Доктор Сон - Кінг Стівен (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
— Ну… гадаю, це добре, любонько.
У Люсі вистачило часу якраз на те, щоби скуйовдити доні волосся, перш ніж Абра побігла назад, аби відновити свої пошуки астронавтів, мандрівників крізь час і магів. Люсі стояла, дивлячись на неї, забувши про затиснуті в опущеній руці книжки. Розповісти про це Девіду, коли він дзвонитиме з Бостона, чи ні? Вона подумала, що краще ні.
Химерне радіо, ото й усе.
Хай само минеться.
6
Ден вирішив заскочити до «Джава-експресу», купити пару порцій кави, щоби принести одну з них у Тінітавн Біллі Фрімену. Хоча Денова робота на муніципальні служби Фрейжера й була дуже короткою, обидва чоловіки протягом останніх десяти років залишалися друзями. Почасти тут важила їх спільна пов’язаність із Кейсі — босом Біллі та спонсором Дена, — але основою була взаємна симпатія. Денові подобався позбавлений всякого фальшу характер Біллі.
А ще йому подобалося кермувати «Гелен Рівінгтон». Чи не ховалася тут та сама «внутрішня дитина»; він був певен, що якийсь психіатр так би й сказав. Біллі зазвичай радо передавав управління, а в літній сезон він часто робив це й з полегшенням. Між Четвертим липня і Днем праці «Ріва» робила свою десятимильну петлю до Клауд-Гепа і назад десять разів на день, а Біллі аж ніяк не молодшав.
Переходячи моріжком до Кренмор-авеню, Ден помітив Фреда Карлінга, той сидів у холодку на лавці між основним «Рівінгтон Хаусом» і флігелем «Рівінгтон-2». Санітар, який колись залишив низку слідів від своїх пальців на бідному старому Чарлі Хейзі, все ще працював у нічну зміну і був таким самим сварливим ледащем, як завжди, але принаймні він навчився триматися подалі від Доктора Сну. І Денові цього було досить.
Карлінг, якому невдовзі треба було на зміну, жував «біг-мак», тримаючи на колінах весь у масних плямах пакет із «МакДоналдсу». На якусь мить вони з Деном зустрілись очима. Ні той, ні інший не привітався. Ден подумав, що Карлінг — курваль ледащий із садистичними нахилами, а Карлінг подумав, що Ден — святіший-за-бога проноза, отже, баланс зберігся. Поки вони уникатимуть перетинатися на одній доріжці, все буде гаразд і навіть краще, бо все навкруги буде гаразд.
Ден купив каву (для Біллі з чотирма порціями цукру), а потім пішов через толоку, де в золотавому надвечірньому світлі юрмилися люди. Літали тарілочки-фризбі. Татусі й матусі штовхали гойдалки з малюками на сидіннях або ловили їх, коли ті з’їжджали з гірок, унизу. У розпалі була гра на софтбольному полі, діти з Християнської асоціації молоді Фрейжера змагалися з командою, на помаранчевих майках гравців якої містився напис РЕКЦЕНТР Енністон. Він побачив Біллі на залізничній станції, той стояв на стільці, натираючи хромовані деталі «Ріви». Тут все здавалося гарним. Тут відчувалося, ніби вдома.
«Якщо це й не дім, — подумав Ден, — це найближче до того, що я міг би мати. Тепер мені залишається тільки завести собі дружину на ім’я Саллі, дитину на ім’я Піт і собаку на ім’я Ровер».
Він вирушив по тінітавнській версії Кренмор-авеню у затінок, що створював залізничний вокзал Тінітавн.
— Агов, Біллі, я приніс тобі того цукру із запахом кави, як ото ти любиш.
Перший, хто сказав Дену у Фрейжері привітне слово, обернувся на звук його голосу.
— Ого, ну хіба ти не добрий товариш. Я ж якраз саме думав, що гарно було… от курва, оттакої.
Картонна таця випала з рук Денні. Він відчув тепло, коли кава виплеснулася йому на тенісні туфлі, але це було таким далеким, неважливим.
Там були мухи, вони повзали по обличчю Біллі Фрімена.
7
Біллі не хотів іти до Кейсі Кінгслі наступного ранку, не хотів брати собі вихідного, і певна річ, він не хотів показуватися лікарю. Він не втомлювався повторювати Дену, що почувається добре, якнайкраще, абсолютно тіп-топ. Його навіть оминула літня застуда, яка зазвичай чіплялася до нього в червні або липні.
