Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена (читать бесплатно полные книги TXT) 📗
— А найбільші експлорери в них — пастухи, — провадила собі Редька. — Та й то вони вниз ідуть зазвичай, бо скільки тут тої трави. — Редька відчувала в собі пробудження юного натураліста. — Коротше, ховайся тут хоч цілим мегаполісом. Тільки доріг не прокладай і шастай не сильно.
Дордже довго й прискіпливо дивився на Редьку, відтак посміхнувся.
— Що? — насторожилась вона.
45
В синьому небі наче хтось пролив сквасніле молоко, не розбовтуючи. Тим більш сюрреалістично на такому тлі червонів великий і, здавалося, давно порожній монастир на пагорбі понад селом. В декотрих місцях його стіни, як і мур довкола нього, були фарбовані смугами трьох кольорів — теракотовим, білим і сіро-зеленим. Над входом проти сонця виблискувало щось, що Редьці звідси годі було роздивитися.
Поки Редька роззявляла рота, Дордже швидко йшов у бік села, дивним чином не здіймаючи за собою куряви на цій запилюженій широкій дорозі.
— Ого. Та тут не село, а цілий форт! — аж присвиснула Редька, підійшовши ближче. — Диви, які укріплення. Від вітру чи від демонів?..
Під криваво-червоними стінами поселення спала на зігрітій землі ціла зграя кудлатих чорних псів, подібних на ротвейлерів. Інших псів у цій місцевоссті Редька взагалі уже не бачила. Поміж псами сидів, торочачи в пальцях край своєї груботканої жуби, місцевий дурник. Забачивши подорожніх, він підскочив так високо, що Редьці здалось, ніби вона марить. Наступної секунди він уже був коло них і щось таємниче шепотів Дордже. «Махакала, Махакала!» — робив він страхітливі очі й тикав пальцем у бік низеньких дверей, завішаних старою рядниною.
— Шо вже є? — спитала Редька.
— Нічо, — глянув на неї Дордже. — Туристам пропонуються відвідини храму страшного Махакали, трансформованого в демона індійського божества Шіви.
Все це він казав, затиснувши голос так, як виходить, коли затискаєш носа. Імітував тьотю з мегафоном, очевидно.
— І що в ньому страшного?
— Для тебе мало чого. Фрески пам’ятаєш? Там, де багато очей і язиків?
— А. Ходяче желе з кинджалом?
— Ага. То ж не твої страхи художники змальовували. А так-то, кажуть, із шафи, де замкнений його дух, ще донедавна ночами чулося виття і текла кров. Якось навіть пару людських черепів знайшли. Страшно?
— Дуже. Пішли, зайдемо. — І Редька рішуче рушила до дверей.
Блаженний скочив перед нею, як чорт на ладанному батуті, й відчайдушно закривлявся й замахав руками. Відтак із одного з мішечків, що висіли в нього на поясі, він дістав переконливих розмірів голку, підняв її до Редьчиних очей і впустив на землю. Голка дзенькнула об камінь і відскочила.
— А тепер шо є? — знову обернулася в бік Дордже Редька.
— А, ну так. Турист має бути чоловічої статі. Жінок після восьми років до Махакали не пускають… — засміявся він.
— Дуже демократично! — Редька взлостилася і гупнула наплічником об землю. — І при цьому в сусідньому селі у тети аж два чоловіка!
— Чоловік і Махакала — це тобі не Чук і Гек. — Дордже вже розшнуровував черевики. — Нічо, гірка Редька, я за тебе свічку поставлю. А ти мені пиво потім, ага?
— А я тобі фінгал. Іди давай! Поки дяпчик кинджал не відв’язав від пояса.
— А в іншому мішечку знаєш, що у нього?
— Не знаю і знати не хочу.
— Ну і даремно. Штука помічна.
— Вали вже, етнограф.
Редька стриміла, чекаючи на нього, як виявилося, на даху якоїсь будівлі. Дивне тут селище, наче з кубиків чи сходинок — одні будиночки стоять на інших, ще вище на них приліпилися ґомпи, котрі незрозумілим чином ще й виявляються старішими за все інше.
Небо над селищем тепер вже загорталося сіро-червоними спіралями, а хмари рвались, як шматки паперу, зачіпаючись за колючі кущі на схилах і пазурі ворон на дахах.
— А все-таки я не до кінця в цю штуку з жінками і релігією врубаюсь, — сказала вона, коли Дордже вийшов на Світ Божий із темних коридорів Махакалиного святилища.
— Я теж, — посміхнувся Дордже.
