Нова стара баба - Денисенко Лариса (лучшие книги .txt) 📗
Потім я покохав Валерію, спочатку закохався в її ім’я, аж згодом придивився до неї та вирішив, що й сама вона нівроку. Вона не звертала на мене жодної уваги. Валерія Вікторівна була викладачем латини у тому університеті, де я навчався. Я спочатку добряче вчив латину, пізніше перестав учити, щоб вона звернула на мене увагу. Та їй було байдуже: вчу я латину, не вчу, тому що їй узагалі було до одного місця все наше навчання та процес втовкмачування у наші голови «мертвої мови». Вона нервово курила під час пар, потім відчиняла кватирку, щоб хапнути кисню, давала нам якесь завдання, як домашню роботу, виходила з аудиторії, смоктала сигарету тепер уже під університетським корпусом і, нарешті, сідала у свою «волгу» – тільки ми її й бачили.
Зовні Валерія була схожа на вороненя. На маленьке худеньке вороненя, якому в дитинстві не завжди вистачало черв’ячків. У неї було коротко стрижене чорне волосся, жовто-зелені очі, що завжди дивилися куди завгодно, тільки не на співрозмовника. Ще вона любила прикраси. Різноманітні бранзолетки, каблучки, кульчики, ланцюжки. Типове вороненя. Як бачите, у мене знов змінилися смаки. З нею у мене так нічого й не вийшло.
Коли мій терпець урвався, коли бажання мати Валерію повністю затьмарило мій мозок, я зайшов до жіночого туалету, де наша викладачка курила, і вишуканою латиною запропонував їй вступити зі мною в інтимний зв’язок. Вона дмухнула мені в обличчя цигарковим димом, уважно подивилася на мене, мабуть, уперше вона так уважно подивилася на мене (на жаль, і востаннє) і так само сказала мені латиною: «Чудове знання мови, юначе. На залік можете не приходити, я виставлю вам його автоматом. А тепер пішов (тут була не латина, на жаль), щоб я тебе не бачила, мале одоробло».
Десь на курсі третьому я зрозумів, що для того, щоб подобатися дівчатам, мені не потрібно робити чогось надзвичайного. Щоб подобатися дівчатам – цілком досить моєї статури. Природа, Бог, Дарвін, мама, невідомий батько, не знаю вже, хто там (може, Ернест? Ні, це вже навряд чи), але подбали, щоб я народився й виріс високим красенем (ну, не таким уже й красенем і не таким уже й високим, але нівроку). А ще я вмів жартувати, інколи, правда зловживав цим. Почуття гумору в мене було специфічним, однак дівчата реготали, як скажені, їм подобалися навіть мої старі брутальні анекдоти.
Тим часом вони, мої подружки, не бавили мене жартами. Майже всі дівчини, які мали себе за інтелігентних, а таких була переважна більшість (воно ж приємно вважати себе інтелігентною людиною, а не, припустимо, маляром другого розряду Марійкою Вибийоко, хоч особисто я нічого не маю проти малярів), намагалися здивувати мене цитатами з роману панів Ільфа та Петрова «Дванадцять стільців» і навіть називали мене Ернестулею. Цікаво, якби Міра знала, що я не Еріка, а Ерік, точніше – Ернест, чи також могла б запитати: «Ернестуля, поїдемо на таксо?» Сподіваюся, ні. Треба вибиратися зі світу своїх спогадів про жінок, інакше можна так заблукати, що й не повернешся. Це як в Інтернеті.
Я завжди згадую своїх жінок, коли зустрічаю нову. І коли я ще не знаю, ще не певен, не маю уявлення, чи буду щось із нею мати, чи ні. Деякі чоловіки відразу розуміють: вийде у нього з тією або іншою жінкою чи ні. А я цього не знаю ніколи. Для мене завжди починається нова гра. Спогади про колишніх подруг лежать в одній із моїх хлопчачих коробочок. Коли я зустрічаю нову жінку, то витягую декілька спогадів про тих, із ким уже розлучився давно чи недавно. Зазвичай для того, щоб порівнювати.
Вирішено. Ми з Мірою прогуляємося по супермаркетах. Думаю, що такого їй точно ніхто не пропонував. Вона трохи замислилася, очі наче розширилися (це вже я вигадую, мені просто дуже хотілося б, щоб у неї розширилися очі), прогулянка по супермаркетах – це вам не вештатися вулицями. Але Міра погодилася, що моя пропозиція не така вже й погана. Вона постійно, наче випадково, торкається до мене, напевно, їй подобається до мене торкатися. Мені б ще бракувало, якби вона виявилася лесбіянкою. Ні, я проти лесбіянок як таких нічого не маю, врешті-решт, я добре їх розумію, мені жінки також подобаються набагато більше за чоловіків. Я лише проти того, щоб лесбіянкою виявилася Міра. А це, погодьтеся, різні речі: бути категорично проти всіх лесбіянок чи бути проти того, щоб лесбіянкою виявилася Міра.
