Андрій Лаговський - Кримський Агатангел (читать книги онлайн бесплатно регистрация .txt) 📗
«Ще так недавнечко, в кінці травня, цей виноград цвів ароматичним цвітом, — гадав собі професор, на нікого не дивлячись, — а тепер на серпень виноград доспів, і оце за півгодини нічого не зостанеться од нього... нічого... окрім висмоктаного, несмачного лушпиння. Десь, певне, все тут у Туапсе стигне швидко... не тільки виноград, але й почування людські: симпатія, приязнь... Отак і моя приязнь із Шмідтами — цвіла в кінці травня запашним, ароматним цвітом, та за два місяці доспіла... і далі-далі нічого з тієї нашої приязні не зостанеться... окрім висмоктаного лушпиння, під яким хіба де-не-де хоронитиметься ще крапелина солодкого медового соку...»
І він голосно розсміявся. Всі Шмідти разом повернули голови до нього: очей його вони не бачили, бо він глядів у тарілку, тільки ж їм почувся не сміх, а ридання. І справді не можна було розібрати, чи ридає Лаговський, чи регочеться. Та от раптом він упустив з рук недоїдене гроно винограду і, мов неживий, звалився з крісла на підлогу. Всі кинулися до нього. Аполлон, як молодий студент лікар, зоглядів його, послухав серце, послухав живчик.
— Це, мабуть, істерійне вмління, — сказав він, — але мені здається, що в нього іще й пропасний жар. Треба доктора покликати.
Лаговського перенесли на ліжко. Скількись склянок холодної води, вилитої йому на голову, привели його до притомності. А тим часом прийшов лікар.
— У вас — любима хвороба наших місцевостей: малярія,
— сказав він, зробивши діагноз, — ви, мабуть, часто по вогких низинах ходили?
— Не пам’ятаю, — тихо сказав Лаговський.
— Ми ще й сьогодні сиділи на дуже вогкому місці, — покаявся Аполлон, — тільки ж я не думав, щоб з того було яке лихо. Адже ми всі позоставалися здоровісінькі.
— Рівняєте свій міцний організм до професорового зовсім знесиленого організму! — перебив лікар. — Для таких натур, як ваша, професоре, побут на чорноморській Рів’єрі — чиста отрута. Я вам дам хініну або саліцилу — ну, то взавтра ви будете ніби здорові; а післявзавтрього знов лежатимете, бо знов тріпатиме вас каторжна пропасниця, і знов треба буде зажити хініну або й аршенику... Тепер почався серпень: самий сезон на малярійні захорування; отож для вас, коли ви вже раз захворіли на малярію, це буде сезон безпереривної турботи про своє здоров’я: раз у раз слабуватимете. А вже ж не варто годувати себе щодня хініном та тільки тим піддержувати своє життя!.. Я б вам порадив покинути якнайшвидше наше Туапсе, доки малярія ще вас не виснажила... Нема на неї кращого ліку, як покинути теє місце, де її підхоплено.
— Ну, що ви! Що ви, докторе!.. — почали сперечатися Шмідти. — Ні, нехай Андрій Іванович побуде з нами аж до кінця літа!..
Але сам Лаговський мовчав і не спорився проти доктора.
«Ба таки поїду, — думав собі він, скоро почув, що йому в Туапсе доведеться часто лежати слабому. — Лежати слабому! Це, значить, знов самота, знов болюча в душі образа, що ані Костянтин, ані Аполлон не хотять і посидіти коло мене, бо тільки нудяться... Гарна перспектива, нема чого казати!.. Ні, поїду!»
Так нишком міркував собі він.
І він справді твердо наваживсь покинути Туапсе з найближчим пароплавом та й од’їхати заразісінько до Москви, навіть хоч би й найгірша пропасниця трусила його в день виїзду. Хоч скільки вмовляли його Шмідти зостатися з ними ще на троє-четверо тижнів, щоб од’їхати до Москви всім укупі, він або мовчав, або уперто стояв на своєму. Всі ті вмовляння, всі ті прихильні слова, що професор тепер почув од усіх, родили в його голові тільки одну невідкладну гадку: «Оце їхнє прихилля, оці їхні добрячі слова — ненадовго, бо це тільки останні крапелини того солодкого виноградного соку, який ще іноді зостається у висмоктаних і виплюнутих виноградних лушпайках».
— Я слабий, я не можу тут більше зоставатися, — твердо одказав він Шмідтам скількись разів на їхню прихильну мову.
Прийшов пароплав із Батумі і став на туапсинському рейді. І молоді Шмідти і їх батьки поїхали турецькою фелюкою проводжати професора на пароплав. Ну, от уже й друге свистіння — треба прощатися. Професор з усіма перецілувався, як з рідними; в генеральші хотів він поцілувати руку, але вона сама обцілувала його по-матірньому, перехрестила на дорогу і тихо та чутливо сказала так, що ніхто того й не почув, окрім самого Лаговського:
— Я аж не знаю, як вам дякувати за всю вашу щиру любов до моїх дітей!..
А Аполлон, як обійняв його професор, вимовив йому жартівливо-жалісним, але, здавалося, дуже щирим-таки тоном:
— Ну, от мене й покинуто!.. Хто ж це мене тепер голубитиме? Хто мені поетично гладитиме руку? Хто мене по-дитинячому стискатиме, як сидітимем коло моря в чудову місячну ніч?..
