Андрій Лаговський - Кримський Агатангел (читать книги онлайн бесплатно регистрация .txt) 📗
Найважніша зміна була в тім, що змінився сам Лаговський: він зробився наче не тією людиною, якою був досі. Це вже не був безжурний, жвавий і весело гумористичний співрозмовник, з яким водити компанію було досі так інтересно. Відтепер полюбив він мовчати, завжди меланхолійно задумувався, зробився в’ялий і повільний у своїх рухах, легко втомлювавсь, виглядав, наче який страждалець. Він і фізично ще трохи нездужав, та найбільше не переставала його гризти гнітюча думка, що, мабуть, немає вже найгіршої погані в світі, на яку він був би нездатний, коли обставини підіпхнуть його до тієї погані.
От, крадіж... Гроші вкрасти або хабар узяти — цього він, очевидячки, ніколи не могтиме зробити, та через що? Тільки через те, що гроші йому абсолютно не потрібні. Ну, а коли це буде чужий лист, незвичайно важний для нього, і ніхто не знатиме, що він того чужого листа прочитав, — то тоді як?.. Що, коли спокуса буде дуже сильна?.. Адже піддатися спокусі — це один-однісінький момент... — і кінець!..
Смертовбивство... Он, і тепер він радіє, як почує про політичне вбивство... Ну, та на такі звістки радіє й ціла Росія... Але й сам він не міг би вбити живу людину? Адже коли б його запроторили в тюрму, щоб заслати на Сибір... бо в нашій Росії багацько людей іде на Сибір зовсім несподівано та й без вини, з самісінького підозріння од вищих властей... — то хіба не зміг би він часом забити свого неповинного тюремного сторожа, аби втекти?.. Або... це ще й легше для нервових людей!.. — чи не отруїв би він того сторожа, коли б зміг?.. Або от, не в тюрмі, а на волі живучи: коли б на краю кручі стояв був лютий ворог Лаговського і не бачив кручі, а тільки він, Лаговський, бачив би його близьку загибель, — то чи напевне він поручиться про себе, що був би гукнув і перестеріг свого запеклого ворога?.. Адже один момент помовчати — і всьому кінець!..
Або знов зрада... Коли б посадили Лаговського в нелюдську самітню в’язницю для російських політичних злочинців та не давали скількись місяців ані кого бачити, ані чого читати, аж доки він не викаже відомих йому політичних переступників, — так хіба не надійшов би на нього з од-чаю раптовий пароксизм безхарактерності? І хіба не назвав би він, під афектом свого істерійного нервування, відомих йому людей, що у нього вірили... навіть своїх щирих приятелів?!
Він надумував собі ще й інакші огидні злочини, придумував для них підхожу, правдоподібну, влегшену ситуацію... «Ні! Це все неможлива для мене річ!! — одбивався він од усіх тих влізливих, ганебних гадок. — Я ж не підлотник, я таки чесна людина!.. Не злодій, не вбивця, не зрадник!.. Ця погань мені органічно противна, — мені про таку гидь сором і помислити!..» — Та заразом завжди виринала в Лаговському невідступна згадка: «А хіба не те саме казав я собі і всім людям про кохання й розпусту? Хіба я не органічно обурювавсь проти Володимира за його цинізм?.. А отже: надійшла хвилина — і всі гарні пересвідчення як стій шкереберть!..»
Свого смутку, що придавлював душу, не міг Лаговський позбутися й у товаристві Шмідтів. Йому бажалося тільки мовчки сидіти в гуртку з ними, із своїми дорогими побратимами, та нічого самому не говорити, а от хіба тільки слухати, про що вони балакатимуть: бо їхня розмова розважить його проти гнітючої його задуми. А виходило так, що мовчав не сам він — мовчали й вони, молоді Шмідти, — і ніякої розмови він у їх товаристві не міг почути. Лаговський попереду дивувався, через що в них це так виходить; тільки ж потім доміркувався, що давніше, ще як не був він слабий, ціле розмовляння вів і підтримував тільки він сам, а не Шмідти. Бо це ж не хто, як він сам, завсіди підносив інтересні питання про письменство, про поезію та музику, про естетику взагалі, а Шмідти тільки одповідали йому під тон, згоджувалися або спорилися; це ж не хто, як він сам, був жартував і сипав дотепами, а молоді його приятелі тільки залюбки ловили тоді його слова та сміялися веселим сміхом, та лиш іноді ще й своє слівце докидали. Перестав він тепер бути живою душею їхніх розмов — погасли й розмови.
