Ярославна - Чемерис Валентин Лукич (бесплатные онлайн книги читаем полные txt) 📗

Слава Богу, це тривало недовго. Ось серпик сонця почав рости, збільшуватися, а відтак у степ повертався білій день – Сонце вирвалося з пащеки чудовиська!

Радісні вигуки сколихнули руське військо – від князів-бояр до рядових комонників, до пішого воїнства.

Тьма стала рідіти, світліти, сонце знов почало сяяти в небі. Руські комонники, познімавши шоломи, вітали сонце з перемогою, крики, вигуки, радість охопила русичів у чужому краї – із сонцем вони почувалися в безпеці, наче вдома. Сонце знову було з ними. Сонце перемогло чудиська і сяє в небесній високості – слава, слава сонцю, богу нашому найбільшому, святому і праведному світилу.

Ось тоді й сказав Ігор: «Браття і дружино! Тайни Божої ніхто ж не відає, а знаменню і всьому миру творець – Бог. А нам що вчинить Бог, – чи на добро, чи на наше лихо, – то се нам і побачити».

Переправились через Дінець і рушили степами до Осколу. Йшли чотири дні, подолавши за цей час близько 120 км. Степи були пустельні – від обрію й до обрію половців – ані на позір. Підбадьорені вої жартували: «Та хоча б отсе дали хоч полицезріти половців, які хоч вони. Бо так всю Половеччину пройдемо, а половців і не вгледимо».

Наче вимерли донецькі кочівники. Біля Осколу Ігор стояв два дні – чекав брата з Курська, а коли Всеволод підійшов, переправилися через Оскол і рушили до Сальниці.

Їхали всю ніч, невідомо куди і невідомо за ким женучись.

Та й чи гналися – теж не знали.

З’явився неспокій, тривога…

Першою руські полки на тім боці Дінця зустріла кам’яна баба. Вона стояла на високому кургані – лицем до руського краю. Молоді ратники, які вперше опинилися в Половеччині, оточили курган, роздивляючись кам’яну бабу, що звалася в кочівників балбала. Слово це означало «предок», «пращур», тож кам’яна баба на кургані певно була чиїмось пращуром. Не інакше, як ханським. А може, була виставлена для охорони половецького прикордоння – надто вона похмуро дивилася в руський бік.

Масивний ідол тримав схрещені руки на випуклому животі («Добру бодню наїв!» – дивувалися вої), а в них тримав чашу. На голові – маленький круглий шолом, трохи схожий на яйце, на плечах ідола каптан, сорочка і шаровари.

На поясі видно зброю – шабля, сагайдак із стрілами, лук і ще щось там.

Біля ніг ідола розкидане каміння, на якому зображені людські голови. Не інакше, як убиті вороги. А ще там були сліди багаття, кості жертовних тварин – від поминальних обідів, коли половці, п’ючи кумис та арану (молочна горілка), славили своїх предків.

Хтось було заїкнувся, щоб «турнути ідоляку з кургану», але Ігор не дозволив. Ще й нагримав на таких:

– Не нами поставлено, не нам і чіпати. Та й не з мертвими ми воюємо. Дай Бог з живими впоратись!

– Еге, більшого ворога, як живий чоловік, годі й шукати у світі білому – хоч у нас, хоч деінде в чужоземеллі, – казали бувалі.

Інші – теж бувалі вої із старшої дружини, – розказували молодим при тій нагоді:

– Кам’яні баби, щоби ви знали, були колись такими людьми, як і ми, але покам’яніли. А лучилося се так. Бог створив людей раніше сонця, і жили вони в темряві – хто як міг. Аж ось з’явилося сонце. Люди ті сполошилися, спекатися сонця надумали. Дурні єси! От почали вони виходити на високі могили і плювати на сонце. Бог і прокляв за це людей тих – і вони, де стояли, там і скам’яніли. Але надію лишив скам’янілим людям знову зробитися такими ж живими, якими їх Бог і створив… Тож хай вони стоять на могилах. А як відстоять своє та спокутують провини, милосердний Господь пробачить, поверне їм душі, відібрані в них, – вони знову постають людьми.

Прощаючись, казали кам’яній бабі:

– Стій, якщо вже тебе тут поставлено. А ми тебе чіпати не будемо. Ти й так уже покарана, єси. Чекай часу, коли гріхів своїх позбудешся, знову живою станеш. І всі люди кам’яні тоді оживуть…

Кам’яна баба мовчки слухала чужинців і, здавалось, все розуміла, хоч слова й не могла мовити. Але в очах її кам’яних стільки було суму, печалі-журби і ще чогось незбагненного, що дружинники, проїжджаючи мимо кургану, співчутливо позиркували на половецьку бабу, і кожен думав про свої гріхи. Живому їх ой нелегко позбутися, (а якщо й спекаєшся їх, як невідь-звідки візьмуться нові – диявол-бо не дрімає), не кажучи вже про кам’яних людей. І кожен подумки клятву давав: не грішити більше, щоб, бува, й собі кам’яними не стати. От повернуться з походу, очистяться і більше не знатимуться з гріхом, хоч би як диявол не старався…

І вірилось так, і від того легше на душі ставало. Тільки б із походу повернутися, а там… Там нове життя почнеться. Вірили…

Але тривога не вщухала…

Прийшовши до річки Оскол (Оскіл), [31] чекав брата свого Всеволода, який з Курська на Половеччину йшов своїм осібним шляхом – обминаючи Сулу, через верхів’я Псла, Ворскола, Дінця до Осколу, де протягом 5–7 травня і зібралися дружини братів Ольговичів.

Звідти вони степами рушили до річки Сальниці.

Коли з’єдналися два крила одного війська (добре що встигли з’єднатися, а половці забарилися їх розбити поодинці), в стані русичів стало веселіше і вже бадьоріше.

Всі були певні: коли встигли до вирішального бою об’єднатися, неодмінно розіб’ють поганих. Брати-князі Ігор і Всеволод разом із своїми воєводами, конюшими і тисяцькими почали радитись та виробляти план подальших дій.

Військо палило багаття, смажило на наконечниках списів конину і готове було ринутись у бій.

В надвечір’я в степах гриміло, на обріях там і там свіркали блискавиці. Іноді грім ближчав, вої тоді поспішно хрестилися… Колись Бог прогнав диявола з неба, став той прохать, щоб дозволив верховодити людьми. Але Бог не дозволив, диявол почав йому погрожувати:

– Я слухати не буду!

– А я буду побивати громом, – каже Бог.

– А я під камінь сховаюся, – гне своє диявол.

– Я й там знайду!

– Я під чоловіка, ти пожалієш чоловіка і мене не уб’єш!

Розсердився Господь.

– Чоловіка уб’ю і пущу його в рай, а ти, нечистий, все одно згинеш!

Буває звідтоді, що Бог уб’є громом чоловіка. Це значить – чоловік не встиг перехреститись, а диявол і сховався під нього. Тож, кажуть старі люди, як грім загримить, треба хутчій хреститися. Щоби під тебе не сховався диявол.