Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена (читать бесплатно полные книги TXT) 📗
І Редька підкошеним колосом гепнула на сніг. Від жалю до свого даремно прожитого молодого життя у кутках її очей зібралися пекучі сльози, і вся картинка дівчинки, що лежала навзнак на снігу під безжальним Гімалайським небом, запросто згодилася би для передкінцевої сцени американського кіна про дружбу й вічність, якби не пекельний Дордже, що вліз у кадр і поламав весь пафос:
— Ходи, василино. Оно вже перевал насправді. Я вже бачу вершечки плоскогір’я.
Редька, що вже встигла була заплющити для вічного сну ясні очі, недовірливо одне розплющила.
— А не пиздиш?
— Нє. Не пизджу. Чи як правильно: не пиздю?
Редька сіла на снігу.
— Киш, какашечний! — кинула льодяну грудку в бік шуліки, що все ще наганяв собі апетит, кружляючи неподалік. Від різкого руху закашлялася, і все ж заходилась вставати.
— Наша дума, наша пісня, не вмре, не загине. Хуй всім. — Видерлася догори по Дордже, як в давнину видиралися запалювальники вуличних ліхтарів на стовпи.
— А про погранців, то не переживай поки, — заспокоїв її Дордже, — тут тільки гори дикі навкруги, до найближчого села ще пиляти і пиляти. А там от уже й застави.
— І засади.
— І засади. Нічо. Ти ж умієш по-китайськи говорити?
— Ага. Ніхау, сяй сяй, каліфана і пухавіка.
— Шо-шо?
— Ну, пуховик по-їхньому. Наш сусід дядя Ігор колись у Китай їздив. Набрався там лінгвістики.
Редька ледве дихала, а все ж очі чіплялися за горизонт не гірше, ніж кирка скалолаза.
І тут зненацька перед її очима постало у всій своїй красі Тибетське плоскогір’я. Дивний, неземний пейзаж, лілово-рожева пустеля, зім’ята і вигнута, від краю до краю заселена скоріше духами, ніж гіпотетичними людьми, безкрайня й мовчазна, чужа і магнетична, не схожа ні на що до неї бачене.
— Гори… ті… вони дійсно зовсім іншої породи. Як то так?
Редька роздивлялася химерні «труби» і печери, колони й шпички, що ними рясніли стіни й дахи цього горішнього поверху світу. Жодних стежок не було видно. Куди йти далі, ніхто не знав. Сигналу не було давненько. Вочевидь, тут, у прикордонній зоні, все глушилося. Однак, іти було треба.
— Давай вшиватися. Ще налюбуєшся. Обіцяю.
Дордже ще раз озирнувся довкола. Виявляється, поки Редька стриміла тут із відкритим ротом, він уже встиг пройтися туди-сюди вздовж перевалу, видивляючись шляхи спуску.
— Золоте правило альпіністів: дряпайся високо, а спи низько. Ходімо. Зараз тобі стане легше. Спуск — найкращі ліки.
44
Люди в цих краях були тихими. Кричали хіба на худоб, й дивовижно співали.
— Дуже на наші пісні схоже…
Не бажаючи переривати багатоголосого жіночого співу, Редька зупинилася і трохи почекала на дерев’яних сходах будиночку, котрий вони бачили ще здаля, хвилин за тридцять до того, як сюди дійти. Чиясь скромна оселя чи сезонна корчма для погоничів яків.
— Може, в них іще сало з часником знайдеться? І борщику?
— Не знаю. Співали вони стару тибетську пісню. Навряд чи тутешнім богам у дар варився борщ.
Дордже увійшов до кухні першим. Спів затих. Чути було, як жінки розмовляють із прибульцем. Редька чекала на східцях, завузьких навіть для її 36-го розміру взуття. Нарешті Дордже гукнув і її.
Очі не поспішали звикати до темряви. У кволих відблисках вогню Редька нарешті розгледіла двох старших жіночок, що сиділи біля грубки-боа. Одна підгортала коров’яків, інша роздувала полум’я через велику, розширену на кінці, металеву рурку.
Третя жіночка, очевидно, господиня, в масивних золотих сережках, із низкою крупних намистин бірюзи й гірського корала на шиї, привітно посміхнулася до Редьки. Відтак заправила дві чорні коси за пояс теплого смугастого кітина. Налила подорожнім солоного чаю з маслом. Безкінечний напій — скільки не випий, все одно доливають, люди тут не жадні.
У пофарбованих на синє стінах, певно, завжди були сутніки. Темно-червоні з зелено-синьо-жовтими розписами меблі невиразно нагадували Редьці щось штибу дитсадка. Хоча який міг бути дитсадок у такій гамі?