Міра зараз тиха, як українська ніч. Йде поруч, тримається за мене. Я сьогодні вдягнувся як чоловік. На мені джинси, куртка, грубий сірий светр, мої улюблені черевики «Доктор Мартін». Навіть не нафарбувався. Мені захотілося, щоб поруч із Мірою йшов чоловік. Ні, не так, мені хотілося, щоб поруч із Мірою йшов я. Адже я – чоловік. Такий, яким мене було народжено двадцять дев’ять років тому. Звісно, не зовсім такий, яким мене було народжено. По-перше, я трохи підріс. По-друге, тепер я був зодягнутий. Навряд чи я народився в одязі, якби так було, то мама неодмінно б мені розповіла. Ну, може, не мені, але подругам – сто відсотків, а я б підслухав.
Блукати в супермаркетах весело. За нами постійно йшли охоронці, бо ми мало що купували, однак весь час дуже голосно реготали. До того ж чоловік із довгим волоссям, якого називають жіночим ім’ям, та сліпа дівчина – уже самі по собі підозріла парочка, еге ж? Такі собі сучасні кицька Базиліо та лис Аліса.
Двічі мені вдалося провезти Міру в продуктовому візку. Вона верещала: «Не розбий мене, обережно, тут же пляшки, банки, мабуть, вони вже хитаються, ти все поб’єш, нас заметуть, навіжена Еріко!» А я іржав і навмисно підвозив її близько-близько до полиць із продуктами. Отримав за це догану від хлопця з бейджиком «Тарас Бовт (справжнє чоловіче прізвище), менеджер з продажу»: «Тут вам не цирк», – суворо сказав він, тримаючи мене за рукав. «Авжеж, у цирку я так ніколи не поводжуся», – заспокоїв його я.
В одному із супермаркетів я дійшов геніальної думки. От усі тепер говорять про те, що молодь не цікавиться літературою, мистецтвом, знай собі їсть гамбургери або чіпси, п’є пиво чи кока-колу та цілими днями й ночами сидить в Інтернеті. Діти не читають книжок, діти не хочуть знати про своє коріння, не знають народних пісень, ненавидять вірші, не люблять читати нудно-злободенні романи. Так, діти усього цього не люблять. Сучасних дітей не примусиш, як колись нас, радянських дітлахів, щось любити чи робити таке, що їм не подобається, їм уже не скажеш: «Якщо ти, бовдуре, не прочитаєш цю “Кайдашеву сім’ю” і не відповіси на мої запитання, якщо ти не вивчиш вірша “Каменярі”, то залишишся на другий рік. І буде тобі сором, і буде батькам твоїм сором, і батькам батьків твоїх так само буде сором». Тепер дітям начхати на сором. «Та пішов ти разом зі своїми погрозами до дідька. Ніхто не залишить мене на другий рік у тому ж класі навіть із двійками (чи тепер вони четвірки?)», – так думає сучасний школяр.
Замість того, щоб репетувати на трибунах, рюмсати в телевізійних передачах, ховати національну культуру та цькувати молодь, яка відбилась від рук, нічим не цікавиться й не хоче вчитися, придумали б краще акцію. Чому б не придумати акцію? Діти люблять акції, до того ж усілякі компанії постійно запроваджують ці заходи, але, як на мене, то ті їхні акції дуже тупі. Хоча я не фахівець, не розуміюся на цьому, проте моє нерозуміння – це ще не привід, щоб я не висловив своєї думки.
Так от, на мій погляд, можна ж зробити трохи інакше, інші за змістом та наслідками акції, чи не так? От, наприклад. Три запитання про творчість Тараса Шевченка під кришечкою кожної пляшки кока-коли (краще, звісно, під кожною кришечкою напою «Живчик»), на етикетці кожної пляшки пива, на клаптику паперу в кожному пакунку чіпсів, – відповідаєш, надсилаєш, і ти можеш виграти Інтернет-карту на місяць, поїздку з друзями по українських містах, наприклад, до Чернігова (адже там такі цікаві церкви, такі гарні ікони) чи до Львова (які ж там таємничі замки, чудова кава, та й сам уже швидкий потяг № 91 чого вартий!). Але ні. Ніхто цього не робить. Може, колись і буде. Завжди оце непевне «колись».
Ми повернулись додому. Радісні. Міра називає мене великою зачинателькою національної культурної революції, їй сподобалася ідея з акцією «Творчість Шевченка». «Це – супер, – каже вона. – Це сподобається навіть Рудому». Рудий ходить у неї в авторитетах. Хай там і ходить, добре, що вдома його немає.
