Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена (читать бесплатно полные книги TXT) 📗
— Мені все одно трохи холодно… — використала вона канонічну бабську брехню. — Можна я підсунуся ближче?
Мало який чоловік за всю історію людства на землі не повірив би у цю брехню, навіть пригадавши факти з підручника біології: у жінок більше підшкірного жиру, та й взагалі в них вищий теплозахист і здатність адаптуватися. Зазвичай в таких випадках пригадуються інші факти з цього ж підручника. Тільки Дордже рідко робив те, що підшивалося під гриф «зазвичай». Засинав собі спокійно, як безстатевий ангел. Це вже навіть перестало Редьку й злити.
І вже вкотре на ранок від висоти лице їй запухало так, що Редька, не задумуючись над політкоректністю, називала себе бурятом після випускного.
43
Тепер навколо залягла снігова пустеля. Тиша була такою дзвінкою, наче хтось двома щипцями крізь вуха намагався проколоти тобі голову й заселити срібну нитку.
Дордже ступав снігом важко, роблячи глибокі, вище коліна, чорні лунки. Під злежаним, ніким не ходженим снігом спало дрібне каміння. На таке слід було ступати особливо обережно — котилось, як навіжене, ногу підвертаєш за секунду.
— А я легенька, я перескочу! — Редька плигала сніговою кіркою, поки це не крикнула.
— Ой. Провалилася по яйця…
Залишався останній ривок до перевалу. Дордже запропонував трохи відпочити.
— Ми добре по часу встигаємо. Сядь віддихайся. Перетинаємо державний кордон, як не як. Офіційна справа, хе-хе. Тай треба ж якось відмітити щойно здобутий кримінальний досвід. Ми з тобою, Редько, тепер нелегали.
— Та ну? Значить, он як китайці на Барабашова почуваються.
— На чому?
— Базар такий харківський. Не думала, що незаконно емігрую у Китай.
— Та фішка в тому, що не ясно, де тут Китай мав би починатись, чи ліпше би закінчуватись. Ану, глянь. Цю карту або шизик малював, або китайська контра. Он, дивись на горизонталі. Ми зараз на перевалі, далі на північ має бути різкий спуск і ущелина. А ти що бачиш?
— Де?
— На півночі.
— А де північ?
Дордже тицьнув пальцем кудись у лівий бік. Редька повела туди оком.
— Там гострі гори.
— Ага. Хребет якийсь. Тут, ніби все навпаки, на карті. Або ми зайшли не туди, куди думаєм.
Схили, що розкривалися книжками, чергували сніг із камінням. Південний схил був сіро-чорний, подекуди вкритий сухою травою. Північний — білий, запорошений, не пещений сонечком.
— І чого ж сюдою ніхто не ходить?
— Гм. Скучила за буцигарнею?
— Ні, просто цікаво.
— Бо всі ходять іншим шляхом, добре протоптаним і торговим. А тут так — хіба п’яний пастух чи ідіоти типу нас.
— Ми не ідіоти. Ми любителі екскурсій, хехе.
— Точно. І якщо пощастить, нашим туроператором стане прикордонний наряд. Акція місяця — круїз видатними пам’ятниками китайської карної культури. Плата за фотографії — правда, тільки наші, портретні — входить у вартість пакету.
Над чорними гострими скелями, як душі лежалого на них тисячоліттями снігу, злітали драконами, тиграми, мулами, птахами і рибами хмари. Довго дивлячись на спокусливі снігові гірки під самими вершинами, такі рівні, пухкі й чисті, як гірки для санчат і лиж у дитинстві, Редька от-от вже була готова побачити, як ковзне звідтіля донизу котрийсь із заморожених у льодовику доісторичних хлопчиків. «Слава глобальному потеплінню і моєму розмороженню! — крикне він, помахавши рукою. — Бувай здорова!»
— Ні, все таки ходімо. — Редька підвелась на рівні ноги. — Шось я замерзаю, кажись. В прямому сенсі. Починаючи з мозку.
— А. Ну то не страшно. Не мозок красить жінку.
Редька вже навіть не реагувала на подібні закиди.
— О. Я, здається, бачу прикордонний стовпчик. — Редька казна-чого понизила голос. — Це ж прикордонний стовпчик?
Дордже і собі глянув на низький білуватий на тлі пожухлої трави, паралелепіпед.
— Точно.
— То ще трохи, і я цілком офіційно порушу закон?
— І зіпсуєш своїй старшій у анкеті графу «родинні зв’язки». — Дордже ще вдавалось посміхатись.