Проте Ден, який пролежав без сну майже всю попередню ніч, не сприймав його «ні» за відповідь. Він, можливо, й погодився б, якби був упевненим, що вже пізно, але наразі він не вважав, що це так. Таких мух він бачив і раніше, і навчився калібрувати їх значення. Рояться — вдосталь, щоб рис людини не було видно під штовханиною їхніх бридких тілець — і ти вже знаєш, що надії нема. З десяток чи близько того означає, що щось ще можливо зробити. Всього кілька — отже, час ще є. На обличчі Біллі їх було хіба що три чи чотири.
Жодної він ніколи не бачив на обличчях невиліковних пацієнтів у своєму хоспісі.
Ден загадав, як відвідав свою матір за дев’ять місяців перед її смертю, того дня вона також казала, що почувається добре, якнайкраще, абсолютно вищий клас. «На що ти так дивишся, Денні? — запитала тоді Венді Торренс. — На мені якась плямка?» Вона кумедно ляснула себе по кінчику носа, і пальці її пройшли крізь сотні трупних мух, що, мов вуаллю, покрили її обличчя від підборіддя до лінії волосся.
8
Кейсі був звичним до ролі посередника. Шанувальник іронії, він любив казати людям, що саме завдяки цьому він отримує таку величезну шестизначну річну зарплатню.
Першим він вислухав Дена. Потім послухав протести Біллі, який твердив, що неможливо йому покинути все зараз, у розпал сезону, коли черга охочих покататися на «Ріві» стоїть вже на перший рейс о восьмій ранку. Крім того, жодний лікар не подивиться його терміново, для них зараз теж пік сезону.
— Коли ти останнього разу був у лікаря? — запитав Кейсі, коли Біллі нарешті вичерпався. Ден із Біллі стояли перед його столом. Кейсі відхилився назад у своєму офісному кріслі, голова відпочивала на її звичному місці, прямо під хрестом на стіні, пальці були сплетені в нього на череві.
Біллі прийняв захисний вигляд.
— Гадаю, десь у шостому році. Але я був у порядку тоді, Кейсе. Док сказав, що тиск у мене на десять пунктів нижчий за його.
Очі Кейсі переметнулися на Дена. У них світилася цікавість і розмірковування, але жодної недовірливості. Члени АА здебільшого тримали роти на замках, всяко перетинаючись одне з одним у зовнішньому світі, але всередині груп люди гомоніли — й інколи пліткували — цілком вільно. Таким чином Кейсі знав, що талант Дена Торренса допомагати невиліковно хворим легко помирати не є його єдиним талантом. Судячи з чуток, Ден Т. час від часу мав певні допоміжні прозріння. Такі, що їх неможливо адекватно пояснити.
— Ти маєш зв’язок з Джонні Далтоном, еге ж? — спитав він зараз Дена. — З педіатром.
— Так. Я бачуся з ним майже кожного четверга, у Північному Конвеї.
— А номер його маєш?
— Власне кажучи, маю.
Ден мав повний список контактних номерів АА на задніх сторінках того маленького блокнота, який йому колись видав Кейсі і який він все ще з собою носив.
— Подзвони йому. Скажи, що це важливо, щоб оцього паршивця хтось терміново оглянув. Не припускаю, що ти знаєш, якого саме доктора він потребує, а може, так? Достеменно певен лише, що не педіатра у його віці.
— Кейсі… — почав Біллі.
— Цить, — відмахнувся Кейсі й знову обернув свою увагу до Дена. — Їй-бо, здається мені, що ти таки знаєш. Легені? Це найімовірніше, стільки, як він, курити.
Ден вирішив, що зайшов уже надто далеко, щоб задкувати. Зітхнувши, він сказав:
— Ні, я думаю, там щось у нього в шлунку.
— Окрім легкого нетравлення, зі шлунком у мене…
— Цить, я сказав. — А тоді, повертаючись до Дена: — Отже, черевний лікар. Скажи Джонні Д., що це важливо. — Кейсі зробив паузу. — Він тобі повірить?
Це запитання Ден був радий почути. Протягом свого життя у Нью-Гемпширі він допоміг кільком колегам по АА і, хоча прохав усіх їх про це не говорити, він добре знав, що хтось говорив і все ще говорить. Йому радісно було дізнатися, що Джон Далтон до таких не належав.
