Ярославна - Чемерис Валентин Лукич (бесплатные онлайн книги читаем полные txt) 📗

II

І всі молилися і прохали прощення гріхів. І Руська земля залишилася за Шелом'янем…

1 травня Ігор Сіверський підійшов до Дінця.

За літописом Руським:

«…І отож ішли вони тихо, збираючи дружину свою, та й коні були в них тучні вельми. І коли вони йшли до Дінця-річки, то у вечірню годину Ігор, глянувши на небо, побачив, що сонце стояло, яко місяць. І сказав він боярам своїм і дружині своїй: «Ви бачите? Що се є за знамення?» А вони, поглянувши, побачили це всі і поникли головами, і сказали мужі: «Княже! Се є не на добро знамення осе». Але Ігор сказав: «Браття і дружино! Тайни Божої ніхто не відає, а знаменню і всьому миру своєму творець – Бог. А нам що вчинить Бог, – чи на добро, чи на наше лихо, – то се нам і побачити».

І це сказавши, він перебрів Дінець…»

Очевидно, все ж Дінець він перебрів не одразу після слів своїх. Сонячне затемнення триває в основному 7,5 хвилин, і в природі тоді й справді щось лиховісне, в крайньому разі, моторошне твориться.

У давні часи затемнення соння вважалося лиховісною ознакою. І ця лиховісна ознака і припала на похід Ігоря до Дону великого.

У верхів’ях Уди (у ті часи – Малий Дінець, або й просто Дінець [28]) воно відбулося 1 травня 1185 року (астрономічні дані) о 16 годині 55 хвилин (момент найбільшої фази) за київським часом. Себто тоді, коли на Русі у церквах вже правили вечірню, тому русичам і здалося, що сонце стало місяцем.

В чужому, а відтак і ворожому степу, де опинилася руська дружина, нечисленна, в порівнянні з ордами половців, господарів тих степів, взагалі треба було триматися обережно, будучи готовим будь-якої миті до будь-яких несподіванок (вони чигали русичів на кожному кроці) – половці були десь неподалік і сторожко чаїлися, готові кинутись на пришельців. Але де вони могли так поховатися, що їх та їхніх веж (стійбищ) не було видно?

Ще мить тому в небі сяяло сонце. А воно всюди було однакове, хоч удома на Русі, хоч у степах Половеччини. І несло спокій у душі, що вже були охоплені сум’яттям. Лагідно сяяло сонце, день догорав поки що тихо та мирно, згодом у степу вже почало владарювати надвечір’я, що його влітку прийнято називати золотим. Котилося собі сонечко вічною своєю небесною дорогою до заходу, щоб уранці з’явитися на сході, і все тоді почнеться спочатку.

І ніхто в тій небесній високості не міг ані зупинити сонце, ані згасити його. Чи бодай затулити чимось. Принаймні половці на таке не були здатними.

І раптом…

І раптом у степу, досі тихому, наче що війнуло. Ніби хтось глибоко і тяжко зітхнув. І вже степом від обрію й до обрію і до руської дружини почала нестися пітьма. Чорна смуга її мчала степом, поглинаючи білий день, поглинаючи сонце, що почало чомусь тьмяніти, гаснути, зменшуватись…

А з ним тьмянів, гаснув білий день.

Хто ж це такий всемогутній, що може навіть білий день загасити?

Відразу пронісся вихор, накушпелив, завертів листям та бадиллям…

Десь стривожено закричали птахи.

Засвистіли біля своїх горбочків тлусті байбаки й притьмом кинулися до нір – наче од напасті рятуючись…

Над Дінцем, чи дивуючись тій пітьмі, що поглинала день, чи лякаючись її, теж закричали птахи. Дінець ураз почоронів, потемнів, спершу брижі ним пробігли, а потім з’явилися й хвилі.

Недобре загудів, засвистів вітер.

Зашуміли прибережні очерети, наче там хтось невидимий затрощикувався, зашуміли верби…

Руське військо охопив ляк – від того, що сонце ясне в ясному небі почало раптом зменшуватися, тьмяніти, зникати на очах – наче його пожирало якесь чудисько…

Ще мить – і чорна пітьма прилетіла й до русичів. Спершу сонце стало, як серпик місяця, а потім і зникло. Серед білого дня!