Учувши сей жарт, Лаговський одвернувся, щоб утерти сльозу, — так йому защемили серце ті наївні Аполлонові слова, повні поблажливої прихильності до його експансивності й дивацьких жестів. Тільки ж і тут його не покинула
неодв’язна думка: «Це — останні медові каплі під лушпинням висмоктаного і виплюнутого винограду!»
Попрощалися. Фелюка Шмідтів поволі попливла назад до туапсинської пристані, а пароплав поволі почав виходити з туапсинської затоки на ширше море. Професор, спершись на пароплавні поручата, жадібно стежив очима фелюку, що одвозила його дорогих Шмідтів назад до Туапсе: не попросту Шмідтів завозила вона — навіки вона завозила геть од нього те його-щастя, яке було блиснуло в його житті на хвилину, — і Лаговському бажалося хоч на остатку, на прощання, ще раз досхочу надивитися на них... Та обличчя Шмідтів за далечиною, що зростала поміж фелюкою та пароплавом, робилися все невиразнішими; незабаром фелюка пристала до берега, і Шмідти загубилися з очей. Лаговському зоставалося тільки одно — дивитися прощальним оком хоч на самісіньке Туапсе, де він покинув своє недовге щастя.
Туапсе розкинулося амфітеатром у затоці; і чим далі од-пливав пароплав, тим величніш виринало воно перед очима тих, хто од’їжджав на пароплаві. Лаговський сидів на чердаку осторонь од інших пасажирів, на одшибі, та й сумнр глядів на панораму, що гарно виринала, а в голові поставав цілий рій відповідних спогадів.
Он, на тій велетенській сцені, що виринає перед ним усе кращ і кращ, чим далі пароплав одходить од берега, — он, на тій сцені вирізується своїми контурами церковна гора. На шпилі її — церква, а з лівого боку видко й школу, а трохи вище над школою — господу Андропулів, у якій йому довелося так багацько пережити і перечути... А он — на другому, правому боці того церковного горбика, або гори, видко пам’ятну лаву, де одбулася його знакомість і зближення із своїми молодими приятелями, що він їх тепер кида. Це ж тут, на цій-он лавці, вони серед таємничої темряви дивилися на осяйні зорі, що одбивалися в морськім глибу; це ж отут вони надслухували чарівне плюскотіння хвиль морських; це ж отут він декламував їм Гейневі вірші про зорі, що горять на небі... це ж отут вони всі разом складали були пародію на декадентські вірші — і склали цілу «амеопу без му-зору»... це ж отут поет, Костянтин, ласкав йому руку і, в надпориві, казав: «Який я радий, що з вами познайомивсь!» О, ти, вечоре минулого щастя! Чи благословляти тебе тому, хто осамотів, чи проклинати?..
А сюди ближче, внизу під тією самою церковною горою, коло самісінького моря, висувається грецька Сідіропулова купальня, де вони щодня, перед тим як скупатися, любили трохи по-сибаритському вилежатися, й поніжитись, і побалакати, щоб не йти в воду, поки не охолонуть од поту зовсім. Потім Шмідти запливали з купальні далеко в море; а професор, що йому плавати доктор заборонив, лишався в воді поблизу купальні, коло берега, і тільки полоскавсь та зрідка окунав себе — впоринав у прибережні морські хвилі. Один раз, — цей день він і зараз добре пам’ятає, — як лежали вони в своїй спільній кабіні в купальні, ще не влізаючи в воду, бо силуючись охолонути, — він був з пам’яті продекламував їм Франкову поемку про мудреця Арістотеля, що вважав колись науку, мудрість і старість за добру зброю проти сили жіночої краси, та про жваву дівчину Аглаю, що його осідлала і поїхала на ньому верхи; Арістотель мусив після того написати Олександрові Македонському в альбом сентенцію: проти жіночої краси «ні наука, ні мудрість, ні старші літа» не дають щита і що «лиш мертвець та сліпець може буть проти неї надійний борець». Це закінчення професор був виголосив тоді в купальні перед Шмідтами зовсім безжурно, ніяк у світі не сподіваючися, що й до себе самого йому колись доведеться прикласти теє правило. Вірші Шмідтам сподобалися. «І чи справді в Арістотелевій біографії є що-небудь таке?» — спитався Володимир. «Ні, в правдивій, грецькій його біографії нема цього, — одмовив професор. — Франко взяв цей сюжет, очевидячки, із якогось середньовічного Lai d’Aristo-te33: я пам’ятаю, що таку історійку обробив віршами й трувер Генріх Анделійський, а він знав її тому, що чув про се од когось, «oui la nouvele», як він сам каже. Героїня у того трувера — не грекиня Аглая, а індійська красавиця, що була вже причарувала собою самого Олександра... бо це мало діятися аж тоді, як Олександр Македонський підбив Індію. Арісто-тель був дуже невдоволений з того Олександрового кохання і сварив його. Тоді індійська вродниця бере йде вранці коло вікон Арістотелевих, співає веселу пісню та й кидає йому в вікна пучки свіжої м’яти. Арістотель забуває й про книги свої, бо співачка:
