Доктор Сон - Кінг Стівен (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
«Кожен з нас має дно. Одного дня тобі доведеться розказати комусь про власне. Якщо ти цього не зробиш, десь далі на своєму шляху ти врешті-решт опинишся в якомусь барі з чаркою в руці».
«І я зможу винуватити вас, Кейсі, — холодно подумав він. — Я зможу сказати, що саме ви вклали цю ідею мені до голови, коли ми пили каву в «Сонячному» кафе».
Там, над дверима, спалахувала червона стрілка і світився напис:
ДО 21:00 КУХОЛЬ СВІТЛОГО «МІЛЛЕРА» $2. НУМО, ЗАХОДЬ.
Ден зачинив дверцята машини, знову розкрив телефон і подзвонив Джону Далтону.
— З твоїм друзякою все гаразд? — спитав Джон.
— Лежить, дбайливо вкритий ковдрою, готується на сьому ранку завтра. Джоне, схоже, мене тягне випити.
— Ох, нііі! — скрикнув Джон тремтячим фальцетом. — Тільки не пииий!
І раптом без жодного зусилля бажання щезло. Ден розсміявся:
— Окей, саме це мені й було потрібно. Але якщо ти бодай колись знову заговориш до мене голосом Майкла Джексона, я таки нап’юся.
— Почув би ти, як я співаю «Біллі Джин»[199]. Я ж монстр караоке. Можу я в тебе дещо спитати?
— Звичайно. — Крізь лобове скло Ден бачив, як входять і виходять із «Ковбойського чобота» його завсідники, балакаючи, либонь, не про Мікеланджело[200].
— Яка б не була причина, але спрага … я не знаю… як ти її втихомирив?
— Придушив. Кинув подушку їй на обличчя і змусив благати повітря.
— А зараз?
— Як Супермен, використовую свою силу для утвердження правди, справедливості й американських цінностей.
— Тобто ти про це не бажаєш говорити.
— Ні, — відповів Ден. — Не бажаю. Але зараз краще. Краще, аніж я міг бодай колись на таке сподіватися. Коли я був підлітком…
Він замовк. Коли він був підлітком, кожен день був боротьбою за здоровий глузд. Ті гидотні голоси в його голові; а картини часто ще гидотніші. Він пообіцяв матері й самому собі, що ніколи не питиме, як його батько, але коли нарешті почав, уже старшокласником у школі, то було таким величезним полегшенням, що він тільки жалів — попервах, — що не почав раніше. Вранішнє похмілля було в тисячу разів кращим за цілонічні кошмари. Що врешті-решт підводило до загального питання: якою мірою він син свого батька? У скількох проявах?
— Коли ти був підлітком, то що? — перепитав Джон.
— Нічого. Це не має значення. Слухай, мені краще вже звідси поїхати. Я сиджу на парковці біля бару.
— Справді? — у голосі Джона прозвучала нова цікавість. — Якого саме бару?
— Місцина називається «Ковбойський чобіт». Два бакси кухоль[201] до дев’ятої вечора.
— Дене.
— Слухаю, Джоне.
— Я знаю цей заклад зі своїх давніх часів. Якщо ти забажаєш спустити своє життя в унітаз, не розпочинай звідти. Леді там сущі шалави з мета-пащами[202], а в чоловічому туалеті тхне, наче прілими спортивними трусами. «Чобіт» — ідеальне місце, коли ти вже сягнув свого дна.
Ось воно, знову це слово.
— Кожен з нас має дно, — промовив Ден. — Хіба не так?
— Забирайся звідти, Дене. — Голос Джона звучав тепер з усією серйозністю. — Цієї ж миті. Досить дуркувати там. І залишайся зі мною на телефоні, аж поки той великий неоновий ковбойський чобіт на даху не зникне в тебе з люстерка заднього огляду.
Ден завів машину і виїхав зі стоянки знову на шосе № 11[203].
— Їду, — проказував він. — Він зменшується… ііі… пощез.
Він відчував невимовне полегшення. Також він відчував гіркий жаль… скільки ж це двобаксових кухлів він міг проковтнути до дев’ятої вечора.
— Не збираєшся прикупити собі шестизарядну коробку або пляшку вина, перш ніж доїдеш до Фрейжера, скажи-но?
— Ні. Мені добре.
— Тоді побачимося ввечері у четвер. Приходь раніше, з мене кава. «Фолджерз»[204] зі спеціального запасу.
— Прийду, — сказав Ден.
12
Коли він увійшов до своєї баштової кімнати й увімкнув світло, на чорній дошці містилося нове послання:
Я мала чудовий день!