Тривожно запирхали коні і так же тривожно, не розуміючи, що коїться – невже кляті половці напустили чарів? – перегукувалися вершники, носячись сюди й туди і не знаючи, що далі діяти…

Це таки було знамення. Недобре. Якщо не зловісне. Військо занепокоїлось, вої перегукувались між собою. Хтось крикнув:

– Це нам застереження від половців! Щоб ми далі не йшли. Це їхні чаклуни-чародії, волхви їхні таке чинять!..

– Затулити сонце не під силу й куманам, – заспокоювали їх воєводи, але того, що творилося у степу, і вони не могли пояснити. – Це Боже знамення, але ми вистоїмо!

За слов’янською міфологією, Білобог у східних і західних наших прапращурів – уособлення білих, добрих сил, білого дня. Білобог живе на небесах і звідти керує людом. Уявляється в образі діда з довгою сивою бородою, в білому одязі з посохом у руці. Весь час перебуває в протиріччі з темними силами ночі.

Чорнобог – зле божество, супротивник Білобога. У міфології слов’ян та балтійських народів – язичницький бог (як і Білобог теж язичницький), уособлення лиха. Також бог зими, темних хмар, нічних жахів і взагалі – пітьми. Заправляє епідеміями, голодом, йому приносили криваві жертви, виголошуючи жахливі клятви, щоб відвернути його гнів і пекло. Споконвіку борються Білобог і Чорнобог, але перемогти один одного не можуть, лише змінюють один одного – день і ніч.

Наші далекі предки тому й поклонялися двом діаметрально протилежним богам – Білобогу і Чорнобогу, представникам світла й пітьми, добра і зла, – що світ за їхніми віруваннями ділиться на світ світла і світ пітьми. І там, і там – свої боги.

Між ними – богами світла й пітьми, – триває вічна, що ніколи не матиме кінця, боротьба за владарювання над світом. День і Ніч – це вищі, безсмертні для наших праотців істоти: День – це верховне божество світла і Сонця, а Ніч – верховне божество пітьми.

Боротьба між ними повторюється щодня, і щодня перемагає цар Сонце (скандинави називали його «радістю народів і страхом пітьми»), тож сонячні та місячні затемнення, як і небесні грози, пояснювалися саме боротьбою світлих богів з темними.

У всі часи сонячні і місячні затемнення відносились до таких небесних явищ, що завжди вражали й лякали. Всі народи вірили, що то сонце і місяць проковтувались чудовиськом або чаклуном. Астрологи віщували зловісні знамення, пророкували смерть великих людей, війни, чуму тощо.

У всі часи боялися затемнення.

Грецький полководець Нікій навіть відклав відплиття флоту із Сіракуз за місячного затемнення, що й стало однією з причин поразки афінян.

За українськими народними віруваннями, що корінням своїм сягають вглиб міфології Русі-Слов’янії, сонце (воно в наших предків завжди звалося «святим і праведним») хочуть з’їсти крилаті вовкулаки. В інших місцях це пояснювалося бійкою між денним світилом сонцем і нічним – місяцем. Ще в інших: світила затулялися від нас нашими гріхами. Вони закривають обличчя руками, аби не бачити наших гріхів. Ось чому затемнення, наприклад, місяця, бувають вночі, бо вночі ми найбільше грішимо. А ще говорять діди наші: прослуживши певний час, сонце й місяць «міняються». Під час цієї «зміни» вони, зіткнувшись, можуть упасти на землю, і тоді настане кінець світу. Через це затемнення наводить жах: люди запалюють «страсні» свічки, і кожен має молити Бога про прощення своїх гріхів.

Воїни Ігоря теж почали молитися, озираючись, прохали Бога простити їм гріхи їхні…

Ніч наставала поза строком. Богам невгодний похід Ігоря, але князь кидає виклик стихіям і відважно поривається навстріч своїй долі.

Але сонячне затемнення, хоч і наполохало дружину Ігоря, проте, слава богам, закінчилося благополучно. Темні злі сили, які намагалися проковтнути сонце серед білого дня і наслати на землю ніч, певно, подавилися ним – Білий бог переміг і повернув світові білий день.

Чорнобог ретирувався. У світі білому знову запанував узвичаєний лад. Сонце, як йому й належить удень сяяти в небесах, знову засяяло в тих небесах, ніхто його не намагався зжерти.