Через свій смуток і мовчання професор ставав для них попросту нудний; тепер сталося так, що він-то шукав їхнього товариства, а вони, не чуючи од нього вже нічого, не чуючи його гумору, нудилися та нишком аж позіхали, принаймні Костянтин та Аполлон.
З Володимиром у професора балачка могла текти далеко легше, бо звичайно Володимир сам любив оповідати щось про себе та висловлювати свої погляди, а не од других що-небудь слухати; професор мав бути для нього саме добрим слухачем, з яким Володимир міг любісінько ділитися своїми думками. Тільки ж професорові ставало тепер чимраз важче вислухувати всі оті, що авторитетно вимовлялись, Володимирові думки та заяви. Бо, відколи Володимир почув професорову сповідь і самобичування, він почав трактувати його трошки звисока та й не дуже вже церемонився підносити йому такі свої погляди, проти яких у того протестувала вся його природа.
Не сміючи тепер через свою визнану грішність нічого різкого казати проти Володимирових тез, професор намагавсь оминати дражливі балачки з ним та частіше втікати од нього. Але куди? Знов горнутися по-давньому до Костянтина та Аполлона? Так кожен раз, як він, прийшовши до них чи в кімнату, чи де, сідав і сидів з ними мовчки й сумовито, вони, дивлячись, що він знов нічого не говорить і тільки мовчить і нічогісінько інтересного своєю особою для них не приносить, мовчали й собі також. Видко бувало, що вони вже й стісняються його компанією. Та вони часом шукали навіть першої-ліпшої приключки, щоб непомітно одійти од тієї колись цікавої, а тепер нестерпуче нудної людини. Це їм бувало найлегше вчинити на погуляннях. У професора, по хворобі, розвилася сильна задишка, він швидко втомлювавсь і міг ходити лиш поволі — отож Костянтин з Аполлоном умисне не хотіли чекати на нього, щоб не бачити його вічно смутного обличчя. Вони поспішали наперед, а він примушений бував іти позаду: або з Володимиром, або із старими Шмідта-ми — генералом та генеральшею та їх компаньйонкою.
З генералом ходити бувало й не важко, бо він ішов і ступав поволі та оповідав сам охоче що-небудь із свого життя.
В таких розмовах професор, почуваючи себе гаразд і не бачачи, щоб його співрозмовник бажав утекти од нього, міг іноді навіть забувати про те, що для інших він зробився аж геть неінтересною людиною і що молоді Шмідти нудяться в його товаристві. Та надовго про се забути не можна було. Бо кожним іншим разом, думаючи про їх відносини взагалі, він, з болем серця, не міг не помічати тієї виразної, гіркої переміни, що сталася. Особливо один щоденний момент коло моря бував для Лаговського гіркий: найгіркіше йому ставало на душі саме тоді, коли Костянтин та Аполлон, посидівши з ним утрьох мовчки коло гарного морського берега, серед чудової надвечірньої або нічної тиші,'незабаром підводилися й казали, що час уже й додому йти. Бо так їм скучно було!.. Який це був контраст для Лаговського проти давніх безжурних часів, коли вони втрьох могли сидіти коло моря хоч цілісіньку ніч і не скучити!..
Ішов день за днем. Якось на проході, коли Костянтин з Аполлоном одбігли своїм новим звичаєм наперед, Лаговський наважився, щоб не зостатися без них, трохи прискорити свій хід та й їх наздогнати-таки. Пішли втрьох разом; було душно. Далі сіли вони втрьох спочити недалеко од заболоченої річки Паюка. Лаговський важко одсапував з того прудкого ходіння і, як звичайно, мовчав; піт великими, буйними каплями не переставав котитися з нього, і він аж пашів, хоч од сусідньої річки віяло вже прохолодною вогкістю. І всі мовчали.
— Розкажіть-бо що-небудь, Андрію Йвановичу! — вдався до нього Костянтин. — Колись із вами було нам дуже весело, а оце останніми часами ви такий мовчущий зробилися, що аж нуда пориває!
— Бо в мене нема охоти й потреби, щоб балакати, — смутно одказав професор. — Мені, слабому, одна тепер від-радість — сидіти мовчки коло вас та дивитися на вас та радіти, що ви — коло мене.
Сказавши це, він замовк і задумавсь. На Аполлона він тим часом не дививсь, і не знати було, чи він його бачить. Аполлон знов сидів на узбіччі, далеченько од нього. Не спо-діваючися, щоб професор міг його почути, Аполлон з нудним видом прошептав сам до себе вірш із Надсона:
