з очей! Не хоче такого сина, якому політика дорожча від життя його батька, а її чоловіка. Сама не знає, хто перед нею: з залізним характером чоловік чи кат? Мабуть, такий уже характер проклятий у тих Завадків, бо старий теж не хоче йти просити за себе.
Може, то й добре. А може, то дуже зле. Павлина вже нічого не знає.
Що ж, коли вже на таке пішло, що двоє хлопів у хаті, а їй треба надівати кучму, то, видно, так мусить бути.
Не була ходжена, коли надіялася до такого пана попасти за першим разом. Почала з того, що пішла просто на квартиру до посла. Двері від великого заскленого ганку були замкнені, але чути було, що всередині знаходяться люди. Знову почала стукати та термосити клямкою. Якась дівчина з кучерявою гривкою виглянула з-за фіранки й показала рукою, щоб Павлина обійшла хату та зайшла кухонними дверима.
«Певно, — подумала, — цей вхід тримають для ліпших гостей, а такі прості заходять через кухню. Кожна хата має свій порядок. Може, воно й краще так».
— Що скажете? — спитала її на порозі кухні дебела кирпата куховарка.
— Я до пана посла.
Куховарка блиснула на неї злими, водянистими очима:
— Ви, кубіто, на голову впали? То пан посол має вас у кухні приймати чи, може, у салоні? Забирайтеся звідціль. Від того є канцелярія (назвала вулицю). Там будете говорити з паном меценасом.
Досить скоро знайшла Павлина потрібну вулицю, а на ній канцелярію доктора Осадчука. У великій, майже порожній кімнаті сидів за столом якийсь молодий, хоч уже й лисий, довгов'язий чоловік і записував щось у вузьку, довгу книгу. Павлина якось не придивилася добре і розігналася до писаря, як до самого посла.
— Я прийшла, прошу пана посла…
— Я не посол. Ви в якій справі?
«Та коли ти не посол, то мені нічого говорити тобі про свою справу. Але хай там!»
— Справа така, прошу пана, що мого чоловіка хочуть за дурно-пусто до тюрми всадити.
Панок поморщив носа.
— Таки зовсім за пусто-дурно? Говоріть правду, що там було?
— Нічого не було, прошу пана. Був тим редактором на ніби у «Волі Покуття».
— А, так? — почервоніла лисина панкові. — То у вас це називається «за пусто-дурно»? Капітально! Ваш чоловік — комуніст. Ви це знаєте? Його газета виступала проти уряду, проти церкви, проти священиків, проти УНДО, проти таких, як пан посол, а ви тепер, як тривога, то й до бога, маєте лице приходити до пана посла? Це крайня безличність з вашого боку! Капітально! А чому ви до іншого адвоката не звертаєтесь, а тільки до пана Осадчука?
— Бо мені не треба адвоката, мені треба пана посла, щоб заступився за мене.
— Певно, певно, маєте рацію, — почав панок виляскувати пальцями Павлині перед носом, — бо адвокатові треба заплатити, а пан посол порадить вам задурно. Але пан посол заступаються за тих, хто їх підтримує, тобто хто за політику УНДО, а не риє проти них, як ваш чоловік і його газета. Ідіть до тих, що їм служив ваш чоловік, вони теж мають своїх адвокатів…
Павлина подумала собі:
«Що я буду з тобою багато говорити, коли ти не посол, а пащекуєш за двох послів. Я собі зачекаю на справжнього посла, а ти або злосться на мене, або взагалі не дивися в мій бік, мені однаково».
— Ідіть, жінко, і не заважайте мені працювати.
— А я до вас не відзиваюся. Мені треба з самим паном послом говорити.
— Ви хочете, щоб я вас попросив за двері?
Але зробити це йому не довелося, бо якраз до канцелярії увійшов сам Осадчук.
Агі!
Як же могла так помилитися і прийняти писаря за посла! Цей високий, довгов'язий, булькатий, а Осадчук низький, повний, широколиций, коротконосий. Знала ж його. Лише побачила, відразу пригадала його собі. Мав колись Йосиф справу до адвоката (йшлося про спадок по матері), в якого молодий ще тоді Осадчук служив писарем.
— Пані Завадкова?
Ади, по стількох роках і впізнав її! Відразу видно, що інтелігентний чоловік.
— А ваш чоловік що, може, хворий, пані Завадкова?
Хворий? Хто таке сказав? Її чоловік, слава богу, здоровий.
— Здоровий? А чого ж тоді він не зволив особисто потрудитися до мене, а післав жінку?
— То я йому не казала йти, бо, по-перше, що нездужає, а по-друге, жінка завжди вміє краще витлумачити, ніж чоловік.
— Е, пані Завадкова, то як який. Не забувайте, що пан Завадка був відповідальним редактором. Це вам не з Грицем справа.
— Прошу пана посла, — не знає вже, з якого боку захищати старого, — таким редактором могла б бути і я! Бо підписатися то ще вмію.
— Е… е… — смішно грозить їй пальцем Осадчук, — я бачу, що старий Завадка має ліпшого адвоката від мене.
— Та адвоката, може, й має, але йому треба не адвоката, а посла.
— Маєте рацію, пані Завадкова, бо адвокатові треба гроші заплатити, а посол зобов'язаний задарма обслуговувати своїх виборців. Лишіть, лишіть, — вигукнув, коли побачив, що Павлина не на жарти відчиняє сумку, — не треба. Я пожартував. Так, так, значить, ваш старий не захотів звертатися до ундівського посла. Певно, синок йому заборонив, бо самого пана Завадку я знаю як порядного чоловіка.
Павлина далі бреде у брехню:
— Мій Бронко навіть не мішається у ці справи. Ще ми, старі, дамо собі раду без шмаркача.
— Маєте рацію. З нього досить, що допоміг зредагувати резолюції…
— А він до редакції, прошу пана посла, ніц а ніц не мав, — не зрозуміла натяку Павлина.
— Добре, а чого вам треба від мене?
«От тобі й на! Мучив мене півгодини, а тепер ніби не знає, чого мені треба від нього!»
— Та ми просили б, щоб пан посол заступилися…
— Слухайте, жінко, то ж ви просите, а ваш чоловік вважає нижче своєї політичної честі звертатися до мене. То як пан Завадка аж так високо заноситься, то чому я маю собі ставити нижчу ціну? Як ви гадаєте, воно має так бути? Як йому потрібне моє втручання, то хай, прошу дуже, потрудиться сам, попросить мене гарненько, а я ще подумаю, пані Завадкова. Аякже ж, ще подумаю, як мені повестися з батьком, синок якого писав резолюції проти мене і моєї партії.
Що писав Бронко? Коли писав? Павлина нічого не знає. Як же тут боронити сина, коли не знаєш, що він встругнув? Коли стане випитувати, то ще, чого доброго, Осадчук запитає її, а яка з неї мама, якщо не знає, що робить син? Ніби інші діти, ніби його рідні діти так вже дуже розповідають, що вони замишляють робити.
Гай, гай, добре-то бити того, в кого руки зв'язані!
Спробує вмовити старого, щоб сам вибрався до посла. Натура в нього угурна, як у синочка (а в синочка, як у старого), але все ж воно легше зламати суху гілку, аніж зелену.
Застала Йосифа вдома. Лежав на причі в кухні, витягнувшись, хай преч кажеться, гейби мрець. Під ноги підстелив газету, з чого відразу зміркувала Павлина, що не мав сили роззути черевики. Лежав горілиць і дивився, як мухи шпацирують по стелі.
