Доктор Сон - Кінг Стівен (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗

Одного липневого дня 2011 року Кейсі вже сидів за столиком кафе, коли туди прийшов Ден, і хоча Кейсі поки ще не досяг пенсійного віку, на око Дена його непохитний спонсор АА (і перший роботодавець у Нью-Гемпширі) дуже постарішав. Більша частина волосся вже зникла з його голови, і ходив він помітно накульгуючи. Йому потрібно було протезувати кульшовий суглоб, але він постійно це відкладав.

Ден промовив «привіт», сів і склав руки, чекаючи на те, що Кейсі називав «Катехізисом».

— Ти тверезий сьогодні, Денно?

— Так.

— Як трапилося це чудо витримки?

Він процитував:

— Завдяки програмі Анонімних Алкоголіків та Богу мого розуміння. Мій спонсор, мабуть, теж зіграв свою маленьку роль.

— Гарний комплімент, але не кади мені в очі, тож і я не кадитиму тобі.

Підійшла з кавником Петті Нойз і, не питаючись, налила Денові.

— Як ти, красунчику?

Ден їй посміхнувся:

— Я в порядку.

Вона скуйовдила йому волосся і вирушила назад до шинкваса, додавши свінгу своїй ході. Чоловіки провели очима ті делікатні гойда-гойда її стегон, як це властиво чоловікам, а потім Кейсі знову вперся поглядом у Дена.

— Маєш якийсь прогрес з цією штукою — з Богом твого розуміння?

— Недалеко я просунувся, — відповів Ден. — Мені так здається, що це робота на все життя.

— Але ти кожного ранку просиш допомогти тобі утриматися від випивки?

— Так.

— Уклінно?

— Так.

— Кажеш «дякую тобі» ввечері?

— Так, і також на колінах.

— Чому?

— Бо мені треба пам’ятати, що пияцтво мене на них ставило, — відповів Ден. Це була абсолютна правда.

Кейсі кивнув:

— Це перших три кроки. Нумо, скажи мені коротку формулу.

— Я не можу, Бог може, і думаю, я Йому дозволю. — А потім додав: — Бог мого розуміння.

— Якого ти не розумієш.

— Правильно.

— Тепер скажи мені, чому ти пив.

— Бо я п’яниця.

— Не тому, що мама не дарувала тобі своєї любові?

— Ні.

Венді мала свої недоліки, але її любов до нього — і його до неї — залишалася непохитною.

— Тому що тато не дарував тобі своєї любові?

— Ні. «Хоча він якось зламав мені руку, а наприкінці мало не вбив мене».

— Тому що це спадкове?

— Ні. — Ден сьорбнув кави. — Хоча так. Ви ж самі це знаєте, правильно?

— Звісно. Я також знаю, що це не має значення. Ми пили, бо ми є п’яницями. Ми ніколи не виправимося. Ми отримуємо щоденний перепочинок, опертий на нашому душевному стані, ото й усе.

— Так, командире. Ми вже покінчили з цією частиною?

— Майже. Ти думав про випивку сьогодні?

— Ні. А ви?

— Ні, — Кейсі вишкірився. Усмішка наповнила його обличчя світлом, зробила його знову молодим. — Це чудо. Назвав би ти таке чудом, Денні?

— Так. Назвав би.

Повернулася Петті з великою тарелею ванільного пудингу — не одна вишенька згори, а дві — і поставила її перед Деном.

— Їж. За рахунок закладу. Щось ти дуже схуд.

— А мені, красунечко?

Петті фиркнула:

— Ти як той кінь. Якщо хочеш, я принесу тобі сосновий десерт. Це зубочистка у склянці води.

Забезпечивши собі останнє слово, вона павою пішла геть.

— Ти все ще пристрілюєшся? — спитав Кейсі, коли Ден почав їсти свій пудинг.

— Чарівно, — промовив Ден. — Дуже делікатно, чисто Нью-Ейдж^[183].

— Дякую. Ти все ще пристрілюєшся?

— Кейсі, ми мали деякі стосунки, це тривало місяці чотири, і це було три роки тому. Петті заручена з дуже гарним хлопцем з Графтона^[184].

— Графтон, — промовив Кейсі зневажливо. — Гарні краєвиди, місто лайно. Вона поводиться не надто зарученою, коли ти тут.

— Кейсі…

— Ні, не зрозумій мене неправильно. Я б ніколи не порадив своєму молодику сунути свого носа — або прутня — у серйозні відносини. Це пречудова передумова для того, щоб випити. Але… ти зустрічаєшся бодай з кимсь?

— Це ваша справа?

— Виходить, так.

