Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина (читаем книги онлайн .txt) 📗

Він говорив повільно, надумуючись, ніби чужою мовою, яку досконало вивчив по підручнику.

Неля вгадує, що він у своїм ув'язненні мусив багато чого позбутися з того, що було ним засвоєне на волі. Напевно, вони тут користуються вульгарним жаргоном, і йому тепер важко культурно будувати речення. Ось він стоїть перед нею і не знає, що робити з руками після того, як зняв їх з її плечей.

— Найгірше, що я до цього часу не знаю тебе. («Романик збрехав. Романик збрехав»). І тому не можу уявити собі, як ти, наприклад, ходиш по вулиці. Хоч мені здається, що я колись уже бачив тебе. Мусив бачити, але нічого не пам'ятаю. Находить на мене страх, що я плутаю тебе з кимсь. Я говорю дурне, а ти не дивуйся. І мене це мучить, і я мушу конче знати, чого ти приходиш до мене. Що це за фантазія? Тобі нудно, і ти шукаєш пригод, так? А потім котрогось дня передадуть мені від тебе записку, що тобі вже відхотілося забави. Що ти помилилася. А ти знаєш, у моїх життєвих обставинах це було б рівнозначне моральній смерті. Хоч чого варте моральне життя, коли на тебе чигає фізична смерть? Моя велика помилка, — та яка до дідька помилка! — моя трагедія в тому, що я за життя не знав тебе. А мені, — брутальним рухом відслонив їй чоло, не випускаючи волосся з кулака, — а мені нікого не треба було, крім тебе. Ні, не так, не думай, не так. Мені тепер взагалі не треба було знати, що ти є на світі. Нікого мені не треба було. А ти прийшла, відшукала мене й забрала те єдине, що я ще мав, — спокій. Я ж уже відтяв себе від живих. Я погодився вже серйозно, не для пози, що я по той бік. А ти прийшла і, як того конаючого, знову повернула до життя і мук. Навіщо ти це зробила? Чому в очах сльози?..

«Невже ж він нічого не знає про те, що йому готує Романик? Тоді він нічого не знає і про мене. Про мою роль у цій грі. Але мені організація не дала права говорити з ним про це. Можливо, він навмисне перед сторожем так зі мною поводиться. Мовчатиму. Що б там не було — мовчатиму».

— Ти розумієш, — пускає її волосся, приклавши його до губ, — мені боляче про це говорити, але я не знаю навіть, як твоє ім'я. Неля — це звучить, як мелодія. А як насправді? У метриці?

— Неонілія-Марія.

— Селяни теж греко-католики, але в нас немає подвійних, потрійних імен. Це польський вплив?

— Можливо.

Ревнощі за зміст щоденничка, за його найперше, безумне кохання до Орисі Лісної знову починає шарпати Нелине серце. Не могла стриматися.

— Ти повинен знати, — завагалася, звогчила язиком губи і докінчила: — Ти повинен знати, що ми з тобою навіть посвоячені до деякої міри.

— Ми? — зрадів і водночас засумнівався. — Ми з тобою? Яким чином? Та цього не може бути! Ти ж бачила мою маму. Я з селян, а ти…

Не хотіла болю для нього. Мусила лише знати, наскільки Орися відійшла в тінь в його житті.

— Орися Лісна вийшла заміж за мого кузена, Славка Ілаковича.

— Вийшла заміж? — так розгубився, що почав щось шукати очима по підлозі. — Коли? І вже по шлюбі? Чому ніхто не дав мені знати? — Був розчарований, скривджений, обійдений. Не могла відповісти йому нічого заспокійливого. Сльози капали їй з очей, хоч дивилися прямо, не змигаючи. Не зразу побачив, що Неля плаче. Досить невміло він притягнув її за руки до себе. — Чого ти плачеш, мавко?

— Яка я тобі чужа, яка страшенно тобі чужа…

Брудною рукою навідліт, по-сільськи, витер їй очі.

— Ти мені рідніша, ніж ти думаєш. Ти ненормально, — та що я буду тобі говорити, — ти непристойно, коли хочеш знати, стала рідна мені. Ти моя велика… от, — ляснув пальцями, — забув словечко, а, ти моя велика рекомпенсата [95] в житті. Та ти знаєш це? До всього треба звикнути. Мені теж треба звикнути, що ти є в мене. А Орися… Що мені до того, я, навпаки, не маю нічого проти, що Орися нарешті зловила собі чоловіка… Але чому, — ти, пробач, кажеш, що то твоя рідня, — але чому якраз Ілакович? Чим він узяв ту панну? Не про це йдеться. Але я?.. Дурень я — от що! Я все ж таки вище шацував [96] Оришку. Повинна була бодай дати знати мені, що вискакує заміж. Тільки і всього. Та не будемо про це.

— Не будемо.

Неля звернула мову на адвоката. Призналася врешті, що прийшла сюди заради нього. Знову зробила йому боляче. Скривився, як дитина до плачу.

— А я думав, що ти мене захотіла побачити.

— Який ти несправедливий. Я завжди хочу тебе бачити, але я просто не надіялася. Побачення дістала випадково. Я прийшла в суд, щоб поговорити з адвокатом.

— Мені не треба адвоката, — наїжується. Знову чужий і далекий. Не дивиться на неї. Не помічає її біля себе. Неуважно, відсутнім поглядом розглядає цимбру.

Неля просить, вона дуже просить погодитися на адвоката, а водночас думає: «А кошти? Господи, звідки кошти? Може, організація? Романик? Славко Ілакович? Може, випишуть когось з відомих адвокатів зі Львова? Якої думки про це він, Маркіян?»

Маркіян тієї думки, що вирок йому був зумовлений ще тоді, коли поліцай накладав йому наручники. Який би захист не дали йому, однаково вироку ніхто вже не відмінить. Зрештою, в дуже рідких випадках, і то підозрілих, трапляється, що захист витягує когось у політичному процесі. По-друге, ті славетні адвокати (він назвав три прізвища), що часом люблять і безкоштовно виступати у політичних процесах, не є такими вже непорочно безкорисливими чи аж такими патріотами, як Нелі здається. Такі їхні виступи — це перш за все вдячна нагода для реклами. Розуміють це, зрештою, і прокурор, і присяжні. І тому, аби Неля знала, і прокурор, і суддя, і менш наївні з присяжних сприймають ті бучні оборонні промови, як виступи акторів на сцені. Не розуміється на них хіба що частина публіки, отакі наївні, як Неля, які охають та ахають з приводу тих знаменитих виступів.

Ні, він категорично проти того, щоб йому давали адвокатів. Можна пошанувати його останню волю? Він через Нелю просить пробачення у публіки, перепрошує у громадськості, що його процес буде нецікавий, бо він для цього давно фініта ля комедіа [97].

— А ти чого знову плачеш? Яке свинство, що мушу коротати тут свій вік! Мені треба було б хоч здалека охороняти тебе від злих вітрів, ти — моя квітко! Не плач, маленька, бо я не знаю, як поводитись, коли дівчата плачуть. Орися теж раз плакала. Тут, — безнадійно похнюпив голову, — тут уже не плачуть… Я тобі говорив, що для тебе міг би я і поетом стати, коли б не оте прокляте запізно… — Незграбним, ніжним рухом гладив її по голові і спині. — «Не в'яжи своєї долі зі мною, — сказав вітер плакучій вербі, — в мене характер поганий. Сьогодні я тут — завтра там. Очі не висихатимуть тобі від сліз, моя хороша». — «Що ж, — відповіла плакуча верба, — я створена для того, щоб плакати. А коли вже проливати сльози, то бодай за милим серцю…»

— То про мене? — спитала з солодкою робленою наївністю Неля. Прощаючись (не знала досі Неля, що поцілунки можуть мати солоний смак), Неля все ж таки зуміла шепнути Маркіянові, що в неї була попередня розмова з Романиком. Розуміється, без всякого пояснення, бо тюремний сторож, хоч і з кислим виглядом, не спускав з них ні ока, ні… вуха.

У відповідь Неля почула:

— Йому можеш абсолютно вірити.

Не могла зрозуміти, чи ця фраза стосувалася загальної характеристики Романика, чи, може, була подана їй як гасло для її участі у допомозі (якій?) йому, Маркіянові.

Поверталася Неля додому обнадіяна, сповнена добрих намірів, коли випадково (знову ж таки, чи дійсно випадково) наткнулася на Романика. Вийшов навпроти неї з провулка розхристаний, заболочений (де він болото знайшов при такій погоді?), з перекривленою краваткою, неохайний якийсь, ніби ночував не в постелі, а десь під мостом.

Саме тоді повідомив її, що з нею буде бачитись хтось у справі Маркіяна Івашкова.

Досі кожну можливість звістки про Маркіяна Неля сприймала як заповідь болючої радості, а цим разом відчула, як страх підняв тривогу у всьому її нутрі.