Ярославна - Чемерис Валентин Лукич (бесплатные онлайн книги читаем полные txt) 📗
Як і заведено за грози на Русі, хутчій виносили на двір кочерги, помело, лопати і складали все те навхрест. Гадали задобрити відьму її улюбленими речами. А град лупив і лупив, аж виляски йшли, і хмаровища стали темно-сизими, зловісними. Всі молилися і шепотіли замовляння.
Свіркали блискавиці, краючи небо навпіл. У Новгород – Сіверську, як перед пожежею чи лихом великим, забемкали дзвони. Городяни гуртом підбадьорювали дзвони святих храмів («Бий, дзвоне, бий та хмаровище отеє над нами розбий! Не потрібний нам град, бо йому ніхто у нас не рад. А хмаровиння у Поле пошли, до полових, хай вони гостюють у них, а сонечко на християн. Бий, дзвоне, бий, чорнюще хмаровиння розбий!..») Хто казав, що се витівки все тієї ж нечистої сили, Дивів та різних бісів; інші, що се – «хмари гніву Бога, послані з небес, щоби люди пам’ятали, що є на небі Бог».
Та ось небо почало світліти, гроза вгамовуватись, грім затихав, блискавиці слабшали. Ще завзятіше во славу Бога задзвонили в храмах дзвони, люд пристрасно молився. І раптом, як уже стихла небесна веремія, з останнім ударом грому хтось затулив небо над містом, почувся свист, од якого аж у вухах позакладало, і ще почувся шерхіт крил, та таких великих, що їм і в небі тісно було. І всі побачили в небі над градом крилате чудисько зміїне. Розмах крил у того Змія Горинича був такий, що вони затулили небо над містом. Довгий хвіст тягнувся і зникав удалині. Мідні пазурі загрозливо блищали. Чудисько було о дванадцяти головах, тож одночасно роззявляло дванадцять жахних пащек, з яких вергало огонь та сипало іскри. Дванадцять пар жовтих очей бачили кожного, і нікому неможливо було од них сховатися.
Люд на вулицях заціпенів.
Заціпеніла і Ярославна.
Притискуючи руки до грудей, княгиня з жаху завмерла, а крик її лунав німо – у пазурах крилатого змія, половецького страховиська, вона побачила свого Ігоря…
Охоплена ляком, княгиня закричала. І тієї ж миті проснулась. Серце – як не вискочить з грудей, несамовите і болюче, все тіло наче пропасниця тіпає.
«Слава Богу, що це тільки сон», – подумала.
І тієї ж миті ще дужче жахнулась: до чого він? Про що він хоче її застерегти? Про що ізвістити?…
Перевела подих, і думка, що це – віщий сон, – позбавила її спокою.
Крилаті змії – це половці. Їхня темна, бісівська сила зміїна. І ця сила вочевидь візьме в пазурі Ігоря, який пішов воювати куманів.
І це збагнувши, Ярославна, схопившись, підійшла до божниці, де кволо тліла лампада, опустилася на коліна і до ранку гаряче молилася та прохала Господа захистити князя Ігоря та його дружину. Ще тоді, як побачила в пазурах того крилатого чудиська багатоголового свого Ігоря, все збагнула: лихом кінчиться похід її мужа на каїв – на сім половецьких племен, на стягах яких були крилаті змії – родаки їхні. А збагнувши, металася: як? Як допомогти мужу? Більше оружної сили у місті, щоб послати на поміч, немає. Знову опускалася на коліна перед божницею, благала і благала Господа, а над градом, над Новгород-Сіверським, гриміла й лютувала гроза. Як спалахували блискавиці й темна ніч на скороминувшу мить ставала світлою, бачила в небі крилатого змія о кількох головах, з пащек яких валив дим, сипались іскри й шугав вогонь. І тоді в мідних пазурах чудиська бачила людину. І їй здавалося, що то ж її Ігор, князь їхній, ладо її…
Ой, віщим був її сон, видіння пророче та ще й лиховісне! В цьому вона вже тоді не сумнівалася. І який вістун, який віщовий застерігає її, показуючи, що чекає у Половеччині її Ігоря?…
Відчай краяв душу і серце, позбавляв спокою. Але ні собі, ні мужу вона вже зарадити не могла. Сон той з думки не йшов, видіння жахне з очей її не зникало – Ігор у пазурах змія… Горинича чи Тугарина, які завжди на Русь прилітають із Степу. Хто, хто порятує її ладо? Де нині Кирило Кожум’яка, який під Києвом колись, як старі люди розповідають, – убив Змія Горинича?