Вогонь тихо шкварчав під казаном із рисом. На даху галасували запізнілі птахи. Чорна кицька заскочила на глиняну лавицю, вмуровану тут по півпериметра, потяглася, погострила кігті об килимок, постелений для тепла, і раптом зашипіла в порожнечу кімнати. Жінки підскочили й підняли галас. Одна набрала повні пригоршні зерна із діжки й, крутячись довкола, заходилась його розсипати, відтак, зачерпнувши ще, вибігла з галаканням надвір. І, не знайшовши під рукою ніякого гучнішого за порожню мідну каструлю, взялася лупити в неї великим дерев’яним черпаком. В той же час господиня схопила з полиці дерев’яне барильце й, зануривши в нього дерев’яну лопатку форми павиного хвоста, зачерпнула рідини й тричі покропила місце, на яке сичала кицька.
Редька спостерігала це все з відкритим ротом. Спати явно перехотілося.
Жінки тим часом поволі заспокоїлися. Господиня щось сказала Дордже, і всі вони тихо засміялися.
— Що? Що таке? — Редьці не вірилося, що ця статечна компанія ще хвилину тому виробляла таке, що обзаздрився б і найталановитіший постановник сучасного етно-театру.
— Та нічо. Питають, що ми таке за собою приволочили, що вона аж мусила кропити святою водою з ґомпи Ґар.
— Шо це за така спеціальна вода?
— А я звідки знаю?
— То спитай.
— Та блін. Дай людям спокій.
— Ну спитай же… бо стукну.
Редька примірилася носаком черевика до його гомілки. Дордже зітхнув: дуже страшно.
Він досить довго говорив із жінками. Відтак повернувся до Редьки, що нетерпляче виблискувала очищами з темряви.
— Це вода з джерела, що витікає з храму Ґар, просто з-під статуї Ґуру Рінпоче. Яка, в свою чергу, дивним чином була піднята догори живим деревом, що виросло просто під нею. По всьому тому струмку навіть у найлютіші холоди росте ясна зелень. Не знаю, як ця рослина перекладається, але її вони також висушують і лікують всіляку гидоту чаями й притирками з неї.
— А ми будемо десь там поблизу йти? — позіхнула Редька.
— Це вже, сама знаєш, як карта ляже. В прямому сенсі.
— О. У них півас продається тут, може? — запримітивши за склом шафки золотисте горло пляшки, Редька відразу ж забула про всі свої духовні інтереси.
— Я би не радив.
— А я би не питала поради. Хочу пива.
— Ти ж тільки що стогнала від холоду?
— Клин клином, сам знаєш.
За якийсь час Редька вже пила крижане пиво, гріючи роззуті ноги в термошкарпетках біля розпеченої пічної труби.
Дордже сам до себе засміявся.
— Ти чого?
— Та так.
— Кажи!
— Кумедно, що господиня універсальний спосіб вигону духів вживала, а прийшлі тітки — точковий.
— В сенсі? — Редька вдоволено прослідкувала шлях своєї пивної відрижки. Прекрасна культура — тут такого встидатися не прийнято.
— В сенсі, що розсипанням зерна і биттям у барабани завдають нестерпного болю і так нещасним духам-пертам — шинам і серакам.
— Сракам і шинам?
— О, то ви знайомі. То вже я думаю, з якого ти милого вічно голодна. Дивися, бо ще й тобі зерна під хвіст насиплять… — Дордже сміявся, і жінки сміялися з ним, дарма, що не розуміли, про що він зараз.
— Ну і ладно. — Редька відвернулась в інший бік.
— Шини і сераки вічно помирають від хвороби. І не можуть ні виздоровіти, ні навіть погризтися один із другим. Того єдині реципієнти їх тяжких недугів — люди.
Крізь маленьке віконце видно було, як сонце скоро зовсім зникне за химерною горою.
— Чуєш, До, ану спитай в цеї тети, чи ходила вона коли за он ту гору.
Дордже покірно спитав.
— Ну?
— Тета каже: я шо — дурна? Чи роботи не маю?
— Так я і думала. Ніхто з місцевих толком і не підозрює, що тут є ще люди, крім них. Мало хто за ближній горб зайде, коли він не по дорозі до іншого села.
— Ну, це нормально, думаю. Це тільки ми, придурки в їх очах, можемо з рюкзаками по добрій волі горами валанцатися, — знизав плечима Дордже. — Нічого не продаємо, дітям їсти не несемо — поторочені якісь. У них у мові навіть нема свого слова «краєвид». Вони англійське «View» вживають. Дуже смішно виходить.