46
Шкіра тутешніх гір була кам’яною шкірою великої втомленої тварини — сіра й холодна, з довгими пасмами напівсухої трави по ній. Сильній тварині явно було трохи не по собі. Й трохи зимно. По гребенях хребтів стриміли сосни. Тварина настовбурчувалася, але нічого не могла вдіяти, аби не пустити чужинців у свої володіння. Покривалася парами-туманами, загороджувала білі далекі вершини від зору перехожого, й обіцяла, що сонця їм тут найближчим часом не нюхати. Зате от мряки — від щирого серця. Вони підійшли до кам’яної, накритої тесаним же каменем хатинки. Дордже постукав у двері. Ні звуку.
— Шось тут ні пса, ні корови. Закинутий сарай із ракетним паливом, — спробувала пожартувати Редька.
— Та нє. Не сарай. Це хата чиясь точно. Просто нема хазяїв.
— Будемо чекати?
Редька з забобонним острахом озирнулася на рептилоподібні гори: темніло тут швидко.
— Ага. Почекаємо до лютого. Коли почнеться сезон посіву. — Дордже крізь шпаринку світив ліхтариком углиб хати.
— В сенсі?
— Та в сенсі, що пішли вони вниз, де тепліше, в місто, працювати в магазин, а то і в Індію, светрами з козячої шерсті торгувати. Так що, думаю, вони не образяться, якщо в них двоє ввічливих подорожніх заночують. Це їм добра карма.
— По-моєму, це злом із проникненням. Але зогляду на холодригу, місцевий кримінальний кодекс хай вибачає.
Дордже без особливих зусиль відкрив хитке віконце й, засвітивши ліхтарика на лобі, вліз у хатку. За мить він відчинив двері зсередини.
— Заходьте, гості дорогі. Ми зачекалися. Чи все в вас добре?
Редька затягла через поріг наплічника і втомлено гупнула ним об земляну долівку.
— Нда, красти тут точно нічого. — Вона оглянула лавки, розставлені традиційним півпериметром довкола грубки з давно потухлими у ній вугликами, дерев’яні, фарбовані на синє з червоним полички з кількома алюмінієвими каструльками, кілька пластмасових пуделок із рисом, гречкою і просом на дні. В кутках висіло хазяйське шмаття.
— Шось тут ше холодніше, ніж надворі.
— А ти не стій, засватана. Ги-ги. Так тобі десь бабця каже, правда? — Дордже щиро потішався над нею. — Давай, поки не пізно, притягнемо якихось дрів чи гімна.
Гімном можна було розпалювати вогонь. Редька це знала зі шкільного гуртка з туризму, куди вона прийшла аж один раз. Відтак десь у Карпатах пробувала здійснити це на практиці, й нічого, крім сирого смороду, не добилася.
— Видно, не сухе гімно було.
Дордже виліз на дах будиночку. По краях під камінням лежали складені кривенькі дровенячки. Дордже насмикав їх достатньо, і почав скидати на землю.
— Оце вже називається валити хатку! — ремствувала Редька, збираючи дрова з землі й заносячи до хати.
— То підемо нарубаємо, може? Чи спиляємо пилкою для нігтів?
— Звідки в мене пилка для нігтів? Ти взагалі мої нігті бачив? Чорні, як моя душа…
Редька пошарила кишенями.
— От блядь.
— Шо, і крему від кутикули нема? — Дордже підсміювався, ладуючи дрова в піч.
— Не знаю, які метросексуали розказали тобі про крем від кутикули, але я проїбала нашу останню запальничку…
— Ну от. Тепер через тебе ми помремо, — якби Редька не звикла до його серйозності при найдурніших жартах, то, може, й злякалася б. Все це на секунду нагадало їй анекдот про пекло, в якому були нескінченні запаси коноплі, гашишу й готових джоїнтів, але не було жодного сірника.
— Та-да! Чи як там у фільмах кричать? — Дордже витяг із кишені анорака звідкілясь знайомий Редьці мішечок.
— Це шо за «та-да»? — Редька схопила полотняну торбинку, намацала всередині щось подібне на камінь. — Сіль? Чи шоколад шматковий?
Останнього, твердого «фабричного» шоколаду раптом захотілося до болю. Бабці такий приносила сусідка з «Карла Маркса» у дитинстві. Зашморг Редьці не піддавався.
— Це кремінь.
— Що?
— Кремінець. Кремняк. Старі українські назви. Помогло?
— А. Нє. Найшов десь? — Редька збайдужіла. Цікаво, скільки годин у них піде на здобуття вогню первісним способом.