— Єдине, що коли нас упіймають китайські прикордонники, навряд чи справжня китайська тюрма буде нагадувати ту нашу клуню з декоративною вишкою і золотими замочками в дверях.
— Ну, хіба тим, що замочки китайськими були…
Під самим перевалом сніг уже був суцільним, обійти його було ніяк. На секунду Редька подумала, а що, якщо снігу тут взагалі по два, чи по п’ятнадцять метрів, чи там тріщина яка-небудь у льоді, куди вони проваляться, і ніхто їх ніколи не буде шукати?
І тут же провалилась. Правда, знову лиш «по яйця» і, на щастя, інша нога так і залишилась на примороженій поверхні.
— Давай руку.
— А як це ти сам не провалився?
— Бо сам я вже і так іду по дну провалля.
— Ой-ой-ой. Метафорист великий. Простіше можна?
— Та куди уже простіше. — Дордже посміхнувся. — Хочеш відпочити?
— Нє, давай дойдемо вже.
Десь внизу на бурих схилах спокійно паслися легкі й граційні блакитні вівці. Ковзнув, розтинаючи небесний ультрамарин, чи то шуліка, чи сіро-білий орел.
— Фотошоп якийсь, — буркнула Редька.
Чим ближче до перевалу, тим було тяжче йти. Ніколи б не подумав, що те, що видається кількома десятками метрів, може так довго розтягнутися в часі. От ті стовпчики вже було добре видно, а дійти до них так і не дійдеш зразу, і лінія кордону наче втікає від тебе…
Редька дивилася вже суто собі під ноги. Крок за кроком. Стрибок за загрузанням. І тут, обернувшись, вона нарешті побачила ряд стовпчиків у себе за спиною. Хоча до фактичної лінії хребта ще треба було йти.
— Давай, давай, Редисочко.
— Хуїсочко! — хекала вона.
— Ну ти ж зібралася на Білу Гору? От тобі легенький тренінг. А поженуться прикордонники, то й репетиція втечі від диких звірів буде.
— Не водяться ніякі дикі звірі на таких висотах! Ти достав мене. Бери он сам рюкзак — емансипація скінчилася. Я знедолено, як всяка порядна горпина, далі лізу накарачках.
— Ну, заради такого візьму, звісно. Заодно введеш в оману китайські радари. Подумають, то як заблукав.
— Думаєш, тут є радари й прикордонники? — Редька поволі віддихувалася. — Ой, мамо, я умру так рано…
Страх смерті справді слабко пульсував у неї за маршрутом «грудина — скроні». Серце найрясніше калаталося в горлі, повітря, що його вдихаєш зазвичай, наче воду п’єш, тепер не тамувало спраги.
«Скільки тут відсотків кисню? П’ятдесят?..» — Редька добре знала, що ліпше про таке не думати. Але як дихати правильно, її ніхто ніколи не вчив. Дивно, що Дордже жоден симптом гострої гірської хвороби не чіпав.
— Фігово тобі? — співчутливо поцікавився він. — Пий давай.
— Та я вже п’ю і п’ю, холодно пити! — запротестувала Редька.
Пити треба більше.
Він поскрипів зім’ятою пластиковою пляшкою з водою.
Редька хильнула трохи, й тут же її знудило.
— Фак. Не дивись, — прошепотіла зовсім зблідла Редька.
Дордже зітхнув.
— На. Це поможе.
І, замість очікуваної хвилину тому Редькою магічної формули, простягнув їй звичайну пігулку. «Mox» — прочитала Редька затерті букви.
— Шо це за мохи і лишайники?
— Це даймокс. Пігулка від хвороби висоти.
— І ти тільки тепер мені її дав?! — Редьчин хрип, помножений на злість, звучав погрозливо.
— Я тільки тепер її випорпав. В кишені флісу ще з Альп завалялося. Тут в аптеках я ж дивився внизу — пам’ятаєш? — не було.
Редька нічого не пам’тала. Випила таблетку, закрила очі. Кров шугала в голові туди-сюди, тривога не полишала тіла, і це було найбільшою незручністю.
«Видно, за мною шуліка сюди…» — приречено подумала Редька.
Кілька наступних кроків, які вона вперто пройшла, наперекір благанням Дордже посидіти, явно дали їй знати, що до перевалу їй як до кінського петра, і що лежатимуть її білі кісточки на білому снігу, як нагадування всім зухвалим про те, що:
— Нєфіг було мені скакати, як козі облізлій, там, внизу, і тут, вище, по снігу! Зекономила б сили, то й вижила би. А тепер я здохну. Іди без мене, тобі треба зникнути, перш ніж намалюються пагранци!