Тепер таких змієборців на Русі немає. Кажуть, перевелися. Тепер Кирили Кожум’яки між собою залюбки б’ються – за уділи, за столи княжі… І немає їм спину, і ніякий Кирило Кожум’яка їх не може вгамувати… Ой, лихо буде, лихо-біда!..
Благала Господа послати Ігореві на поміч новітнього Кожум’яку – десь же має бути на Русі бодай один богатир, як то вони водилися в часи Володимира Великого чи Володимира Мономаха… Не може Русь без богатирів. Хоча що вони утнуть, коли треба усім миром нашим заодно стояти. Незгоди свої вічні уладнати і добро та злагоду на Русі посіяти. А натомість кожен тягне у свій гуж, а вороги такими й поганяють. Тому й розвелося на Русі змієголових більше, як витязів-богатирів.
А над Новгородом, ніби підтверджуючи її болючі думи, гриміла-бушувала гроза, і в спалахах блискавиць ні-ні та й привиджувався Змій Горинич з її Ігорем у пазурах своїх мідних…
І був місяць, заний на Русі, як цвітень (квітень), для походів, та ще на південь, куди весна раніше приходить – саме раз.
Вже почали озиватися зозулі. Почувши там чи там перше тієї весни «ку-ку», так і хотілося запитати барвистого птаха: зозуле, зозуле, скільки мені ще літ жити?
Питаючи, рахували не вельми щедре пташине «ку-ку» – розлінилися бісові птахи! Зайвий раз їм кукукнути на Половеччині лінь!..
Виходило, що небагато ратникам Ігоря Святославича жити в цьому світі зосталося…
З високого валу, з помосту дерев’яних стін видно було із заборола – чи не внутрішнім зором бачила? – що військо Ігоря, розтягнувшись змією в долині, вже ге-ен-ген.
Ще мить у вічу її стяги мужа майоріли, червоніли черлені щити, як військо, наче довга змія, звиваючись, повертало вбік, ще зблискують сонячні промені на наконечниках списів кінних і піших воїв, але ще трохи, ще тіль-тіль – і останній вершник зникне за обрієм, там, де земля зливається з небесами.
І мить така настала, і все зникло, а там, де зливається земля з небом, стало порожньо і пустельно. І в усьому світі білому враз стало пустельно. І сумно. Як і в душі її. До болю в очах вдивлялася княгиня з високого валу, чи не блисне ще – бодай востаннє – на обрії нагострений наконечник списа… Але там, куди вона вдивлялася до щему в очах, до сліз, там уже було порожньо. Там уже блукало марево, проковтнувши військо її лада.
Цей сон, звідтоді, як пішов Ігор, навідувавсь до неї щоночі.
Хоч кричи, хоч не кричи, ні до чого вже не докричишся.
Тепер кричатимуть диви, там, куди пішла дружина її мужа.
І раптом невідь-де взявшись, заґелґотіли сірі гуси. Вони летіли ключем над градом невисоко – вожак вів зграю на зелені луки, де серед гайків та перелісків блищали озера й озерця, як наче б живої води…
– Га-га-га!.. – неслося над містом, чи вітаючи її, чи прощаючись з нею, чувся шерхіт крил, що змах за змахом злагоджено розсікали повітря.
Їй раптом захотілося попрохати гусей, щоб вони взяли її на свої крила і понесли туди, куди пішов її ладо.
Гуси про щось перемовлялися між собою: га-га-га та га-га-га… Мабуть, раділи, як то вони будуть на луках із смарагдовою травицею розкошувати – біля озер та озеречок… Як вони поладнають між собою, молоді гусачки з молодими гусочками. І кожне з них знайде там собі пару, аби в світі крилатих не зменшувалося крилатих…
Невдовзі й вони розтанули вдалині, де посеред зеленавих килимів трав’яного царства-князівства блищали озеречка.
І стало так тяжко на душі у княгині, так самотньо, так сумно й пустельно, що тільки пісня могла її порятувати, як то не раз рятувала, коли сум огортав її серденько…
Журно похитуючись, Ярославна тихо-щемно співала на валу, на високому…