Твій друг,
АБРА
— Це добре, любонько, — промовив Ден. — Я радий.
Дзззз. Інтерком. Він підійшов і натиснув клавішу РОЗМОВА.
— Привіт тобі, Докторе Сон, — заговорила Лоретта Еймс. — Мені здалося, я побачила тебе, як ти заходив. Гадаю, в технічному сенсі в тебе ще вихідний, але чи не хотів би ти завітати на фірму?
— До кого? Містер Камерон чи містер Муррі?
— Камерон. Аззі як зайшов, так і залишається в нього вже з післяобіду.
Бен Камерон лежав у будівлі «Рівінгтон-1». На другому поверсі. Вісімдесятирічний бухгалтер на пенсії з гострою серцевою недостатністю. Збіса приємний чоловік. Добрий гравець у скребл і абсолютний винищувач у парчісі[205], що вибудовував блоки, які зводили його опонентів з розуму.
— Зараз же буду, — сказав Ден. Вже виходячи, він на мить затримався, щоби ще раз кинути погляд на чорну дошку. — Доброї ночі, любонько, — промовив він.
Йому не надходило повідомлень від Абри Стоун наступні два роки.
Впродовж цих двох років дещо спочивало у кровообігу Правдивого Вузла. Невеличкий прощальний презент від Бредлі Тревора, відомого декому як хлопчик-бейсболіст.
Частина друга
Порожні демони
Розділ сьомий
«Чи не бачили ви мене?»
1
Одного серпневого дня 2013 року Кончетта Рейнолдс прокинулась рано у своїй бостонській квартирі. Як завжди, першим, що вона усвідомила, було те, ще нема собаки, яка зазвичай лежала, згорнувшись, у кутку біля комода. Бетті померла чимало вже років тому, але Четта не переставала за нею сумувати. Накинувши халат, вона вирушила до кухні, де збиралася зварити собі вранішню каву. Це була подорож, яку вона до того вже робила тисячі разів, тож вона не мала причини вважати, що ця буде чимсь відрізнятися від попередніх. І звісно, жодним чином їй не спало на думку, що це буде перша ланка в ланцюгу лиховісних подій. Вона не спіткнулася, розказуватиме вона своїй онучці Люсі пізніше того ж дня, і ні на що не наткнулася. Вона просто почула зовсім незначний звук, ніби щось тріснуло, з правого боку десь посередині свого тіла, а тоді опинилася на полірованій дерев’яній підлозі з теплим болем, що шугав і вниз, і вгору по її нозі.
Так вона пролежала хвилини зо три, втупившись у бліде віддзеркалення на полірованому паркеті, воліючи, щоби біль затих. І в той самий час балакала до себе:
«Дурна стара, не мати компаньйонки. Девід тобі останні п’ять років тільки й повторював, що ти занадто вже стара, щоб жити самій, а тепер він тебе з цим ніколи не залишить у спокої».
Але постійна компаньйонка потребувала б окремої кімнати, яку Четта залишала вільною для Люсі з Аброю, заради чиїх візитів вона й жила. І тепер більш ніж завжди, коли Бетті померла, а вся поезія, схоже, з неї виписалася. Та хай хоч їй і дев’яносто сім, але рухалася і почувалася вона добре. Хіба її власна Момо не поховала чотирьох чоловіків і сімох дітей, сама доживши аж до ста двох?
Хоча, правду сказати (і то лише собі), цього літа вона не вельми добре почувалася. Цього літа все було якимсь… обтяжливим.
Коли біль нарешті таки послабшав — трішечки, — вона почала повзти коротким коридором в бік кухні, яку тепер уже заповнював світанок. Їй відкрилося, що цим чудесним рожевим світлом важко насолоджуватися з рівня долівки. Щоразу, як біль ставав надто сильним, вона зупинялася, кладучи голову собі на кістляву руку, віддихуючись. Під час цих зупинок вона міркувала про сім людських віків і як вони ідеально описують (ідеально дурний) цикл. Таким робом вона пересувалася колись дуже давно, коли йшов четвертий рік Першої світової війни, відомої також — от кумедно — як «Війни, що покінчить з усіма війнами». Тоді вона була Кончеттою Абруцці, що повзала від дверей будинку по двору батьківської ферми, бажаючи вхопити курчат, які легко перевершували її в швидкості. Від тих курних початків вона прожила плідне й цікаве життя. Опублікувала двадцять книжок поезій, чаювала з Ґремом Ґріном[206], обідала з двома президентами і — найкраще з усього — була обдарована гарною, дуже розумною і чудернацьки талановитою правнучкою. І до чого всі ці чудові речі врешті-решт призвели?