— Наразі ні. Була одна медсестра з «Рівінгтон Хаусу»… я вам про неї колись казав.

— Сара якось-там-її.

— Олсон. Ми з нею балакали, щоб нам з’їхатися, жити разом, а потім вона отримала суперову роботу в Массачусетському загальному^[185]. Ми листуємося іноді електронкою.

— Жодних таких відносин у перший рік, це правило великого пальця, — сказав Кейсі. — Дуже мало хто з алкоголіків, що почали приходити до тями, сприймають це серйозно. Ти не такий. Але, Денно… вже час тобі налагодити щось постійне з кимсь.

— Оце так-так, мій спонсор раптом перетворився на доктора Філа^[186], — сказав Ден.

— Життя в тебе стало кращим? Кращим, аніж тоді, коли ти з’явився тут, щойно з автобуса, ледь тягнучи свою сраку, з повними страждання очима?

— Ви самі знаєте, що так. Кращим, аніж я будь-коли собі міг уявити.

— Тоді подумай про те, щоб розділити його з ким-небудь. Це й усе, що я кажу.

— Я візьму це до уваги. А тепер ми можемо поговорити про інші речі? Про «Ред Сокс», скажімо?

— Спершу мені, як твоєму спонсору, треба спитати в тебе ще про дещо. А вже тоді ми знову можемо стати просто друзями при каві.

— Гаразд… — боязко подивився на нього Ден.

— Ми ніколи до пуття не говорили про те, що ти робиш у хоспісі. Як ти допомагаєш людям.

— Так, — промовив Ден, — і я радо залишив би це на тому ж рівні. Ви ж знаєте, як то кажуть в кінці кожних зборів, еге ж? «Все, що ви бачили тут, все, що ви чули тут, коли ви звідси підете, тут воно нехай і залишиться». Так само я ставлюся й до тієї частини мого життя.

— На скільки частин твого життя вплинуло твоє пияцтво?

Ден зітхнув:

— Ви знаєте на це відповідь. На всі.

— Отже? — А коли Ден не сказав нічого: — Персонал «Рівінгтону» називає тебе Доктор Сон. Поголоска йде, Денно.

Ден мовчав. Залишилося ще трохи пудингу, і Петті смикатиме його за те, що не доїв, але весь апетит відлетів геть. Він мусив би розуміти, що така розмова настане, так само як розумів, що після десяти років без чарки (і вже з парою власних молодиків, за якими він тепер наглядав) Кейсі поважатиме накреслені йому межі, але все одно її не бажав.

— Ти допомагаєш людям померти. Не закриваючи подушкою їм обличчя чи щось таке інше, ніхто так не думає, а просто… ну, я не знаю. Ніхто, схоже, не знає.

— Я з ними сиджу, от і все. Балакаю з ними трішки. Якщо їм цього хочеться.

— Ти проробляєш ті Кроки, Денно?

Якби Ден вважав, що це такий новий трюк у їх розмові, він би його вітав, але він знав, що це не так.

— Ви ж знаєте, що проробляю. Ви мій спонсор.

— Йо, ти просиш про допомогу вранці й кажеш «дякую» ввечері. Ти робиш це на колінах. Це перших три. Четвертим є реєстр всього того морального лайна. А як щодо кроку номер п’ять?

Їх загалом було дванадцять. Наслухавшись, як їх зачитують вголос на початку кожних відвідуваних ним зборів, Ден знав їх напам’ять.

— Визнати перед Богом, собою та іншими людьми істинну природу власних кривд.

— Ага. — Кейсі підняв свою чашку, відсьорбнув кави і подивився на Дена понад її вінцями. — Це ти проробив?

— Здебільшого. — Ден відчув, що йому хотілося б опинитися деінде. Будь-де майже. А ще — чи не вперше за довгий час — він відчув, що йому захотілося випити.

— Дозволь мені здогадатися. Ти розказав сам собі про всі свої кривди, і Богові ти розказав про своє нерозуміння всіх своїх кривд, і ще розказав одній людині — це буду я — про більшість своїх кривд. То як, зробив я бінго?

Ден не відповів нічого.

— Ось що я думаю, — продовжив Кейсі, — і, будь ласкавий, поправ мене, якщо я помиляюся. Кроки восьмий і дев’ятий кажуть про виправлення тих кривд, яких ми наробили в минулому, коли бували в сраку п’яними, і то доволі часто цілодобово сім днів на тиждень. Я гадаю, бодай почасти твоя робота у хоспісі, важлива її частина, і є такими правками. І ще, я гадаю, є одна кривда, з якою ти не здатен упоратися, бо тобі до всирачки соромно про неї розказувати. Якщо справа в цьому, ти не перший, повір мені.